Останні орли - Старицький Михайло

Через те, що знищення гетьманщини викликало серед малоросіян глухе, але сильне невдоволення, великоруським чинам, які управляли краєм, рекомендувалося бути у всякому ділі обережними.

Ніхто не міг ліпше виконати волю цариці, ніж київський генерал-губернатор Федір Матвійович Воєйков; хитрий і спритний вельможа, випробуваний в мінли-востях двірцевого життя, він завжди знав, куди вітер віє, і вмів пристосовуватись до будь-яких обставин. Збираючи в себе на бенкетах київську верхівку, Воєйков добре знав, хто чим дихає і кого до якої партії можна віднести. Ось чому з київського обрію іноді безпричинно зникали вельможні малоросійські старшини і йшли вгору незначні й навіть нікчемні особи.

Розкішний губернаторський палац, важкої й пишної архітектури, з колонами й левами біля під'їзду, увесь сяяв вогнями. Його навстіж розчинені двері, з лакеями, що стояли біля входу в дорогих лівреях і перуках, здавалося, зустрічали однаково радо кожного гостя; та сам господар, пан кавалер і генерал-губернатор Федір Матвійович Воєйков, кожного новоприбулого гостя вітав з тонкою різницею, ледь помітною для стороннього ока.

Від входу до першої зали палацу вели короткі, але широкі сходи, застелені розкішним килимом; обабіч сходів горіли важкі бронзові канделябри, що стояли на високих позолочених колонах; арка, оповита зеленню, вела до першої зали, уже повної вельможних гостей; посеред залу, ближче до арки, в яку входили гості, стояв сам Воєйков, оточений небагатьма найближчими до нього сановниками. Його гладенько поголене, набілене обличчя з пухлим підборіддям, що тонуло в мереживах, здавалося надзвичайно добродушним і привітним; та коли хто помічав пронизливий, бистрий погляд вельможі, що іноді спалахував з-під округлих брів і немовби знову згасав, той одразу упевнювався, що пан генерал-губернатор був зовсім не такий уже простодушний, як здавалося спершу. Поверх оксамитового каптана, який обтягував опасисте тіло генерал-губернатора, через його плече була почеплена андріївська стрічка. У білій випещеній руці, оздобленій діамантовими перснями і облямованій щонайтоншими пуан д'еспан, Воєйков тримав золоту табакерку з портретом цариці; бавлячись табакеркою, він підтримував невимушену конверсацію з вельможами і водночас робив належну атенцію новоприбулим особам.

Тим часом гості уже заповнили ряд залитих яскравим світлом залів, обставлених позолоченими меблями; у всіх кімнатах стояв жвавий гомін. Панянки, чекаючи на танці, обмахувалися віялами й розмовляли з блискучими офіцерами нещодавно прибулих до Києва полків. Офіцери наввипередки розважали панянок, розповідаючи їм останні петербурзькі новини: говорили про ніжні ланцюги амура, які скували ту чи іншу особу, про нові зворушливі романси, які останнім часом вийшли в Петербурзі, серед них називали наймодніші — "Любовный вертоград", "Геройский дух и любовные прохлады" та інші не менш зворушливі й сентиментальні; розповідали про чудеса, що їх творив граф Сен-Жермен у Петербурзі, і про нову ворожку, яка володіє мистецтвом приборкувати вражене амуром серце, а також гоїти "любов без надії". Розмовляли про останні моди: про те, як наклеюють тепер при дворі мушки, і про новий танок, введений нещодавно у Версалі.

Поважні матері, які суцільною шпалерою розмістилися під стінами зали, гомоніли більше про господарські справи, переказували місцеві плітки, причому з жахом розповідали про те, що цариця прищепила собі й наслідникові віспу і що у Франції ченці розп'яли якусь дівицю, що вона два дні висіла розп'ята й жива, а на третій день, коли дівицю зняли, рани її вмить загоїлися. У відокремленій від танцювальних зал вітальні були розставлені столики для гри. Тут зібралися поважні й літні сановники, а втім, серед них можна було побачити і кількох молодих запеклих картярів; грали в кості й в карти, в різні ігри: в лямур, фараона, рокамболь і віст-руаяль. Тут розмовляли виключно про політику: про невдоволення Порти, про наміри Франції й Австрії, про те, що французи перестали вживати у своїх паперах слово "імператорська" при титулі величність і на запитання, чому це сталося, відповіли, що таке словосполучення суперечить законам французької мови. Говорили, що цариця, дізнавшись про це, сказала: "Супроти ж правил мови російської не приймати грамот без належної титулатури" і що відтоді російське посольство перестало приймати французькі грамоти. Найбільше гомоніли про справи польські й про дії князя Рєпніна; та про сей останній предмет говорили обережно, озираючись на всі боки, щоб не почув хтось із поляків. Натякали на можливість війни... Нишком повідомляли про нові образливі пасквілі, що з'явилися в Парижі, про самозванців, що об'явилися на окраїнах, і про зміну настроїв "там", про помітне підвищення нових осіб.

