Новели - Черемшина Марко

- Та ніби і я не гину за нев, але єк бог дав, то най лютруєси в кишці, шкода, аби вивітрювала. Аби-с здоров, бадіку Ю’!

- Най біг даст на пожиток, бадічку Луки’!

І Лукин потягнув раз, другий, третій та й подав Юсипові, котрий зробив теж саме, тільки що закашлявся. Лукин відібрав фляшку в свої руки і хотів заткати її рубаним корком, але що корок упав на землю, а у тьмі годі було його знайти, то ж він заткав фляшку пальцем.

- Тото, любчіку Юсипку, не з добра ти так кашляєш!

- Та де з добра, брачіку Луки’?

- Тебе, аді, гей збиткує твоя Марічка!

- Що ж дієти, Лукинку, коли-сми був дурний.

- Я тобі це таки скажу, шо онь дурний. Хто таке видів так «когута» ’д хаті припускати?

- Та неволя го припускає! Сам впелескавси та й ходит, уодно ходит, а в мене єка вже путеря. Сперти не зіпру, ой не зіпру, брачіку Лукинку!

- Бо-с такий розумний! Ану, най би він до мене прийшов! Я би єго вперед запитавси: чого-с прийшов? А єк би він шос туда..., то бих колом гнав від хати. «Мой брє,- сказав бих,- у мене жінка газдиня, з шандарями не тримає»,- бігме, сказав бих.

- Ей, брачіку, був один такий чєс, шо і я хотів єму так сказати. Єк-сми був тогід у зимі приповздився на роботі, та й прихожю нагрітиси ’д хаті, а він за столом, та й моя коло него не вишкірюєси, не вишкірюєси - ні. А на столі, єк на храм, ей де, шо я кажу,- і на храм не найдеси так хоть би у найпершого газди: око горівки, кусак солонини, петльований хліб; усе приніс! Та лише я в хату, а він до мене: «Ти, мой, так вартуєш косцюл? Ти знаєш, шо я прийшов,- каже,- на контролю?» Та й мене за прошивку, та й на двір. А надворі світа на крок не видко, так фужделит. Та так-сми си був тогди вбезсебив, шо трєсло мнов, гейби в пропасници. Але відтак міркую собі: «Най біда щезає в озірє та в шкрепітє!» То, зважєєш, Юсипку, тісарська дитина, муніцію має, одно-друге, загатит ті кольбов, та й не дихнеш навіть, або скує ті, та й гний на старість у гарешті. Чоловік, аді, мусит терпіти, хоть би не рад!

- Бо він ше не трафив на свого! Я бих йому з-за ніхоть не терпів. Мой, я був у тісарськім войську, а там не такі голови, єк це, самі єднорали, та фебрі, та капітани, але ніхто мні пальцем не кинув. То́му так рєд не йде; шо не вілно, то раз не вілно, а шо вілно, то раз вілно, а чужу газдиню відбирати, то цалком не вілно. Мой, до газдині є газда! Аби-с був сліпий або кривий, аби-с таки прем гиб, то ти́ голова в хаті. Чуєш, Ю’, твій верьх у хаті!

- Тото ані слова, шо без газди хата пуста, але шо ж дієти, єк панич до чілідини липне? Дурний я мав розум, шо-сми го послухав та й узєв її на свою голову. Най би була сивіла. Але єк зачєли мні раїти та раїти, то-сми здурів був, так єк си дуріє. А найдужше таки він сам: «Сватай,- каже,- Демєнову Марічку, то дужя дівка, обхаїт тебе та й хлопця». Абих був знав, шо таке буде, то бих був не женивси, доки віку-житя мого. Добре то казала мені, єк умирала моя перша покійничка: «Не жениси,- каже,- Юсипку, бо заситиш себе та й Іванка. Хлопец підросте, та й невістка ті обкутає!» Так-таки сталося на її слові, дав би їй біг царство небесне! Пропав я, та й Іванко пропав.

З Юсипових грудей вийшов тяжкий голос зітхання, так, як зі спорохнілого дерева вихоплюється наверх крихка́ дерев’яна мука, коли його вертить гострий залізний сверник. Лукин розсердився на товаришеву чорну долю і показав своє пересердя тим, що випручав праву руку наперед так, як випручається її до грізьби. Але в руці відозвалася горівка і своїм болькотом пригадалася його пам’яті та й зацитькала на хвильку його обурення. Він не відповів нічого, тілько без приговорювання приложив фляшку до уст, «покропив горло» і подав товаришеві. Юсип зробив те саме вже без принуки. Відтак розмістилися оба вигідніше на ношах. Лукин присунувся ближче до товариша, обняв його лівою рукою поза шию і тим способом об’явив своє «співчуття» його недолі. Юсипові гадки впинилися коло його Марічки і жандарма; він почув себе дуже нещасливим і пониженим, і тому закипів у ньому гнів супротив «панича». Досі тлів у ньому той сам гнів, але на самому дні старечого, приголомшеного серця. Наверх не виходив ніколи. Тепер розпалив його горівчаний огонь і «добре серце» товариша. Розгарячений і розчулений Юсип і собі обняв Лукина поза шию і приговорював сердешно:

- За тото, шо маєш м’єке серце, Лукинку, то так ті навижу, як рідного брата. Та й за то ті ше люблю, шо стоїш за правдов, та й ше за тото, шо не стоїш нікому в броду́.

- Брачіку Юсипку,- заговорив на те Лукин, що досі потакував головою підхлібній бесіді.- Аді, хоть мні медом масти, хоть дегтем чорни, а хоть мні бери та на шкамутки порубай, то єк кажу, шо ми ті жєль, то жєль. А єк ті вижу, шо-с почорнів, єк божа земля, то у мні аж тьохкає. Мой брє, та ми служимо сьвітій церкві, та й за шо служимо? Піп бере роківшину, дєк бере, паламар бере, а ми шо? За тоту десєтку, шо громада дає, та цілий рік божий ока не стули?

- Лишім тото, брачіку Луки’, ше, віді, є на небі йкийс бог, бігме, є, там дістанемо ліпшу плату,- перервав Юсип.

- Я кажу це протів того,- говорив дальше Лукин,- шо, аді, тебе «когут» сушит; живцем поклав би ті в землю, єкби міг. Він фасує леник, то тому його обрік грає, а ти шо? А тісарська каса на тото на него не несе, аби