Дім на горі - Шевчук Валерій
Він згадав вірш, який прочитав ще в Києві, в тоді ж таки купленій книзі архієпископа чернігівського: "Сонце і місяць — наче м'ячі для бога. Він підкидає їх угору, і так світять вони для людей та світу".
Пішов до себе в келію, а за ним енергійно тупав отець Гервазій.
— У нас так багато новин, отче ігумене...
— Завтра, — сказав Ілля Торський. — Усі новини — завтра!
Тут він мешкав уже кільканадцять років. Келія на два покої, в першому — стіл і липові лави, на столі — килим, а лави оббиті сукном; в другому — його опочивальня: ліжко, услони, свічечка біля образів, яка в нього ніколи не гасне. Спустився на коліна, як був, не роздягаючись, і відчув, яка велика втома пойняла його. Помешкання залив сутінок, густо-синій і твердий, обліг Іллю Торського, наче вороги фортецю. "Воно так і є!" — пробурмотів він і встав. Скинув важку шубу й зирнув у майже стемніле вікно. Виднівся двір, по дворі тому розставлено ченців з дерев'яними лопатами — розкидали сніг. Нагиналися й розгиналися, кидали — рухи їхні були монотонні і дивно впадали в лад. Сніг ніжно синів, і чорні тіні на синьому нагадали Іллі якихось чудернацьких птахів з жовтим довгастим крилом. Махають вони тим крилом і лишаються на місці — диво якесь люцидарне. Над ними — небо, що з дня на день біжить од сходу до заходу, а в ньому — сонце й місяць; кругле воно, те небо, і складено з живел: ходить онде й переливається, як зелена вода, місяць. Друге небо вогнистої барви, на ньому вже ходить сонце, третє — барви синьої, і ходять по ньому зорі, а тоді — Ілля немов книгу невидиму читав — небо емпірійське. Текло на нього зелене світло першого неба — десь снуються в ньому, як нетлі, нічні лихі духи. Цаліодемоси ходять і плавають у світлі тому і смутно зорять собі вниз.
Дрож пройшов по тілу Іллі Торського, ігумена Густинського. Неспокій та ураза, роздратування, а разом з тим безсилля — все це обвинуло його з голови до ніг тронами й поворозами; здалося йому, що звідти, з глибини цього зеленого світла, притяглася рука чи звір дивачний на п'ять голів. Пальці оті довгі з головами на кінцях пройшли крізь нього і прошили, наче п'ять голок з п'ятьма нитками...
Труснув головою, намагаючись позбутися цього навадження. "Щось тут справді відбулося, — подумав він, — нещастя якесь!" Повернувся, щоб гукнути-таки на Гервазія — стояв у майже темній келії. Підійшов до столу й викресав вогню. Припалив скіпку, і трійник на його столі захитав вогниками. Кудлаті тіні засновигали покоєм, Ілля сів на лаву й понурився.
У сінях загупало, перемерзлі у дерево чоботи голосно затупотіли: ішов із дровами грубник Самійло. Хрипко кашлянув за дверима, Ілля наче побачив його через завісу дверей: широкий, лахматий, з величезною в'язкою перед собою, із заіненою бородою і з бровами, що нависали над очима, — давав знати про себе тим кашлем, а що Ілля не обізвався, забухикав, наче у тимпан ударив.
— Заходь! — гукнув йому Ілля.
Тонкий запах дров, морозу всуміш із важким духом кожуха — Самійло стояв у дверях, як привид. Ілля здригнувся: здалося йому, що це його батько стоїть у дверях і дивиться з-під острішкуватих брів. Чорне світло лилося з тих очей, а біла борода обклеювала зморшкувате, але ще гарне обличчя.
— Слава Йсу!
— Во віки віків! — відгукнувся Ілля.
— Чи дозволите, отче ігумене, грубу затопити? Ілля кивнув, і кудлата постать з тим величезним оберемком відступилася назад у сінці. Гримнули дрова об землю — Самійло вдарив кілька разів руками собі під пахви. Ілля взяв свічник і став на порозі.
