Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Стельмах Ярослав

Але сили були нерівні, та й тонкі гілочки вже тріщали.

— Рубай! Рубай мотуз! — репетував лев. — Чого ти стоїш? Вовк підняв був сокиру, але враз опустив.

— Зовсім нова мотузка, — мовив із жалем. — Я нею ще ні разу не користувався. Може, краще хвоста?

— Ти що, пришелепку, здурів? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!

Вовк нехотя махнув сокирою, і лев гепнувся на землю.

— Хух, — відсапнув він. — Оце так! Мало не затягло!

— А мотузка ж яка, — зітхнув Вовк. — Золото, а не мотузка, ціни їй не було.

— У-у, довбешка твоя порожня! — визвірився на нього лев. — Мотузки йому жалко. Біжи зараз же по нову!

— Ще й по нову… — скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.

Відпочивши, лев зметикував, що відтято не такий уже й довгий шмат. Тож він знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив її на стежці. Почекавши ще трохи Вовка, він подався додому. "Стріну дорогою, — подумав. — А не стріну, так пошукає мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!"

А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозі, а навпростець, через ліс. Лева на місці він уже не застав і, розміркувавши, що Толябунові набридло чекати і він гайнув додому, лаючись, і собі повернув назад. Та заледве ступив кілька кроків, як щось міцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.

Лев же, анітрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в ліжко, одвернувся до стіни й захропів.

А вранці Толябун, ухопивши ножаку й мішок, почимчикував неквапом із хати.

Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гіллі висіло щось дуже велике. "Ото, — подумав Толябун (сонце світило йому в очі й заважало як слід роздивитись), — вони там, здасться, обоє. Оце пощастило". Він потягнув вільний кінець мотузка на себе, дубок нахиливсь, і просто Толябунові під ноги хряпнувся сплутаний, увесь синій Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, і Вовк знову сховався у верховітті.

"Це ж він од висіння посинів, — міркував Толябун, тягнучи мотуз. — Невже задушило?" — І, коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.

— Вовчику, ти живий? — спитав несміливо, але той не ворухнувся. Тоді лев завдав собі на плечі бездиханне тіло друзяки й поплентав до хати.

У Вовковій хаті пахло всілякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.

— Ну як тобі, легше? — питав лев Вовка.

— Та наче одпустило трохи, — відповів той кволо. Сидів, укутаний ковдрами, на дивані, звісивши ноги. — Та ще й нежить підхопив — цілу ніч на вершечку гойдався. А надворі ж не тепло. Думав — настала моя годинонька.

— Настала! Та хіба для таких героїв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякі подвиги й творити!

— Ох, ситий я вже тими подвигами, — простогнав Вовк. — Казав же: не треба чіпати. І зарікався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо їм спокій. Ну нащо вони тобі?

— Це вже справа честі, — похмуро відказав Толябун. — Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тільки хитрістю треба. А потім до мене гайнемо, у Афф…

— Ой-йой! — зойкнув раптом Вовк.

— Що таке? — сполошився лев.

— А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов’яне все.

— Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.

— Не, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.

— А ти що, темряви боїшся? — зареготав лев.

— Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.

— Болотяника? Це ж хто такий? — зацікавився Толябун.

— Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?

— Ні.

— Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.

— Ану-ну, — підохотив його лев.

Вовк відкашлявся:

— У нашому лісі, отамо, — махнув лапою. — лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.

Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, — звідти, де в тумані бовваніють дерева, — пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім — хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.

Мало не щодня чулися з того місця крики: "Сюди! Сюди! До мене! Агов!" — а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарів, ніби бачив постать у білому, яка бігала по твані, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачає й недочуває, тож міг те все й вигадати. Хтозна... Так чи не так, а відтоді до болота взагалі ніхто не потикається. Поміркуй сам. Хто може бігати по трясовині, наче по твердому, та ще й кричати? Не інакше — якась мара, Болотяник заманює на грузьке невинні жертви. Ще й понині можна почути іноді ті крики. Тому й побоююсь я підходити до того місця смерком, не те що вночі.

— А може, то марсіянин, га? — несміливо поспитав Толябун. — А ще я десь читав про літаючі тарілки. Може, саме одна така тарілка зламалася й ляпнулась в болото?

— Воно так гахнуло тоді, ніби не тарілка, а цілий баняк!

— Тьху! Та при чому тут баняк! Тобі одне в голові. Скоро вже, крім полумисків, взагалі нічого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна є в хаті?

— Аякже! — гордо мовив Вовк. — Аж дві!

Він поліз у закапелок і витягнув на світ потріпані книжки:

— О!

— Ти бач! — здивувався лев. — Дай-но сюди! Так, усе зрозуміло, — сказав, ледве глянувши на заголовки. — "Їстівні гриби" і "Читанка" для першого класу. Годі було від тебе чогось іншого й сподіватися. Ну, з грибами ясно — ти ж травоїдний, — а "Читанка" навіщо?

— Ге-ге, — засміявся Вовк. — Відібрав у якогось малюка. Я її під чавунець підкладаю, коли їм, бо стіл полірований.

