Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Стельмах Ярослав

Була вона солодка, як мед, і навіть Буцик частенько казав: "Такої суниці мені ще не доводилося їсти. Ти, Бурмосику, — справжній природознавець".

Та цього разу, вийшовши на галявину, Бурмосик зрозумів, що хтось на ній господарював. Тут були об’їдені ягоди, там прим’яті листочки, а на землі — сліди чиїхось лапок. "Ну от, — подумав він. — Я так і знав". Поставив поруч свою лапку: ні, його слід був більший, а цей і на Буциків не схожий. Хто ж це міг бути? Отак роздумуючи, він заходився збирати ягоди. Майже наповнивши кошик, песик раптом помітив: з-під куща ліщини витикається чийсь хвостик. Бурмосик ступив ближче й побачив, що то спить зайченя. "Так от хто їв мою суницю", — здогадався Бурмосик і злегка загарчав. Чи то загарчалось йому голосніше, ніж хотілося, чи в того зайчати був дуже хороший слух, але воно миттю скочило на ноги і стрибнуло за кущ, кліпаючи зі сну великими очками. Та, побачивши перед собою досить симпатичного песика, навіть спромоглося на усмішку й запитало:

— Ти хто?

— Я Бурмосик. А ти?

— А я Люська.

— Так ти дівчисько! — розчаровано вигукнув Бурмосик.

— Не дівчисько, а дівчинка, — виправило його зайча. — Що це за слова в тебе? Ти що, в лісі виховувався?

— Таки в лісі, — ствердив песик.

— Ой, ну шо це я питаю! — засміялася Люська. — Певне ж, у лісі. Це просто так говориться, коли хто не дуже вихований.

— То я, по-твосму, не дуже вихований? — засмутився Бурмосик.

— Ні-ні-ні! Це я спершу так подумала, — відповіла Люська. — А тепер бачу, що ти дуже навіть чемний. Слухай, — насторожилась вона, — а ти тут поблизу нікого не стрічав? — і глянула довкола.

— А тут нікого бути не може, бо цю галяву знаємо тільки я і мій друг Буцик.

— А тепер, виходить, і я знаю вашу галявку?

— Виходить, що так. Але як же ти тут опинилася?

Тоді Люська вийшла з-за куща і розповіла Бурмосикові все-все: і про цукрового півника, і про велику кулю, і про хитрого Толябуна.

— Аби ти знав, — закінчило зайча, — як він ревів од люті, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бігати… Люба матуся, — повторила Люська і заплакала.

— Ну, не треба, — розгублено мовив Бурмосик, підступаючи до неї. — Перестань-бо!

Та Люська не вгамовувалась.

— Лю-ю-ба-ба…

— Яка баба? — спитав Бурмосик.

— Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, — проривалися крізь плач Люсьчині слова. — Д-де-де ти-ти те-те-пер?

— Та де ж, як не в вашому лісі, — запевнив її Бурмосик. — Чекає на свою донечку.

— А до-до-донечка д-де-де? — схлипнула Люська.

— Та де ж, як не в нашому лісі, — одказав Бурмосик.

— А ма-матуся ж не-не знає, що лі-ліс цей тут і що я-я-я в ньому.

— Та й справді! — вигукнув спантеличено Бурмосик.

— А я ці-цілий д-день б-бігала куди очі ба-ба-бачать і не знаю, д-де мій ліс.

— Та й то правда! — ще більш спантеличено вигукнув Бурмосик. — От халепа!

Він підійшов до дівчинки й погладив її по голівці, — одне вушко в Люськи опустилося на лоба, друге стирчало.

— Знаєш що, — мовив Бурмосик. — Я саме збирався на косовицю до Буцика — помогти йому запасатися сіном на зиму. Ходімо й розповімо йому все-все. Може, він зарадить твоєму лихові. А поки що візьми-но підкріпися трохи. — І песик простягнув Люсьці кошик із суницями.

Розділ III

А тим часом Толябун, наморившись од цілоденної гонитви за Люською, хропів у гущавині, аж гай гудів. Йому снилася повна жахів подорож на повітряній кулі, коли він, здавалося, щомиті міг випасти з кошика, розбитися об стрімкі скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Рикнувши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.

Сонце пробивалося крізь верховіття, співали пташки, у повітрі танцювали метелики. Толябун уже був відкрив пащу, щоб заревти на весь ліс, — його все те страшенно роздратувало, — коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиїсь кроки і неголосний хриплий спів:

Через те, що без води

І не туди, і не сюди.

— Ану-ну, побачимо, хто то такий, — мовив до себе Толябун і, закривши пащу, визирнув із заростів.

Стежкою сунув Вовчисько у ковбойці із закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на голові. Він пхав поперед себе візок. На візку лежала бочка.

"Ти ба!" — здивувався лев і, зачекавши, поки Вовк проїде, гаркнув йому в спину:

— Грр!

— Ой! — зойкнув Вовк і гепнувся на землю. Із перехиленої бочки на штани йому хлюпнула вода.

— Здоров, братику! — крикнув лев, виходячи із засідки.

— Привіт! — підвівся Вовк, вдивляючись у незнайомця.

