Дім на горі - Шевчук Валерій

Тоді полилося з лісника щось чорне: мастило чи дьоготь. Вже натекла чорна смердюча калюжа, а лісник стояв, повернувшись, і дивився на шевця. Віддалік уже зовсім виразно блимало, йшли по небі чорні отари, чорні сердиті отари з золотими вогняними язиками.

— Це я для того, — прожебонів швець, — щоб нікого ти не чіпав більше!

— Пустіть його, тату! — сказала Марійка. Микола встав і пішов. У нього була рівна спина, сиве волосся віялося з-за плечей, а ноги ступали впевнено й рівно.

— Я хотів би, щоб ти камінь поносив, — сказав швець, але лісник уже не відповідав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його сльози стікали по дереву, і від того воно лисніло.

— Пустіть його, тату! — закричала Марійка, бо в цей момент уже зовсім близько спалахнула блискавка. Лісник повернув до шевця заплакане обличчя.

— Що ти хочеш од мене ще?

— Випусти ті душі, які встиг загарбати, — сумирно сказав швець.

— Не можу я цього, — відповів лісник. — Нема в мене розписок.

— Відпусти по пам'яті, — сказав швець, і в цей час кілька крапель глухо вдарило об землю...

До них у сад заходили люди. Жінки, й чоловіки, й діти. Хлопці й дівчата. Військові й цивільні. Пани й убогі. Вони йшли і йшли, і, здається, не було їм кінця. Тоді зовсім зчудувався швець. Стояв у своєму садку й дивився на всі очі. Його жінка й діти так само стояли й дивилися. Бо серед тих, що заходили, майже всі були знайомі. Люди з їхньої вулиці і взагалі — містечка. Нарешті ввійшов панотець.

— Але ви, — закричав швець, — як ви сюди втрапили?!

— Як і всі, — опустив голову панотець.

— Ви ж маєте свячену воду?

— Як усі, — ще нижче схилив голову панотець.

Тоді швець підійшов до сливки і відклеїв лісника. Зашуміло й загуло, вдарив грім, але вже на порожнє місце, зайнялася полум'ям сливка, а лісник побіг порожньою вулицею. Біг і не озирався, за ним мчали, як розлючені змії, блискавиці, розкраювали простір, ніч ударила раптом зливою: люди стояли в його садку й зводили обличчя — дощ змивав їх, а може, вони плакали.

Швець також плакав. Ніколи в світі він так гірко не плакав, грім знову приніс йому осінь, і тут, біля палаючої сливки, коло всіх оцих людей, поруч своєї жінки й дітей, він раптом відчув той-таки жаль, що мучив його. "Хто знає, — думав він, пробираючись між людей, щоб таки вибратися з цього саду, — хто знає, може, цей лісничий і не винуватий?" Бачив, як прудко той тікає, за ним все ще бігли блискавки.

Ішов через сад і бурмотів. Врешті, йому самому захотілося кинутися за тим лісником, у ту порожню вулицю, але хтось узяв його за руку. Він повернувся — була то Марійка.

— Хто його знає, — прошепотів він, — може, він і не винуватий, а винуваті всі ми, і я в тому числі?

Йому остаточно забракло сили, і він опустився на траву, на оте листя від сливки, на землю, що пахла осінню й кликала його.

— Я йду, — сказав він, утираючи сльози. — Бо таки час! Біля нього стояла Марійка й плакала. Він уже не бачив того, бо дивився туди, вгору, де купчилися чорні хмари, і намагався вловити серед тих хмар білого, як сметана, оленя, котрий ішов по його душу.

САМСОН

Пахло глиною, вікно цідило непевне світло, груба здавалася сірою, він роздивлявся навколо й дивувався, що не помічав того раніше. Врешті, вставав удосвіта і брів на свою нивку. Жилля напиналося на шиї, довге волосся віялося за спиною, ноги впирались у ріллю, як два стовпи, очі запалювалися вогнем — ходив отак, аж доки ставала земля пухкою. Потім сіяв і збирав жниво. Тер у жорнах і сам місив тісто. Сам варив собі борщі, часом ходив і до лісу вполювати дичину. Тоді заходило йому в нутро радісне захоплення.

Відчував: навколо живе зілля. Жовто горіли, облиті сонцем, галявини, і він сам паливсь у тій жовтизні. Стовбури сосен здіймалися навдокіл, і він задивлявся на корони, що пропадали в небі. Дихала трава, бігла папороть, зітхали сосни, і йому здавалося, що він сам — сосна. Тоді для іграшки впиравсь у дерево. Над ним хиталася корона, і він любив це почуття: шелестить корона, а він сам —: дерево. Тиснув сильніше, й дерево починало гнутися. І перед ним лягала весела латка неба. Відпускав дерево, корона з шумом застеляла ту латку, а він усміхався. Бо його з головою заливало сонце — завше дивувався йому: ставало в його очах велике, розмлоєне, немов хвилювалося. Було то обличчя жінки, він навіть знав його: Мотря. А може, був то яскраво-золотий кінь, що біжить через жовту галявину, щоб зустріти його. Але він знав, що то Мотря, дівчина з сусіднього села, до якої топче стежку ось уже кілька місяців. Дивилася на нього вогкими очима, і він розумів: це дуже гарна дівчина, хай і дано їй сонячне тіло. В ньому розмерзалася крижинка, і він усміхався вже Мотрі. Вона відповідала таким же усміхом — чи зі страху, чи хотіла того: від нього віяло такою силою, що зіщулювалася і ставала щасливо-мала. Коли ж ішов назад і вона бачила, як віється за ним волосся, їй хотілося плакати з розпачу і сміятися з гордощів...

