Син сонця - Джек Лондон

- Юнго! Миску прісної води й рушника! - загадав Гриф, скінчивши своє діло.- Дві миски й два рушники! - додав він, поглянувши на свої власні руки.

- Нічого собі втяли! - звернувся він до Пенкберна.- Все звели нанівець. Я вже був геть вигнав з вас отруту. А тепер від вас тхне, як із бочки. Треба знов починати все спочатку. Містере Олбрайте! Ви бачили купу старих ланцюгів на березі коло пристані на човни? Найдіть власника, купіть їх і привезіть на шхуну. Там їх, мабуть, сажнів сто п’ятдесят. Пенкберне! Завтра вранці ви почнете оббивати а них іржу. Як скінчите, вичистите їх шліхтувальним папером. Потім пофарбуєте. І більш нічого не робитимете, аж доки ланцюги будуть гладенькі, мов нові.

Алоїзес Пенкберн похитав головою.

- Ні, з мене вистачить. Хай той острів Френсіс западеться - мені байдуже. Не хочу, щоб ви й далі з мене збиткувалися, неначе з раба. Будьте такі ласкаві відвезти мене на берег! Я біла людина. Ви не смієте зі мною так поводитись!

- Містере Карлсене, подбайте, щоб містер Пенкберн не сходив зі шхуни.

- Я вам покажу! - заверещав Алоїзес.- Ви не смієте тримати мене тут!

- Я посмію ще раз налупцювати вас,- відповів Гриф.- І затямте собі, одурілий шмаркачу: я вас доти битиму, доки мені стане кулаків, або доки вам закортить відбивати іржу з ланцюгів. Я взявся до вас і зроблю з вас людину, хоч би мені довелося забити вас на смерть. Ну, а тепер ідіть у каюту та переодягніться. Сьогодні ж таки по обіді візьмете молоток - і до праці. Містере Олбрайте, зараз привезіть ті ланцюги. Містере Карлслене, пошліть по них човна. Та наглядайте за Пенкберном. Якщо він буде з ніг падати або його почне трусити, дайте йому раз хильнути, але тільки раз. Після такої ночі йому чарка може знадобитися.

Увесь час, поки «Морська чайка» стояла в Апії, Алоїзес Пенкберн оббивав з ланцюгів іржу. Він стукав по десять годин на день. І під час тривалого переїзду до Гільбертових островів він так само оббивав іржу. Потім узявся чистити ланцюги шліхтувальним папером. Сто п’ятдесят сажнів - це дев’ятсот футів, і ще жодного ланцюга не чищено й не глянсовано так пильно, як цього, і то кожну ланку. А як уже останню ланку вдруге пофарбовано чорною фарбою, Пенкберн пішов до Грифа й попросив:

- Дайте мені ще яку брудну роботу. Хочете, я перечищу вам усі ланцюги? І про мене вже можете не турбуватись. Я більш ані краплі не візьму в рот. Тренуватимуся. Ви зламали мою пиху, налупцювавши мене, але майте на увазі, що це тільки тимчасово. Я тренуватимусь, аж поки стану такий твердий і чистий, як отой ланцюг. І одного чудового дня, містере Девіде Грифе, хтозна-де і хтозна за яких обставин, але я налупцюю вас так, як ви мене. Розмалюю вам пику, що власні матроси вас не впізнають.

Гриф був у захваті.

- Тепер ви розмовляєте, як справжній чоловік! - вигукнув він.- Для вас існує один спосіб налупцювати мене, а саме: стати путящою людиною, і тоді, може...

Він спинився, чекаючи, що Алоїзес підхопить натяк. Той хвильку поміркував, і враз очі йому засяяли:

- А тоді, може, я перехочу вас лупцювати, еге ж?

Гриф кивнув.

- Ото ж і біда! - зажурився Алоїзес.- Я й справді можу перехотіти. Але я все-таки візьмуся за себе, хоч би там що.

На Грифовім обличчі неначе зажеврів теплий рум’янець. Він простяг руку.

- Пенкберне, за це я вас щиро люблю.

Алоїзес узяв простягнену руку і сумно похитав головою.

- Грифе,- жалібно мовив він,- ви зламали мою пиху, ви здолали мене і, либонь, чи не назавжди.

Паркого тропічного дня, коли вже завмирав останній подмух південно-східного пасату, щоб на зміну йому, як завше в цю пору, прийшов північно-західний мусон, з «Морської чайки» побачили на обрії зарослий лісом берег острова Френсіса. За допомогою компаса й бінокля Гриф знайшов вулкан, що звався Червоною Кручею, поминув бухту Овена і вже при цілковитому безвітрі ввійшов у бухту Лікікілі. Довелося спускати обидва човни і на кодолі повільно тягти шхуну в глибоку вузьку протоку. Карлсен раз у раз закидав глибомір. На березі не було піщаних мілин. Від самої води починалися мангрові зарості, а за ними вставав праліс, тільки подекуди стриміли зубчасті скелі. «Морська чайка» пропливла з милю, і коли біла смуга на бескетті опинилася до них на вест-зюйд-вест, глибомір показав дев’ять сажнів, як і зазначено в «Лоції». Там вони кинули якоря.

Того дня й аж до самого полудня наступного вони сиділи на шхуні й чекали. Ніде не з’являлося жодного човна. Не було ніяких ознак людського життя. Якби подеколи не скидалася риба або не верещав какаду, то здавалося б, що там немає нічого живого. Раз високо над їхніми щоглами перелетів величезний, дюймів на дванадцять ушир, метелик і подався до пущі по той бік бухти.

- Не варто висилати човна, щоб усіх там повирізували,- казав Гриф.

Пенкберн не повірив і зголосився вирушити сам, навіть плавом, якщо не дадуть йому хоч би якого човника.

- Вони ще не забули німецького крейсера,- пояснив Гриф.- Можу закластися, що в цій пущі тепер повнісінько людей. Як на вашу думку, містере Карлсене?

Старий шукач пригод, що звікував свій вік на островах, цілком погодився з Грифом.

Надвечір другого дня Гриф звелів спустити на воду китоловного човна. Сам він із запаленою цигаркою в роті і з вибухівкою в руці сів на прові, бо збирався глушити рибу і сподівався на велику здобич. Уподовж лавок покладено шість вінчестерів, а Олбрайт, що сидів коло стерна, мав під рукою маузер. Вони пливли попри зелений мур хащів, інколи спиняючись відпочивати серед глибокої тиші.

- Два проти одного, що їх у пущі кишма кишить,- прошепотів Олбрайт.

Пенкберн ще хвильку прислухався, а тоді пристав на заклад. Через п’ять хвилин вони вгледіли табунець лобанів. Гребці спинили весла. Гриф притулив цигарку до динамітового шнура