— Візьми, Самійле, вогню від свічки, — сказав м'яко. — А що, тут і справді велике нещастя сталося?
— Велике, отче ігумене, — буркнув грубник. — Не на ніч таке й оповідати...
Взяв скіпку й підійшов запалити від свічки. Жовте світло впало на його бороду й на острішкуваті брови — Ілля ледве не згукнув: перед ним віч-на-віч стояв його батько.
"Блюди, ієрею, — читав Ілля слова із "Застороги", — щоб не був ти незадоволений із того, що є; щоразу роздивляйся свою совість: чи не согрішив ти чого супроти заповіту? Найгірший-бо переступ — батьківські заповіді занедбати, впасти у непослух і в невиконання належного тобі діла. Про такий прогріх повинен ти зі скрутою сердечною жаліти і взяти дбале старання, щоб поправити те, — сповідь треба сотворити, що занедбав ти діло оте, і вседушно каятися тобі треба. Запам'ятай ці слова: нічого в житті своєму не досягнеш, коли не втямиш і не вкладеш у серце цю науку..."
Ілля загорнув книгу: холодний піт висіявся йому на чолі. Вдарив кулаком тричі по палітурці і трохи отямився. Простяглася йому нитка тонка й бліда в далекий час ще перед чернецтвом: луг він побачив заквітчаний, білу стежку, річку, що синьо лягла поміж верболози; він крадеться ще зовсім юним хлопчаком між трави й верболози, лізе по стовбурі старої верби, що видається над водою, звішується з тої верби і, майже торкаючись води, дивиться далеко вперед. Був тоді вечір, вже й смерк плив над плесом та кущами, вода від того ледь-ледь димувала й відсвічувала темно-синім. Верболози стали круглими; здавалося, якийсь велетень прикотив ці кулі й порозкидав граючись. У тому синьому димі й поміж розкиданих куль, побачив він, купалися дівчата: голі й мокрі тіла їхні блищали й світилися, вони порозпускали волосся й химерно бавилися. Йому здалося, що то русалки справляють своє свято, а може, то й були русалки; Ілля тремтів на вербовому стовбурі, наче трясцею битий, — поймав його великий і незбагнений страх. Блідий і немічний, з тремкими руками й послаблими ногами, він ледве вибрався з того диму і від тих верболозів. Ішов, похитуючись, по луговій стежці, ззаду дзвенів дівочий сміх, а він став немов сновида: губи змерзли, а очі заплющилися. Хитався, наче тятий хворобою, а в заростях терну впав на землю й поранив долоні, і кілька яскравих червоних краплин упало тоді на зелену траву. Світилися вони у смарагді, як вогники чи квітки червонопелюсткові; обличчя змокло, адже плакав він тоді тяжко. Не міг нікому розказати про цей свій переступ, не міг пояснити, що відбувалося, й батькові рідному, ба й брату! Ніхто не поспівчував йому, та й він сам не співчував собі. Уздрів над головою місяць зовсім такої ж барви, як та квітка перед очима, і вуста його торкнула бліда, змучена всмішка.
Вже перед тим, як іти в ченці, він ще раз відчув те саме. Прокинувся, коли ще тільки на світ благословлялося: спав на сіні в повітці і вийшов, збуджений неясним покликом, у двір. Тремтіло на сході перше світло, вже виблідло небо й лежало над селом зморене й півживе. Озвалися в садку птахи, велика роса лежала на траві, білі зорі, як яблука, дрижали в півсутінку. Був тоді чистий четвер, і, може, тому в сусідньому обійсті рипнули двері. Гола жінка стала в прочілі. Він завмер, несподівано змерзнувши й приклеївшись до стіни повітки. Жінка вийшла з віником і почала обмітати довкола будинку. Тихо шурхало помело, великі білі перса мотались в неї між рук, чорна прірва блимнула морочно: жінка збирала сміття в ряднину. Ішла через двір, залита тріпотливим і нервовим світлом ранку, йшла через город, лишаючи за собою голубу стежку збитої роси, мела босими ногами ту росу, в одній руці в неї — віник, а другій — біла ряднинка. Ілля не міг на все те дивитися, дзвонив біля тої повітки зубами, а тіло його при тому було мертве.
