Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Стельмах Ярослав

— З мене, з найврод… Ні, просто зі своєї подружки…"

Понуро сиділо дівча.

Зашуміла ліщинонька.

Зашуміла ліщинонька.

Заплакала дівчинонька,

— наче з самого серця полилися тужливі слова, і великі сльози покотилися з Люсьчиних очей на долівку.

Раптом за вікном щось зашурхотіло, і чийсь улесливий голос запитав:

— Хто це співає таку гарну пісню?

Зайча замовкло. Далі втерло сльози й здивовано зиркнуло на вікно. Але там нікого не було.

Минула якась хвилька, і той самий голос запитав іще улесливіше і ніжніше:

— Хто це такий гарний співає так добре таку чудову пісню?

Люська зиркнула у своє дзеркальце і, ледь усміхнувшись, пискнула:

— Це я!

— Та хто ж, хто? — чулося знадвору, і тоді Люська, забувши про всяку обережність, підбігла до вікна, визирнула й повторила, любенько посміхаючись:

— Це я!

Тієї ж миті могутнє лаписько вхопило ії за вушка, висмикнуло з вікна, наче моркву з грядки, і вкинуло в мішок.

І вже звідти Люська почула голосний регіт:

— Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаєш, що такс плакати, моя гарнюнька.

Вовк перекинув мішок через плече й побіг у ліс. Куди й навіщо — про це Люська могла тільки здогадуватись, але уява її не малювала нічого приємного.

На приятелеві кроки Толябун підхопився з дивана й кинувся до дверей.

— Ну як?

— Приніс, — вишкірився у посмішці Вовк. — Піддурив! Ось маєш, — провів лапою по мішку.

Зайча злегка ворухнулося.

— Скількох?

— Що значить скількох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вікна, а я його за вуха — і готово.

— А в хаті ще хтось був?

— Я й не знаю. Може, був, а може, й ні. Хто ж його відає? Через стіни, хе-хе, не видно.

— "Не видно!" Бовдур! — аж засичав Толябун. — То треба було у вікно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться її шукати…

— Ага, у вікно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам іди і зазирай. І взагалі, що це за слова в тебе: "Бовдур"! Я стараюсь, поки ти тут вилежуєшся, страждаю за трьох, а він ще обзивається. Ніякої культури! Сам бовдур! — витріщився на Толябуна Вовк.

— Та гаразд уже, гаразд, — буркнув лев. — Ну як ти не здогадався! Якщо в хаті нікого не було, то заліз би туди сам і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.

— Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!

— Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би із собою.

— Ага, а вони мене знову гасом.

— Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! — зрадів Вовк, глянувши на мішок.

— Правильно! — Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.

— 3-д-здра-аст, — підвелась вона на ноги. — 3-з-здр-а-аст, То-лику…

— Здрастуй, серденько, — засміявся Толябун. — Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?

— Д-д-о-об-р… — прошепотіла Люська і схлипнула.

— Ти вважаєш, що добре? Ти чув? — звернувся до Вовка. — А язика ще не розучилася показувати? — знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. — Не розучилася? — повторив Толябун.

— Ні! — раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.

— Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. — аж заціпило Толябунові. — Та я… Та я тебе!.. — Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.

— Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… — І він багатозначно клацнув пальцями.

— І то правда, — схаменувся Толябун і гарикнув:

— Ти була одна в хаті?

— Ні, — одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.

— А з ким?

— Із Буциком та Бурмосиком, — вирішило обдурити зарізяк зайча. — До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, — вигадувала вона. — І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.

— Рушниця, — посмішка на Вовковій морді згасла. — Погане діло. Пам’ятаю, раз зустрів я дівчинку, чи то Червоний Очіпок…

— Та облиш ти свої спогади дурні, — урвав його лев. — Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.

— Із ним краще не зв’язуватись. Місцевий дзюдоїст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…

— І звела ж мене доля з боягузом, — зітхнув лев. — Чого ти трусишся? Ну і який же він, цей дядько Кабан? — блимнув на Люську.

— Здоровенний! — Люська зрозуміла, що вона на правильній путі. — Отакий на зріст. Отакенна шия. А плечі — у двері не влазить.

— Ну і як же він усе-таки до вас уліз? — уже не так бадьоро спитав Толябун.

