Син сонця - Джек Лондон
Потім цілу годину всі завзято працювали. Ходячи поміж кокосових пальм та чагарів, Гриф вибирав, що йому було треба.
- Рубайте це дерево і оце! - загадував він своїм хлопцям.
- А те залишіть! - знову казав він, хитаючи головою.
Кінець кінцем розчищено клинцювату за формою галявину. Поблизу берега лишилася одна висока пальма, а в самому кутку клинця - друга. Починало темніти. Хлопці позасвічували ліхтарі, підняли їх на залишені двоє дерев та поприв’язували.
- Той крайній ліхтар дуже високо.- Критично зауважив Девід Гриф.- Спустіть його, Денбі, футів на десять.
VI
«Віллі-Во» щодуху мчав по хвилях, бо шквал ще й досі не затих. Тубільні моряки наставляли великий грот, що його спущено, коли вітер бурхав найдужче. Якобсен, що наглядав за роботою, загадав кинути фали на палубу і стояти напоготові, а сам подався на бак до Грифіса. Натужуючи зір, вони обидва пильно вдивлялися в темряву поперед себе; їхні вуха ловили шум прибою біля ще невидимого берега. Під таку годину лише по тому шумові вони й могли стернувати.
Вітер стихав, хмари рідшали, розколювалися, і в тьмяному мерехтінні зірок показався порослий лісом берег. Попереду з завітряного боку бовваніла зубчаста скеля. Обидва чоловіки пильно вдивлялися в неї.
- Мис Амбой,- сказав Грифіс.- Коло нього дуже глибоко. Беріться, Якобсене, до стерна, поки визначимо курс. Швидше!
Босий голоногий помічник, що з його скупого вбрання дзюркотом стікала дощова вода, побіг на корму й змінив тубільця коло стерна.
- Який курс? - гукнув Грифіс.
- Зюйд-вест.
- Беріть більше на вест.
- Гаразд.
Грифіс прикинув, під яким кутом був тепер мис Амбой до курсу «Віллі-Во».
- Ще більше на вест! - гукнув він.
- Гаразд,- була відповідь.
- Так і тримайте!
- Добре!
Якобсен передав стерно тубільцеві.
- Керуй добре, хлопче, розумієш? - застеріг він.- А якщо ні, то я розтовчу твою трикляту чорну голову.
Він повернувся на прову до Грифіса. Знову набігли хмари, загасили зоряне мерехтіння, і вітер ще раз заголосив шквалом.
- Пильнуйте великий грот! - гукнув Грифіс помічникові на вухо, а сам тим часом стежив за Курсом кеча.
«Віллі-Во» мчав, зариваючись лівим бортом у воду, а Грифіс, подумки вираховуючи силу вітру, міркував, як би тому вітрові опертися. Теплувата морська вода з малесенькими світляними краплинками обмивала Грифісові литки й коліна. Вітер тоненько завив, і всі щогли почали йому вторувати. Судно чимраз більше піддавалося стихії.
- Спустіть великий грот! - гукнув Грифіс і, кинувшись до фалів, відіпхнув тубільця та сам заходився його спускати.
Якобсен порався коло зашморгів линв. Велике вітрило впало на палубу, і тубільці, галасуючи, взялися його згортати. Помітивши, що один із них сховався в пітьмі, помічник затопив йому у пику й погнав працювати.
Шквал не меншав. «Віллі-Во», хоч і під малими вітрилами, а йшов швидко. Капітан з помічником знову стояли на прові та марно вдивлялися в пітьму, під майже поземними дощовими струменями.
- Напрямок добрий,- сказав Грифіс.- Цей дощ недовго йтиме. Ми можемо тримати такий курс, поки побачимо вогні. Спустіть тринадцять сажнів якірного ланцюга. Хоч такої ночі, як ця, краще спустити всі сорок п’ять. Тоді підв’яжіть великий грот, він нам більше не потрібний.
Через півгодини його стомлені очі побачили два вогні.
- Ось вони, Якобсоне. Я стапу до стерна. Спустіть фок-стаксель і готуйте якоря. Хай тубільці стрибають.
Грифіс кермував стерном, доки обидва ліхтарі стали на одну лінію, тоді враз круто повернув його і поплив просто на світло. Він чув гуркіт та рев прибою, але вирішив, що то десь далі у Габері.
Почувши переляканий крик помічника, він з усієї сили став крутити стерно назад, але було запізно: «Віллі-Во» нагнався на риф. Ту ж мить грот-щогла зламалася. Минуло п’ять моторошних хвилин. Усі взялися, хто до чого, а корпус корабля то підіймався вгору, то знов опускався на ламкий корал, і теплі хвилі заливали людей. Зі скреготом та хруском «Віллі-Во» просунувся через мілину й спинився в більш-менш тихій та неглибокій протоці.
Грифіс сів на дах каюти, схиливши голову на груди, охоплений безсилою люттю. Він тільки раз звів очі - поглянути на тих два білих ліхтарі, що висіли один над одним, на рівній лінії.
- Он світяться! - сказав він.- Але це не Габера. То який же дідько? Що це за місце?
Прибій і далі ревів, і бризки піни перелітали через мілину, але вітер ущухав, виглянули зірки, а з боку берега почувся плескіт весел.
- Що тут сталося? Землетрус, чи що? - гукнув Грифіс.- Дно зовсім змінилося. Я ж тут сто разів кидав якоря на тридцяти сажнях. Це ви, Вілсоне?
До них підійшов вельбот, і якийсь чоловік переліз через поруччя. При тьмяному світлі Грифіс побачив, що на нього націлено автоматичного кольта. Придивившись, він упізнав Девіда Грифа.
- Ні, ви тут зроду не кидали якоря,- засміявся Гриф.- Габера за мисом, і я туди попливу, як тільки дістану невеличкий борг: тисячу двісті фунтів. За розписку не турбуйтеся. В мене тут є ваш вексель, тож я просто поверну його вам.
- Це ви зробили! - люто закричав Грифіс і скочив на ноги.- Ви облудно повісили ліхтарі! Ви зруйнували мене, і...
- Тихіше! Тихіше! - Грифів голос був холодний і грізний: - Прошу потурбуватися про ті тисячу двісті.
Грифіс відчув якесь цілковите знесилення. Його опанувала глибока огида,- огида до сонячних країв та до сонячної хвороби, до нікчемності всіх своїх змагань та до цього синьоокого, золотошкірого, незвичайного чоловіка, що перемагав його на всіх шляхах.
- Якобсоне,- сказав він,- будь ласка, відчиніть скриньку та виплатіть цьому кровопивцеві тисячу двісті фунтів.
ПИХА АЛОЇЗЕСА ПЕНКБЕРНА
I
Хоч яке око мав Девід Гриф і зразу вгадував, де пахне пригодою, хоч він був завжди готовий до того, що за першою-ліпшою кокосовою
