Дім на горі - Шевчук Валерій

Бо вони й були деревом, росли з одного кореня, а це гілляччя вже ген високо — такі білі й чисті, — і тягнуться в небо, а воно високе й синє. "Це моє дерево, — думав гордо швець, тягнучи березу. — Добре мати таке собі дерево. А коли бряжчать у кишені гроші! І-і-і! Бог ти мій! Яка це втіха мати оце дерево і щоб бряжчали гроші!"

Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний і думний — швець розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жінка й діти. Але Микола був сумний, навіть не дивився. Тоді швець нахилився до Марійки (така вона чиста й м'яка) і прошепотів їй, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову перехрестилися й вийшли.

Швець узяв сокиру й почав обтісувати гілля. Діти бігали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках і весело регочучи, — йому ж ставало смутно. Знав і чого: чекав Марії. Повинна була вийти і щось сказати. Отож цюпав собі сокирою, а жаль його ставав великий, білий — як зима чи крижана річка. Йому стало жаль і дерева, хай воно сухе, — гілляччя його вже не стримітиме у небо і вже не поцілує його вітер. Але думав про те мало, — була то, може, півдумка, — аж тік туди, за двері, де лишилася Марійка: ніколи, скільки бачив, не був Микола такий сумний.

Нарешті рипнули двері, на порозі стала Марійка. Обличчя в неї бліде, а очі такі чисті, що витиснулася йому сльоза. Помітив: жінка теж перестала поратися, та й усі діти примовкли і втишилися. Підійшли до ганку, підійшов і він, — Марійка ледве губами рухнула:

— Він сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не вставав зі стільця. Поки не скаже...

Його Марійка вже шестилітка, а він сидить і шиє чоботи. Вечір довгий і темний, бо сьогодні натислося йому в душу якогось сірого попелу, і той попіл розсіявся і засмітив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь далеко, часом позирав на вікно, а воно — чорне й неживе. Чогось боявся, наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок і пив його, висмоктував. "Ге, ні, — подумав швець, — це я, напевне, хорий". Але він не був хворий, знав то сам — лукавив, бо оте чорне вікно, отой довгий вечір, оці діти, що так незвично тихо повсідалися на лаві, оцей смутний Микола!..

— Ге, чого це ви всі попримовкали?

Але йому ніхто не відповів, начебто нікого й не було в хаті.

— Це тому, — почув він знайомий голос, — що я прийшов.

— Ага! — схаменувся швець. — Таки прийшов.

— Збирайся, — сказав той, — бо нам уже пора йти. Швець сидів на своєму стільці з плетених пасів і мовчав. Тільки надточував ножа, щоб зрізати шкіру.

— Ну, то що?

— А нічого, — відповів нарешті швець. — Мені треба кінчити ці чоботи. З них я й живу, а ти глянь, скільки їх у мене, тра й на дорогу.

— Хе-хе, — сказав той, — не треба тобі на дорогу. Я таку карету підкочу, що хе-хе!

Але швець не дивився на нього, навіть не хотів бачити, чи той у лісничій одежі, а чи у своїй.

По тому обізвався Микола, сидів доти мовчки в кутку:

— Коли він устане, хай посадить на своє місце й закляне його.

Швець повернувсь у бік Миколи, той дивився на нього співчутливо. Відтак побачив Марійку, котра йшла переказати йому Миколині слова, дівча всміхалося сумовитою, блідою усмішкою. Посеред хати стояв лісник (таки він), на лаві — жінка, а коло неї, як дріб, діти. Швець схилився до чобіт, які шив, і довго коло них возився. Риштував, чистив, шив — в нього за спиною стояла Марійка, вона вже сказала те, що почув і він, і не хотіла відходити. Лавка була зайнята, шевський стілець — під ним, тож лісник переминався з ноги на ногу.

— Ге, втомилися, бачу, — сказав швець, скоса зирячи на непроханого гостя.

— Таки втомився, — сказав лісник, — отак за вами по-побігати, думаєш, малий клопіт? Чи мені легко хліб заробляти?