Тим часом до під'їзду генерал-губернаторського палацу хвацько підкотив дорогий ридван, запряжений шестернею вороних цугом. З передка скочив козачок і, широко відчинивши дверці ридвана, висадив звідти пана генерального обозного, а слідом за ним і панну Дарину. На грудях генерального обозного красувався нещодавно одержаний орден; на Дарині був дорогий кунтуш із рожевого злотоглава, гаптованого золотом; червоний оксамитовий спенсер перехоплював тонкий стан; світло-зелена шовкова спідниця, гаптована внизу золотом, доповнювала її вбрання. Ніжну шию панни прикрашали разки коштовних перлів, топазів, гранатів і рожевих коралів... Попелясте пишне волосся її було заплетене в дві коси, і коси ці без будь-яких прикрас спадали по спині аж до колін. Незважаючи на те, що на обличчі дівчини не було ні білил, ні рум'ян, його ніжна білість вражала. Дарина піднялася сходами слідом за батьком.

Уздрівши обозного, Воєйков ступив крок уперед і якомога привітніше мовив:

— А, пан генеральний, приїхав, не забув... А я вже й не сподівався бачити в себе твою милость... Казали, відлучався ти кудись...

— На прощу їздив у Мотронинський монастир... Донька впросила... Клопочеться справами благочестя нашого! — відповів обозний, шанобливо вклоняючись Воєйкову, а сам подумав: "Ого, хитрий москаль, уже й це пронюхав". — Одначе, думаючи про спасения душі своєї, я не забував і про приемну для мене еквітенцію і спішив повернутися до щасливого для мене дня.

— Вельми приємно, пане генеральний, бачити таку щиру до моєї особи пошану, — мовив, приязно посміхаючись, Воєйков і, вклонившись Дарині, додав: — Та ще приємніше мені бачити в себе Дочку твою, яка, кажуть усі, дуже розумна, обдарована й відзначається іншими приємними якостями.

— Не вірте чуткам, ясновельможний пане, — відповіла дівчина, — бо поголос завжди вихваляє тих, хто цього не вартий.

— О ні, цього разу поголос іще довів своє убозтво, бо забув згадати про вроду панни, яка зачарує хоч кого. Дивуюся з тебе, пане генеральний, як ти не побоявся повезти такий адамант у землю чужу, де розбійники, сиріч гайдамаки, сум'яття й бунти, де грабунки повсюдно в такому градусі ростуть, що дворянство польське, як доповідають нам, змушене у війська шукати захисту!

При цих словах Воєйкова Дарина трохи зашарілась.

— Нам з татусем не було чого боятися, — відповіла вона з легким тремтінням у голосі, — бо гайдамаки своїх не чіпають, та й взагалі нападають тільки на утискувачів нашого народу й нашого благочестя!

По обличчю Воєйкова ковзнув якийсь невловимий вираз, і тут же воно розквітло в найчарівнішій усмішці.

— Он як! — мовив він. — Вельми радий чути від вас, панно, такі слова: досі я вважав гайдамаків, як це повсякчас мені доповідали, за розбійників і підлих баламутів, так що дуже радий змінити свою думку, одержавши про них істинні відомості.

— Дочка, через свою природну доброзичливість і презумпцію... — хотів був заперечити генеральний обозний, та Воєйков перебив його і, піднявши палець угору, мовив урочисто:

— Речено бисть у святому письмі: "Господь умудряє младенців..." їм краще видно. Але, — провадив він далі, змінюючи одразу пишномовний тон на легкий, світський, — тішу себе надією, що віднині, панно, ви будете окрасою наших свят.

— Того ж і я найщиріше бажаю, але обтяжена літами моїми старість...

— Хе-хе, пане генеральний, вона не перешкодить тобі зробити ще не один приємний променад, — лукаво підморгнув обозному Воєйков. — А втім, я сподіваюся, що чарівна панна знайде собі скоро й вірнішу опору. Амур полонив уже серця багатьох із нашої армії, людей поважних і сановних, і мені достоту відомо, що в тому винна чарівна панна, і коли їм пощастить скорити серця чарівних українок, то й Гіменей із його ланцюгами не примусить себе чекати.

Обозний вклонився на ласкаве слово генерал-губернатора й відійшов з Дариною вбік, поступившись місцем гостям, які щойно прибули.

У душі його кипіла досада на дочку; він страшенно боявся, щоб Воєйков із її слів про гайдамаків і особливо із слів "вони своїх не чіпають" не зробив якогось несприятливого для нього висновку; але, приховуючи до часу свою досаду, обозний її нічим не виявив і почав невимушене розмовляти з офіцером російської армії, що підійшов до нього.

Дарина стояла поруч батька, мало звертаючи уваги на гостей, їй було не до того; дивна тривога й неспокій охопили дівчину. Настійлива вимога батька приїхати на цей бал, його багатозначні слова про те, що фортуна звернула на неї свою ласкаву увагу, натяки генерал-губернатора — все це, разом узяте, свідчило про щось серйозне і не на жарт тривожило Дарину.

"Невже жених? — знову й знову поверталася вона до цієї думки, обводячи тоскним поглядом просторі зали, повні пишних гостей. — Цілком можливо. Її шлюб з кимось із великоросійських вельмож міг би назавжди зміцнити становище батька й піднести його в очах правителів України й російського двору".

Тим часом поява Дарини була помічена багатьма.

Врода дівчини, чудове вбрання, зграбні, впевнені й природні рухи одразу вирізнили її серед набілених і нарум'янених красунь, затягнутих у вузькі ліфи, що не дозволяли їм почувати себе вільно. Дами й панянки зашепотіли, кидаючи з-за розпущених віял глузливі погляди на малоросіянку, але чоловіки поставилися до неї інакше — незабаром Дарину та її батька оточили кілька офіцерів з полків, які щойно прибули в Київ. Дівчина неуважно відповідала на їхні запитання, коли раптом увагу її привернув гомін, що зчинився біля дверей.