— А боком. Та й то ми його всі втягували — аж хата тріщала. Коли ступає — дошки на підлозі вгинаються. А ручиська — як ваші три!

— Ну-ну, — замислено озвався лев.

— А рушницю приніс із трьома цівками, — розписувала далі Люська. — Одна стріляє шротом, друга — кулями, а третя — чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, шо мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.

Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.

Запала мовчанка.

— Ну, я пішов, — першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.

— Ти куди? — підвів голову лев.

— Город поллю.

— Город? Так уже ж смеркає.

— Ну то й що? Треба городець полити.

— А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?

— Не боюся, — відрубав Вовк. — Піду.

— А може… Ага, — здогадався лев, — то ти, може, втекти здумав? — І вхопив Вовка за лапу. — Я тобі дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кінця доведе, хто у вирішальний напад піде? — Люська нашорошила вуха. — Втікаєш?

— Ну й тікаю, — зізнався Вовк. — Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатися.

— Цить, — гримнув лев. — Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.

— Все чиста правда, — подала голос Люська.

— А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну — вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом — от тільки зв’яжу її. — Лев підійшов до зайчати з мотузом. — О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної — і од землі не видно. А ти дивись, — звернувся до Люськи, — якщо збрехала…

— Як же я один залишуся… — подав голос Вовк. — А якщо вони сюди нагрянуть…

— Ну то біжи ти, — одказав лев, — а я посиджу.

— Е ні, я краще тут побуду, — одмахнувся Вовк.

— Отож, — кинув Толябун і вибіг із хати.

— Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, — розговорився Вовк. — І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили, — а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать — заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, — нагнувся над Люською, — отак зручно тобі?

— Заступлюся, — мовила Люська. — Я й сама дивуюся, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк — і подружилися з цим грубим невігласом.

— Отож, отож, — запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. — Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию, ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.

Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?

— А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?

— А ти звідки знаєш? — вибалушив очі Вовк.

— Із вашої розмови з Толябуном.

— Гаразд, розкажу, коли так, — погодився сіроманець. — То ти…

— Я все збрехала, — твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.

— Невже? — зрадів Вовк.

— Так.

— І нема Кабана?

— Ні. Він уже місяць на змаганнях.

— І рушниці нема?

— І рушниці.

— О, як добре, — усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. — Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, — глянув він на Люську, — але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. — Люська здригнулась. — Ну тобі боятися нема чого — ти ж бо тут, — заспокоїв її Вовк. — Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?! Ти ж його обдурила, а він цього не любить.

Вовк витягнув із кишені жменю насіння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на підлогу.

Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзів? Звідси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото — страшно Болотяника. У лісі вже темно… Хоча яка різниця — темно в лісі чи світло, якщо вона все одно не може вирватися звідси. Люська трохи випростала затерпле тіло, і тут щось гостре вп’ялося їй у бік. Зайча вільною лапкою намацано в кишені своє дзеркальце. Дзеркальце! Адже краєм його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час від часу лупає на неї з дивана ледачим оком. Видно, не судилося їй уже побачити матусю. А які матуся пече коржики! А як готує солодку моркву! А які співає колискові, коли Люська хворіє.

Од тих пісень самі собою злипаються очі…

А якщо спробувати?..

Люська, злегка прокашлявшись собі під носик, упівголоса завела:

Котику маленький,

Котику сіренький.

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти.

— Давай-лавай, — підохотив її Вовк, — співати не заборонено. Я навіть люблю, коли співають. У мене дуже ніжна душа. І добра…

Дитя буде спати,

Котик колисати, —

тамуючи дрож у голосі, якомога лагідніше виводило зайча.

А-а-а-а-а-а-а.

Скінчивши, Люська одразу ж завела "Ой ну, люлі, люлі", а потім "Ой на кота-воркота" і вже десь на середині пісні помітила, що Вовкова лапа звісилася з дивана й насіння з розчепіреної жмені посипалося на підлогу. Тоді Люська гукнула: "Дядю Вовче!" Той не відповідав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до діла, але тупі краї не брали грубий мотуз. Тоді зайча мить подумало і з силою натиснуло дзеркальцем об підлогу. Хруснувши, воно розпалося на дві половини. Люська легко розрізала пута гострим краєм скла. І за півхвилини була вільною.