Син сонця - Джек Лондон

З появою золотого відтінку в нього на обличчі золото почало скапувати з кінчиків його пальців. В його руках усе оберталося на золото, але він бавився в цю гру не задля золота, а задля самої гри. То була розвага, гідна чоловічої натури: запекла боротьба, зустрічі й сутички з розмаїтими шукачами пригод, одної з ним крові та крові половини європейських народів і цілого світу. І добра розвага! Та понад усе любив він те, з чого складається життя південноморського мандрівника: дух рифів, вишукану красу живих коралових мілин у дзеркалі лагуни, яскравий схід сонця, що химерно розсипає гарячі барви, острівці з букетами пальм на глибокому туркусовому тлі, п’янощі пасатів, рівномірне колихання хвиль, хистку палубу під ногами, брезент над головою, заквітчаних золотошкірих чоловіків і дівчат Полінезії, напівдітей-напівбогів, ба навіть жахливих дикунів із Меланезії - мисливців за головами, людожерів, сутих чортів і тварюк.

І ось цей улюблений син сонця, сповнений зайвої енергії та життєрадісності, мавши мільйони, урвав свою далеку мандрівку, щоб побавитися з Гарісоном Дж. Грифісом за якийсь там мізерний гріш. То була його примха, його бажання виявити власне «я» і те сонячне тепло, що переливалося в ньому. То була розвага, жарт, проблема, гра, де він задля втіхи легкодумно важив життям.

Уранці рано «Диво» пливло вздовж берега Гвадалканару. Судно ледь посувалося по воді під слабеньким подихом берегового вітру. Великі гори хмар на сході обіцяли знов південно-східні пасати з бурями та дощами. Попереду «Дива» тим самим курсом плив невеликий кеч, якого воно поволі наздоганяло. Але то був не «Віллі-Во»; капітан Ворд на «Диві» опустив бінокля і заявив, що то «Каурі».

Гриф, що допіру вийшов з каюти на палубу, сказав, зітхаючи:

- Шкода, що не «Віллі-Во».

- Ви таки не любите, щоб вам перепадало,- співчутливо зауважив Денбі, корабельний комірник.

- Авжеж, не люблю.- Гриф замовк, а тоді засміявся щиро та весело.- Я твердо впевнений, що Грифіс шахрай і що вчора він повівся зі мною підло. «Напишіть, каже, повністю прізвище та зазначте дату». А той мізерний пацюк Якобсен стояв за нього. Справжні пірати, повертається пора Розбишаки Гейса. 1

- Якби ви не мій господар, то я, містере Грифе, сказав би вам свою думку,- заявив капітан Ворд.

- Та чого ж, шкварте! - мовив Гриф.

- Ну, тоді...- капітан завагався і відкашлявся.- Знаєте, з вашими грішми тільки дурень пішов би на такий ризик, як ви з тими двома сучими синами. Навіщо воно вам?

- По правді, я й сам не знаю, капітане. Мабуть, мені просто кортить. А це хіба не найкраща причина?

- Прострелять вам вашу буйну голову якогось чудового дня,- буркнув капітан Ворд, підходячи до нактоуза визначити курс по вершині, що саме виглянула з туману над Гвадалканаром.

Береговий вітер дмухнув з останньої сили, і «Диво», швидко ковзаючи по воді, порівнялося з «Каурі» й попливло поряд. Після взаємного вітання Девід Гриф гукнув:

- Ви не бачили «Віллі-Во»?

Голоногий капітан у брилі обмотав міцніше круг стану злиняле блакитне лава-лава та сплюнув за борт тютюновий сік.

- Бачив,- відповів він.- Грифіс учора ввечері стояв у Саво, вантажив свинину та батат і набирав води в чани. Неначе в далеку путь збирався, хоча й казав, що ні. А що таке? Ви хотіли його бачити?

- Еге, але як здибаєте його раніше, то не кажіть, що бачили мене.

Капітан кивнув і, зваживши ті слова, пішов на прову свого судна, щоб його краще було чути.

- Слухайте! - гукнув він.- Якобсен казав мені, що вони мають дістатися до Габери сьогодні після обіду. Хочуть там переночувати й набрати солодкої картоплі.

- З усіх Соломонових островів тільки на Габері є маяк,- сказав Гриф, коли його шхуна вже добре випередила «Каурі».- Правда, капітане Ворде?

Капітан кивнув.

- А в бухточці, що з цього боку за мисом... здається, не можна пристати до берега?

- Ніяк не можна. Скрізь коралові рифи, мілини, та ще й небезпечні буруни. Саме там три роки тому на друзки розбилася «Мазунка».

Гриф хвилину невидющим поглядом дивився поперед себе, неначе викликав у душі якусь картину. Потім біля очей йому позбиралися зморшки, а кінці жовтих вусів піднялися від усмішки.

- Ми кинемо якоря в Габері,- сказав він.- Але пройдемо цим боком, повз бухточку. Я хочу, щоб ви мене спустили в човні, як будемо пропливати повз неї. Крім того, дайте мені шість хлопців, та хай кожен прихопить рушницю. А вдосвіта я повернуся назад.

На обличчі в капітана з’явилася підозра, яку швидко заступила догана.

- О, це тільки невеличка розвага, шкіпере,- почав виправдуватися Гриф - винувато, мов школяр, що його старший застукав на пустощах.

Капітан Ворд щось буркнув, але Денбі заметушився.

- Мені б хотілося теж поїхати з вами, пане Грифе,- сказав він.

Гриф кивнув.

- Захопіть кілька сокир і ножів, щоб було чим стинати кущі,- сказав він,- та ще два-три ліхтарі. І подбайте, щоб у них був гас.

За годину до заходу сонця «Диво» промчало повз бухточку. Вітер дужчав, і море потроху бралося хвилями. Мілини коло берега були вже білі від піни, а на дальших вода тільки-но почала змінювати свій колір. Коли шхуна опинилася за вітром, на ній згорнули клівер і спустили на воду вельбот. Туди стрибнуло шість хлопців із Санта-Крусу у настегнових пов’язках; кожний мав при собі рушницю. Денбі з ліхтарями в руках сів на кормі. Гриф, ідучи слідом за ним, спинився біля поруччя.

- Шкіпере, моліться, щоб ніч була темна,- сказав він.

- Буде,- відповів капітан Ворд.- У всякому разі, місяця нема, та й небо затягло хмарами. І хвиля знімається.

Від такого провіщення Грифове обличчя засяяло і засмагла шкіра здалася ще золотішою. Він стрибнув до човна й сів поруч комірника.

- Відчалюйте! - гукнув капітан Ворд.- Наставляйте вітрила! Поверніть стерно! Так! Оцим курсом!

«Диво» розгорнуло вітрила й попливло за мис до Габери; в тим часом вельбот на шести веслах,