Син сонця - Джек Лондон

пальмою на нього може чигати несподіванка, а проте серце нічого не сказало йому, як він наглядів Алоїзеса Пенкберна. Це сталося на маленькому пароплавчику «Берта». Покинувши свою шхуну, яка мала підчалити згодом, Гриф сів на це суденце, щоб проплисти невеличку відстань від Раятеа до Папіїті. Коли він уперше побачив Алоїзеса Пенкберна, цей добродій був уже трошки напідпитку й на самоті цмулив коктейль у малесенькому барі під верхньою палубою, поряд з перукарнею. Через півгодини, коли Гриф увільнився від перукаревих рук, Алоїзес Пенкберн і далі стояв коло прилавка та попивав на самоті.

Людині не гаразд пити самій; отже Гриф, ідучи мимо, глянув на нього уважно й зацікавлено. Побачив він молодика років тридцяти, вродливого, гарно вдягненого, одне слово, джентльмена, як то кажуть у світі. Але була в ньому якась ледве помітна неохайність, жадібна рука трусилася й розхлюпувала питво, очі нервово блукали: це були для Грифа непохибні прикмети хронічного алкоголіка.

По обіді він знов зустрів Пенкберна, цього разу на верхній палубі. Молодик стояв, тримаючись за поруччя, пильно вдивлявся в невиразні постаті чоловіка й жінки, що сиділи на двох зсунених докупи шезлонгах, і плакав п’яними слізьми. Гриф помітив, що чоловікова рука обіймала жінчин стан. Алоїзес Пенкберн дивився на них і ридав.

- Нема чого плакати,- лагідно сказав Гриф.

Пенкберн глянув на нього, заливаючися слізьми з глибокого жалю до себе самого.

- Тяжко мені,- схлипнув він,- ох, як тяжко. Той чоловік мій управитель, служить у мене. Я плачу йому добрі гроші. А він їх он як заробляє.

- Чого б вам тоді не покласти цьому край? - порадив Гриф.

- Не можу. Вона мені тоді не дасть віскі. Її ж бо до мене приставлено.

- То наженіть її та й пропивайте свою голову.

- Не можу. В нього всі мої гроші. Якби я її прогнав, він би не дав мені й шести пенсів на чарку віскі.

На саму думку про таке лихо він знову залився слізьми. Гриф зацікавився. Ситуація була на диво оригінальна, він такої ніколи й не вигадав би.

- Їх найняли мене доглядати,- хлипав Пенкберн.- Щоб не давали мені пити. А вони он як своє діло роблять: голубляться по всьому пароплаві, а мені дають напиватися до безтями. Несправедливо, кажу я вам. Несправедливо, і їх до мене приставлено спеціально на те, щоб не давали мені пити, а їм хоч би що, хай я собі напиваюся по-свинському, аби їм не заважав. Коли я скаржуся, вони страхають, що не дозволять мені більше випити ані краплиночки. Що ж мені, бідоласі, робити? Хай моя смерть буде на їхньому сумлінні, от і все. Ходімо вниз, вип’ємо.

Він пустився поруччя і був би впав, якби Гриф не вхопив його під руку. Пенкберн неначе весь перемінився: напружився, войовниче виставив наперед підборіддя, а в очах йому щось грізно блиснуло.

- Не дамся їм - не вб’ють вони мене. Та ще й шкодуватимуть. Я їм пропонував п’ятдесят тисяч - з тією умовою, звичайно, що заплачу згодом. Вони сміялися. Бо нічого не знають. Та я знаю! - Він понишпорив у кишені піджака й витяг якусь річ, що блиснула в тьмяному світлі.- Вони не знають, що це таке. Та я знаю.- Він глянув на Грифа з наглою підозрою.- Як ви гадаєте, що це за штука? Га? Що це таке?

Грифові нараз уявилося, як звироднілий алкоголік мідяним бретналем убиває палко закохану молоду пару, бо в його руці був мідяний цвях-бретналь - такими в давнину стягали кораблі.

- Моя мати думає, що я поїхав сюди вилікуватись від пияцтва. Вона нічого не знає. Я дав лікареві хабара, щоб він приписав мені морську мандрівку. Коли ми дістанемося до Папіїті, мій управитель зафрахтує шхуну, і ми попливемо далеко. Але ж вони й гадки не мають ні про що. Думають, що це п’яні химери. Я знаю. Тільки я й знаю. На добраніч, сер. Іду спати... хіба... хіба що ви зі мною вип’єте на сон. Останню чарку, добре?..

 

 

II

 

Наступний тиждень Гриф пробув у Папіїті, де чимало разів бачив Алоїзеса Пенкберна, і завше за дивних обставин. Так само його бачили всі в невеличкій острівній столиці. Уже хтозна-відколи мешканці узбережжя і пансіону Лавіни не були такі шоковані, як тепер. Якось о дванадцятій годині дня, простоволосий, у самих тільки купальних штанцях, Алоїзес Пенкберн біг головною вулицею від пансіону Лавіни на пляж. Іншим разом він викликав на боксерське змагання кочегара з «Берти»; мало відбутися чотири раунди у «Фолі Бержер», та на другому його нокаутовано. Тоді, в нападі божевільної маячні, він пробував утопитися в калюжі на два фути завглибшки або ще, впившись, знаменито пірнув у море з п’ятдесятифутової щогли «Маріпози», яка стояла на рейді. Він зафрахтував катер «Торо» дорожче, ніж його можна було купити, і врятував Пенкберна управитель, відмовившись платити гроші. Він скупив крам у старого прокаженого сліпця на базарі і взявся продавати овочі хлібного дерева, банани та солодку картоплю так дешево, що довелося вдатися до поліції, аби розігнати натовп тубільців, охочих до купівлі. Щодо поліції, то вона тричі заарештовувала Пенкберна за бешкети, і тричі його управитель мусив кидати на час своє залицяння, щоб сплатити штраф, який накладала колоніальна адміністрація, бувши в грошовій скруті.

Потім «Маріпоза» попливла до Сан-Франціско; в її каюті для молодих поїхали управитель з доглядачкою - вони допіру побралися. Перед від’їздом управитель подбав про Алоїзеса: залишив йому вісім п’ятифунтових банкнотів. Алоїзес, як і передбачав управитель, очуняв аж через кілька днів, без гроша мізерного за душею, на межі білої гарячки. Лавіна, що її навіть найгірша тихоокеанська мерзота й потолоч славила за добре серце, доглядала його, поки він одужав. Коли він почав повертатися до розуму, нона нічим не натякнула, що в нього нема вже ані управителя, ані грошей, щоб заплатити їй за харчування.

Минуло декілька днів. Якось увечері Девід Гриф відпочивав під тентом на палубі «Морської чайки» і недбало переглядав убогі на зміст шпальти папіїтського «Кур’єра». Раптом він підвівся і мало не протер собі очі. Неймовірно, але правда. Ще не вмерла давня романтика південних морів! Він прочитав:

 

«Згоден віддати половину закопаного скарбу, вартого п’ять мільйонів франків, за перевіз однієї людини на невідомий острів у Тихому океані та за