— Я тебе одразу пізнав…

— А я тебе ні, — сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани і взявся за ручки візка.

— Стій! Куди ж ти?!

— На кудикину гору, — відповів сіроманець. Як видно, він не дуже був схильний до розмов.

— А що там таке? — спитав лев. — Я теж хочу. Прилетівши здалеку, він не дуже розумівся на тонкощах тутешньої мови.

— Що треба! — відрубав Вовк. — Тобі яке діло? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не чіпаю.

— Ах ти ж задрипанцю! — скипів Толябун. — "Що треба!" Та ти знаєш, із ким маєш справу? Я цар звірів!

— У нас царів немає! — Вовк штовхнув візка. — Кожен собі хазяїн.

— Та почекай же, — заступив йому дорогу лев. До такої мови він не звик у себе в джунглях. — Ми ж із тобою начебто родичі, а ти мене так стрічаєш.

— Родичі? — здивувався Вовк. — А ти хто ж такий?

— Я — лев. Чув, мабуть?

— Та чув… Звідки ж ти тут узявся?

— Отож-бо! З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз іздуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.

— З’їсти, кажеш, його хотів? — похмуро перепитав Вовк. — Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали — забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. "Я, — цвіргоче, — до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться". Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу — онучку чекаю. А онучка — не в тім’я бита, мисливців навела. Ті як пальнули з обох цівок! Що там було — страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-є, нема дурних. І тобі не раджу.

— Еге, бачу, не пощастило тобі, — співчутливо промовив лев. — Ну, а я таки з’їв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.

Толябун вирішив не розказувати, як усе було насправді.

— А тепер що ж думаєш робити? — поцікавився Вовк.

— Погостювати трохи хотілося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого їсти, — поскаржився Толябун, з надією зиркнувши на Вовка.

"Еге, його пусти! — тим часом думав Вовк. — Такому їжі не настачишся. Он мордяка — хоч об дуба бий".

— Мені багато й не треба, — правив далі левисько. — Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…

— Охо-хо, баранця, — зітхнув Вовк. — Якось я перестрів одного. А він мені: "Роззявте, — каже, — пащу, я в неї сам стрибну, шоб вам зручніше було". Я, дурний, і роззявив. А він як розбіжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я відтоді зарікся їх чіпати. Нє-є. І тобі не раджу!

— Ти ба! — здивувався Толябун. — Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! — затрусився він од неприємної згадки. — А тоді можна й додому.

— О, правильно! — пожвавішав Вовк. — У гостях добре, а вдома краще — це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба — відремонтуємо. Сядеш на неї і тю-тю додому. Що тобі тут робити?

— Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?

— Та прийму вже, — знехотя погодився Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. — Із радістю. — А сам подумав: "Прилетів же на мою голову і на мою шию".

— А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? — поцікавився лев, крокуючи поруч.

— А шо ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.

— Що поллєш?

— Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.

— Город? — аж зупинився лев. — Так у тебе город?

— А ти що, глухий? — чемненько озвався сіроманець.

— І ти його поливаєш?

— Поливаю, бодай воно все засохло!

— А навіщо?

— А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую бощик, картоплю варю.

— Оце так-так! — проказав Толябун. — А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося яке.

— Е-е, — протягнув Вовк, — були тут поросята. Троє. Зачинились у будиночку, і ніяк їх не візьмеш. Поліз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямісінько в окріп. Ошпарився увесь.

— Та що це в тебе всі пригоди якісь нещасливі? Аж за серце хапає.

— Ти краще вхопив би за ручки та поміг мені, — невдоволено буркнув Вовк.

— А, давай-давай, — погодився лев.

Отак, штовхаючи поперед себе візок із бочкою, вони прибули на Вовкове подвір’я.

— Ну й гидота! — казав лев, наминаючи картоплю. — І як ти їси її?

— А так, як і ти! — буркнув Вовк. — Гидота-гидота, а чавунця як не було.

— Голодний дуже. Ото й їм.

— А я ситий?

— Якби ж оце м’ясця! Свіженьких відбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глині.

— Ех-хе-хе, — і собі зітхав Вовцюга. Де вони, ті золоті часи? Я вже давно вегетаріанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачніше буде.

— Ну, я розумію, — мовив по хвилі Толябун. — Я тут звір новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибієш?

— Отож бо й воно, що новий, — зітхнув Вовк. — Не знаєш нічого. Тут, брате, такі діла, що зарікся я м’ясо й рибу їсти.

— Щодо м’яса — зрозуміло. Ну, а рибу чого ж?

— Та розумієш, лисиця якось піддурила. "Іди, — каже, — на річку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки". Я й пішов, а хвіст мій…

— Та годі, годі, — урвав розповідь лев. — Слухати не можу. Знов у дурні пошився. Ну та нічого. Нас тепер двоє. Не хлопці, а орли! Герої! Голодні не будемо. Я собі тут план один прикидаю. Тільки кебету треба мати, а не в окріп лізти. Ще про нас заговорять. Усі в нас отут будуть! — стиснув пазурі в кулак.

"Добре йому поради давать, зайді африканському, — подумав Вовк.