— А чого вам його заробляти? — спитав швець, але лісник засопів: розсердився.

Швець вбивав шпильки в підошву і скоса зирив на лісника.

— Ото скінчу, то спочинете на моєму. Вже скоро! Він стукав і стукав, а той стукіт бив у голову й відбивався від чорних мертвих вікон. "Як це тяжко виходити, — думав швець, — у ту чорну глупоту, в ту чорну ніч. Але хай!"

Прибивав підошву, а тоді підчищав терпугом, і терпуг ходив йому по серці, бо не знав, чим усе це скінчиться.

— Буду збиратися, — сказав швець, устаючи і струшуючи з фартуха обрізки шкіри, — можеш спочити.

Він побачив, як злий дух хлюпнувся на його стілець і знеможено видихнув повітря. Тоді швець одяг білу сорочку й нові штани.

— Уставайте, — сказав він, — будемо йти. Він побачив наморене, в цю мить начебто схудле обличчя лісника, — той сидів і важко дихав.

— Уставайте, кажу, я готов!

— Та радий устати, — ледве переводячи дух, сказав лісник, — коли ж мене прибито. Це твої витівки?

— Ніякі це не витівки, — буркнув швець. — Уставай, бо не піду.

— Що ти до мене маєш? — скрикнув, вибалушивши очі, лісник.

— Що мені до тебе мати? — мирно відповів швець. — Чи я кликав тебе до себе? І чи приставав?

— Така служба в мене, — сказав злий дух. — Ти чоботи шиєш, а я роблю це.

В лісника вже й піт на лобі вибився.

— Тяжко мені, — простогнав він. — І сидіти тяжко, і встати несила!

— Яв тебе не просив тих грошей, — сказав швець. — Ти сам мені їх усунув.

Лісник уже хапав спазматичне повітря. Розтулив рота й був як риба на березі. Швець стояв серед хати в білій сорочці й нових штанях, і його обличчя споважніло.

— А яка вже пора? — спитав тривожно лісник.

— Та півні скоро заспівають, — відповіла з лави шевчиха. Тоді лісник затурбувався.

— Пусти мене, — попросив у шевця.

— Я до тебе не чіплявся, — вів своєї швець. — Сам зачепив.

— Але мені вже пора! — закричав лісник. — Я вже не можу тут сидіти!

— А я за йогомостю послав, — мовив незворушно швець. — От він прийде й розпитається в тебе. Славно розпитається!

Стояла ніч. Всі раптом помітили, що стояла ніч. На столі у шевця горіла свічка, біля Миколи — каганець, лісник теж тримав у руці свічку, що бозна-де й узялася; від того ожили в мешканні довгі й пласкі тіні, що заворушилися по кутках. У вікна хлюпав чорний морок, на лаві сиділи жінка й діти, у них були широкі від зачудування очі, а може, то страх напав на них? Біля шевця, одягненого в білу сорочку (як дивно світилася вона зараз!), стояла Марійка, схопилася за шкарубку батькову руку й визирала з-поза тої руки. На стільці мучився злий дух, його обличчя потемніло, а на губи вибивалася піна. Дивився на них каламутним поглядом, і губи його ворушилися — щось прохав. Але вони були німі й холодні, бо німа й холодна була хата, тільки тіні шастали, як живі.

— Ану, сину, — сказав швець своєму підстаршому, — подзвони йому трохи.

Син скочив у сіни, хоч трохи й боявся, принаймні помнувся перед порогом, а тоді задзеленчав із сіней дзвоником.

— Пусти мене! — простогнав лісник.

— Чуєш? — швець прислухався — син знову задзеленчав. — Дзвенить!

— Я з тобою хочу перебалакати, — сказав лісник.

— То й кажи, — байдуже мовив швець — йому стало зовсім смутно в цьому півмороку.

— В тебе, бачу, закляте місце є?

— Є, — сказав швець. — То клопіт мій за цих пуцьвірінків.