— Зрозуміло, академіку! Слухай, — зблиснули раптом левові очі. — Кажеш, усі в лісі знають про Болотяника?

— Усі, усі.

— І бояться його?

— Ще й як.

— Ідея! — гукнув лев і вискочив надвір.

Ухопив простирадло, шо сушилося на жердині, обмотався ним і з криком "Болотяник!" гайнув у хату. Тільки-но його постать у білому з’явилась на порозі, як Вовк заревів;

— Болотяник! Рятуйся! — і метнувся у двері.

— Стій! Ти що, здурів? Це ж я! — вхопив його за хвіст лев, скидаючи з себе простирадло.

— Ху! Ну й налякав! — одхекувавсь Вовк, тримаючись за серце. — Аж душа в п’ятах.

— Якшо вже ти так налякався, — радів лев, — то що буде з отими куцохвостиками! Уявляєш? Та вони заціпеніють од страху! Ось ми їх чим візьмемо!

— То ти хочеш… — почав був Вовк.

— А певно ж! Нацупимо на себе оцю хламиду — і хапай їх голими руками. Молодець я чи ні?

— Молодець! — одказав Вовк. — Стратьог!

Розділ VI

Буцик із Бурмосиком запаслися дровами на зиму і з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.

— І що найголовніше, — казав Буцик, — ти помітив: останнім часом вона дуже змінилась.

— Таки змінилась, — охоче підтвердив Бурмосик.

— А якою стала роботящою! По хазяйству вже собі раду дає. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу має вплив колективу, тобто нас із тобою.

— Але не тільки це, — озвався Бурмосик.

— А що ще?

— Та бач… — мовив Бурмосик. — Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скільки днів ходить із замотаною рушником головою?

— Каже, бідна, що голівка болить. І ліки не допомагають.

— Так знай же, що ніяка голова в неї не болить!

— Не болить? — здивувався Буцик.

— Ні, — відповів Бурмосик. — Просто я підсунув Люсьці замість її дзеркальця — криве, з того уламка, що мені подарували минулого літа циркачі! І тепер вона думає..

— Ай-я-яй, — урвав його Буцик. — Бідна дівчинка! Ну навіщо ж ти так?

— Бо вона нічого не робила.

— Та ми ж і самі чудово обходились. Бідна дівчинка, як їй гірко! Не чекав я од тебе такого.

— Я ж пожартував. А Люсьці од того тільки користь, бо у неї в голові одні тільки квіточки були. Ти ж сам бачив.

— Сьогодні ж розкажи їй про все, — вів своє Буцик. — Вона ж, певно, дуже страждає.

— Та я й сам збирався. Тільки розказувати не буду, а підміню дзеркальце і все.

— Хай хоч так, — погодився Буцик.

Люська із обмотаною рушником головою стріла їх на порозі. У хаті була чисто вимита підлога, вікна сяяли прозорістю, з печі смачно пахло.

— Як вам працювалося? — спитала Люська, насипаючи в тарілки.

— Чудово! — відповів Буцик. — Бо знали, що вдома нас чекає така господинька.

— Та що там, — зашарілась Люська. — Гм… А пам’ятаєш, Бурмосику, ти казав, шо з неробами може щось трапитись? Нас це, звісно, не стосується. А чи буває так: потім, якщо цей нероба увесь час робить, то з ним трапиться щось навпаки?

— Авжеж, буває, — швидко відповів Бурмосик, зиркнувши краєм ока на Буцика. — Неодмінно.

— А коли? — нетерпляче згукнула Люська.

— Та… Зовсім небагато часу має минути. Здається, тиждень.

— Ой, завтра якраз тиждень, — тільки й мовила стиха Люська.

А вранці, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця і на радощах скрикнула. Замість манюсіньких свинячих очок у неї були її, Люсьчині, великі очі, замість щік-пампушок — її колишній ротик, і навіть вушка були її — довгі й пухнасті.

О, як зраділа Люська! Вона знов застрибала на одній ніжці, замахала лапками, закричала "Ура!", тричі оббігла довкола хати, тоді швиденько метнулася за хвіртку й сплела собі маленький, ну зовсім маленький віночок; а наостанок ще й заспівала свою улюблену пісню.

Тоді збігала до криниці, набрала води, кинулась у хату, сягнула на піч по чавунець і… Щось блискуче й маленьке впало з печі на долівку.

— О, та це ж дзеркальце! — вигукнула Люська. — Мабуть, Бурмосик приготував його мені в подарунок і поки що заховав.

І вона вже хотіла покласти дзеркальце назад, але не втрималась і заглянула в нього.

Із дзеркальця на сторопілу Люську глянули манюсінькі свинячі очка, під ними висіли щоки-пампушки, замість рота… Та що там казати, ви ж самі знаєте, як усе виглядає в кривому дзеркалі.

Бідна Люська обмацала всю себе, відтак вхопила своє дзеркальце…

І тоді зрозуміла, що вона зовсім не мінялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.

"Виходить, вони насміялися з мене, — подумала Люська.