Жінка висипала сміття на чуже обійстя й поверталася назад по тій-таки голубій стежці, була вона ще зовсім молода, і тіло її співало про красу свою й ранок, що випивав ту красу. Ілля ж бевзем стояв у сховку і не міг стримати дурних сліз. Тоді вдарився лобом об дошки раз, другий і третій, а коли заспівали сусідські двері і коли ковтнув чорний рот тих дверей осяйне тіло, спустився він мимохіть на коліна й вилив до сонця, що вже починало повільно братись угору, одну зі своїх найгарячіших молитов.
Небо розквітало неквапно, наче стягнуто було з нього мережану заслону, погасли зірки, і незвідь-куди пропав блідий місяць. На сході вже чудовно грало: горіла несміливим сяйвом, схожа на жіночий торс, хмара; нижче, на самому видноколі, задрижало велике і ще не сліпуче світило; Ілля дивився на ту хмару й на те світило, безсилий і пальцем кивнути; лице його вже було сухе, очі наче в полиновій воді вмилися, а в роті стояв гострий смак кислиць. Знав, що вирішилася його доля: йому таки заказано те, що кожен має за річ узвичаєну, йому надійшла пора покинути батькове обійстя і взяти на плече мандрівницьку торбу...
"Вибач, батьку, — прошепотів він, все ще дивлячись у вікно, — що я не виконаю твого заповіту. Бог поклав мені на плечі цей тягар, і він нас розсудить!"
Йому приснилося, що горить церква. Могутній вогонь обхопив її від низу до бань, і вся вона стала як могутнє, велетенське вогняне дерево. Він стояв оддалік біля іншого дерева, цього разу справжнього, але всохлого, й дивився. Полум'я гоготіло, реготало, потріскувало, стріляло, наче кулями, — відлітали набік вогнисті стріли та іскри. Звіддалік із поля бігло до вогнища троє зовсім малих дітей, їхні босі ніжки рожево миготіли по снігу, на тільцях маяли сороченята з білого полотна, а руки стискались у кулачки.
— Дядьку, дядьку! — горлав один. — Загаси вогонь, загаси!
— Хай горить! — кричав другий. — Диви, яке високе-високе дерево!
Третій, найстарший, торкнув його пучкою, й Ілля здивувався: такий дорослий і поважний у нього погляд:
— А скажіть, чоловіче добрий, чому горять церкви?
— Вогонь їх бере, — відповів Ілля самими вустами, — а може, й гріхи наші!
— Це сухий вогонь, — задумливо промовив хлопчак, — і від нього й справді годі врятуватися.
Вони стояли на снігу, троє білих дітей і чорний він. Сніг топився під дитячими ноженятами, вони підтанцьовували, двоє менших позакладали пальці в рота.
— Біжіть-но додому, діти! — сказав Ілля. — Ноги застудите!
Вони повернулися до нього, звівши бліді личка.
— Ми й прийшли сюди, — сказав старший, — щоб погрітися. Там, — він хитнув кудись назад, у чисте, снігове й безмежне поле, — там нам куди холодніше!
Ілля озирнувся, несподіваний страх прийшов до нього: дивилася пустка необмежена — пара очей холодцюватих і крижаних.
— Наша церква в монастирі теж так горіла, — задумливо промовив ігумен. — Горіла тим-таки, кажу, вогнем...
— Давно вона отак пала? — спитав старший хлопчик.
В очах його грали червоні блискоти, а змерзле й синє рученя показувало туди, де гоготіло, танцювало, підскакувало і крутилося вогняне мотуззя і звивало гарячі стовпи.
Ілля зирнув собі під ноги.