— Давай розійдемося по-мирному.

— Давай!

— Верни мені ті гроші, і я знати тебе не хочу. Швець мовчав.

— Гроші мені поверни!

— А де я їх в біса візьму! — закричав раптом швець. — Чи не бачиш, скільки в мене того дробу?

Лісник дихав зовсім важко. Схопився рукою за встромлене у верстат шило і зламав його. Тоді знову задзеленчало в сінях, і вони завмерли прислухавшись.

— Заплатиш мені за шило, — сказав швець. — Я бідний чоловік.

— А я багатий?

— А ти багатий.

— Я не можу тобі дурно платити.

— То й сиди!

— Ну гаразд, — нарешті здався лісник. — Підпиши ще одну бомагу. Дам тобі грошей на цілий рік.

— Досить з тебе однієї, — сказав швець. — Чи ти її затеряв?

— Не затеряв, — сказав лісник, викладаючи з кишені гроші. — Таке губити не годиться...

І раптом махнули по хаті тіні, закричав півень, голосно й весело, заблимали свічки, спалахнули й освітили хату великим, мертвим світлом, розбилася шибка, задзенькотіло скло, дуже голосно задзеньчав у сінях дзвоник, метнувся по хаті вітер, звіяв шевцеві волосся й одежу, замиготів каганець біля Миколи, а свічки погасли — мріли тільки в темені розпечені гнотики. Майнув чорний хвіст, начебто вилітав птах, дзвонив і дзвонив у сінях дзвоник, плакали діти на лаві, котилися сльози й у жінки; Марійка затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, і годі було взнати, чи осуджує він, чи втішає. Швець стояв у темряві, неприродно виструнчившись, його очі дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтіли.

— Ви всі це бачили, — сказав він. — Микола тому свідком. Ви всі те бачили. Я думав про вас! Мені несила бачити вас у голоді й холоді.

Здається, була тоді осінь. "Осінь, — сказала Марійка. — Стережіться, тату!"

— А я що? — мовив швець. — Та й часу мені нема. Онде чоботи шию.

Він справді шив чоботи. Сидів цілий день нагинці й шив. І чи осінь так ділала, чи, може, нежить схопив, боліла йому голова. "Мабуть, прийде!" — сказав він жінці, і вона подивилася на нього віддано й прохально. В цей мент і зазирнув той до вікна. Розтулив створки і сперся руками на підвіконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобіт.

— То збирайся, шевче, — сказав той, позіхнувши. — Я вже досить начекався.

Швець відчув свою знесилу проти нього.

— Не буду я збиратися, — сказав він. — Не буду! Старий я, не годен уже.

— А гроші, — розсердився той, — годен був брати? Марійка стояла біля батька й тремтіла, мов листок.

— Ну, не тремти, ластівочко! Сходи-но краще за панотцем.

— Я не хочу вас покидати, — сказала Марійка. — Чогось страшно мені стало.

— Дай мені боятися за себе! — спалахнув швець. — Іди, куди посилають!

— Куди це ти її посилаєш? — спитав той, у вікні.

— Тютюну купити на дорогу.

— Я тобі дам.

— Не хочу чортівського, хочу людського.

— Як знаєш!

— То в хату зайдіть.

— Хе-хе, — засміявся той, у вікні. — Вже заходив. Там закляте місце є.

— Ну то й стій під вікном, — сказав швець. — Мені он зібратися треба. Та й тютюнцю дочекаюся.

— Стою, — буркнув той і запалив люльку.

Жінка сиділа на лаві й плакала. Діти тулилися до неї.

— А може, відробимо ті гроші та й віддамо?

— А цитьте! — закричав на них швець. — Чи я тут голова?

— Та ти, але, може, краще віддати?

— Мені голова пухне за вас! — сказав швець, одягаючи білу сорочку.

— Не вдягай ти білої сорочки, — сказав той, у вікні.

— А то чому?

— Заклята вона в тебе.

— У нас звичай такий, — сказав швець.