А він дихав просторим полем, через яке йшов, і в глибині єства його визрівало болющо-добре почуття. Весь світ бачив у жовтому світлі, у тій болющій доброті. Ящірки шурхотіли в канавах, виростали у великих і дивних, йому важко було розрізнити: лисиці чи ящірки? Бо й люди, яких зустрічав, теж ставали дивні, і їх теж годі було впізнати. Тоді відчував смуток. Тонкий, як павутина, — бринів і бринів, засновував душу; душа його ставала як дупло: шелестить корона високого дерева, золотий стовбур облито теплом, крапає золота смола; день стає, мов роздута вітром сорочка, білий і чистий, дзвонять жайворони, наче мають собі біля дзьобів сині дзвінки, і тихо пахне трава.

Він бачив воза: коня й людину — і не розрізняв, де кінь, а де людина; бачив собаку — і на нього дивилося людське обличчя. Бачив пташку — в неї дівоче тіло, а дівоче тіло — вуж чи витке зілля. Бринів смуток, і він намагався думати про свою ниву. Але важко думати про роботу: за ним біг золотий кінь і дивилися з неба великі вологі очі. Через той смуток знову йшов до Мотрі. Назустріч йому біг золотий кінь, назустріч бігла галява в лісі, і виступали, мов легені, золоті соснові стовбури.

Пана сотника прислали в Новий Оріль недавно. Відразу ж узявся порядкувати на свій лад, і коли виходив на ганок канцелярії, завше мав вигляд ситого чоловіка. Сідав на стільці й годинами дивився крізь приплющені очі на майдан. Люди, проходячи повз нього, гречно віталися, і він відповідав їм помахом голови. В такі хвилі пан сотник чувся сильним і всевладним. Його душу сповнювало легке презирство до всіх, хто так чемно вітався, але того ніхто недобачав.

Інколи виходив писар, і вони вели ліниву розмову. Коли траплявся погожий день, пан сотник ставав зовсім задоволений, бо тоді можна було посидіти на ганку півдня а чи й більше, часом і подрімати, спустивши долішню губу.

В один із таких днів він і побачив Івана. Спершу злякався — на майдані з'явився велетень. Ішов стрімко й упевнено, довжелезне волосся віялося за ним, наче кінська грива, обличчя виставлено вперед, а очі й не дивляться. Він пройшов повз канцелярію й пана сотника, ніби ніколи їх не існувало, й швидкий озлоб струснув пана сотника: відчув, що став у ту мить, коли проходив той чоловік, зовсім мізерний.

Пан сотник довго сидів після того й жував ріденького вуса. Писар, якому він сповістив про тільки-но бачене, гмикнув, а коли сотник спитав настійливіше, неохоче відповів:

— То наш дивак, ваша милосте! Він майже ні з ним не балакає й не вітається.

— Як так? — аж підскочив пан сотник. — Кожна людина має і вітатися, і з кимось балакати. Коли він божевільний, його треба здати до монастиря, а коли нормальний?.. Чи виконує він належні приписи?

Писар не відповів. Але пан сотник вимагав відповіді. Тоді писар сплюнув, вийнявши з рота череп'яну люлечку, і, дивлячись у землю, буркнув:

— Краще його не займати. В нього сила, як у вола...

— Віл сильніший за людину, — розважно сказав пан сотник. — Сильніший за людину й кінь. Але людина кермує й волом, і конем...

— Але він не віл і не кінь, — буркнув писар, — та й до нього всі звикли, і ніхто не зважа. Він не чинить шкоди...

— Коли людина живе поміж інших, — жорстко сказав пан сотник, — вона має числитися з тим...

Коли бувало йому печально, кидав хату й виходив на дорогу, що вела до Мотриної оселі. Треба було пройти кілька миль, але його це не лякало. Врешті, його не лякало нічого, а коли виходив на дорогу й опинявся на ній сам, відчував піднесення. Душу його осявало ясне світло, небо дивилося, наче й справді таїло в собі безлік очей. Хмари були живі, паслися й пили бліду воду неба, оживали трава і хліба, а він серед того всього чув заспокійливий шепіт. До нього тяглося все, немов оживало: оживали навіть камінці, які траплялися по дорозі. Бачив, як простукують у їхніх темних тілах ледве видні серця і як п'ють вони дорожню куряву. Коли ж смуток зовсім обволікав його душу, роззирався, ніби гналися за ним безтілесні звірі. Набрякали на руках м'язи, і коли хто бачив його під таку хвилю, вражався — від нього віяло такою потугою, так розмаювалося волосся, що перехожий несвідомо ховався в канаві чи хлібі. А він ішов, ставлячи на дорогу важкі, мов стовпи, ноги, ніздрі його роздималися, очі палали пломенем, а за ним плівся повівець. Ішов так, доки доходив мети, та й мета в нього була одна — знайти хату тієї, що колись прихильно на нього глянула.

Як приходив до неї, все переверталося. Вона наче п'яніла, боялася його й нестримно тяглася до нього. Тріпотіла в його руках, немов пташка, і, як тій пташці, було їй морочно. Але в тому лякові ховалося й задоволення — хотіла болю й сили: від нього ж текли такі струми, що ставала радісно безпорадна. Очі плакали, вона просилася, але йшла до нього сама. Крім того, заздрили їй дівчата, хай і осуджували — він, цей дивний силань, приходив таки до неї, і це вона приворожила його...

Ішов польовою дорогою, геть запилюжений, йому вже пахло Мотрине тіло, бо дівчата мають щось і від цієї трави, і від звірів, і від сонця. Це все сповнює глеки їхніх душ, там важко щось збагнути, бо намішується туди й казна-що; бачив — вовки залізають грітися в ті глеки. Приходять туди кури й лисиці, ящірки й вужі, риба і раки, видри й корови.