Новели - Черемшина Марко
- Ти повдовів, саняку Петре?..
- Ага,- кажу,- десь ця пішла з доньков, віді, до мами!
- А що ми даш, що не до мами?
- Та куда ж би інде?
- Либонь їм, братчіку, на Кути доріженька, на Кути!
- Ей спасуєте, війточку!
- Ба що ми даш?
- Кажіть, війточку, а «дєковать» буде.
- То аби-с знав, що твоя Гафія та й твоя Анничька поїхали долів з козаком чорним!
- Хто аби так здоров, війте?
- Аби я так здоров,- каже війт.
- А вам хто це казав?
- Мої очі мені казали: Гафія сиділа ззаду, а Анничька спереду, а козак всередині.
- Моя Гафія та й моя Анничька?
- Твоя Гафія та й твоя Анничька!
- Мньоця, і сина, і духа світого!
- Хоть і ще раз хрестися!..
Ну, міркуйте собі, добрі люди, що то є: Козак!..
ІНВАЛІДКА
П’ятого року по шлюбі молода інвалідка Петриха стала юшитися, як львиця. Покмітили то дівки та й молодиці в селі і ще дужче її підпалювали.
- Гей, любко пишна, солоденька, на кого ти робиш, свої білі пушки випрідаєш? Де ти свою молодість кладеш, куда свій цвіт губиш?
Дійшло до того, що з Петрового груня кождого вечора було чути голосну сварку. Її голос дзвенів верхами, як голос криці. Здавалося, що той голос шукав великої згуби, а не могучи її віднайти, бив собою о скали верхів і вибігав у село на скаргу.
Ні вдень, ні вночі нема припочивку, бо дорадниці-молодиці тоту ватру ще дужче роздувають.
А в зелений понеділок станула Петриха на терміть у громадськім суді.
Стояла перед громадою, як молода смерічка перед старим дубовим лісом.
Стрункі її, гей з кедрини тесані, ніжки під білою сорочкою дрижали, а широкі бедра з-під запасок кидалися, гей живі сарнята.
Ясне волосся, як папороть з-під моху, виривалося з-під цвітистої хустки і закривало тоті молоденькі морщки, що бігали на молоденькому чолі над чорними очима, як мурашочки на біленькому розпаленому камені. З вікон досягало її світло раннього сонця і позолочувало її личко кругле, гей ясна рожа, і її круглі ручки під синьо-червоними плечиками, і її живі груди, що металися у пазусі за кождим її словом, як дикі голуби спіймані.
Як говорила, то хиталася в сонячнім сяєві, гей золота хмарка від вітру:
- Дес верствачьки мої колишут вже по третій дитині, а я водно коло того каліки дівую!
- Таж я не з глини, та й не з креміня. А ніби й глина не родит, а кремінь не поростає зеленим мохом? Але як ти вернув з війни каліков та й ніг у тебе даст біг, то не посилай людей до дівки. А як ти прем забаг оженитися, то признайся хоть через людей, хоть перед попом, шо як тобі ноги рубали, то тебе, вибачте, так шкрабнули, що ти вже дєдем не будеш, хоть би-с тріс! А він мені свої лази показує та й шкіритси, як парубок до дівки!
- Мой, таже, аді, сказав бих: ти сяка-така дівко чи гукле, аби-с знала, шо тобі світ зав’язую, бо мене дохторі, вибачте, збавили, то я тобі це нарозумне кажу!
- А він, шіную вас всіх ірщених, хап мене за сорочку, хап за приділок.
- А я дурна собі гадаю: хоть він інваліда, то зато діти, як колісє, розкотютси горами та полонинами.
- Не смійтеся, судці та й газди файні, бо я свій встид вже загубила з тим клевцуном брехливим.
Радні сміялися стонка півусміхом і на Петришину увагу закривали собі лиця долонями та чинилися, що їм та скарга не в голові, а війт підкрутив вуси й погладив бачки та й вирішив:
- Пуста твоя скарга, молодице, ми вас не вінчали та й не біруємо розлучити, але ти за тото діло, любко, не журиси: ти молода, та й дужя, та й, казати, таки файна, а село велике!
Петриха спалала грудьми та й очима. Вся полумінь з неї вибухла, і вона закрутилася, як перестрілена птаха. Але молодість її силу живо направила, і вона стала судцям накивувати ручками:
- Коли ви так судите, то аби-сте були зобашні, як копилюки відтак того каліцуна в бердо скинут та й село зосоружут.
Судці здвигали плечима:
- Петришко-любко, село велике!..
Луснула дверми і вийшла, гей би летіла на крилах жіночої пімсти...
Ще того самого дня танцювала в коршмі з легінями і сама собі приспівувала:
А кози по залозах, вівці долинками,
Сором дівці на горівці межи парубками.
Та й горівкою легінів частувала та й скрипників сріблом сріблила. А надвечір додому вертала. Але не йшла своєю волею, лиш легіням на шиї повисла і виспівувала:
Болить мене головонька та межи плечима.
Треба мені дохторика з чорними очима.
Та не того дохторика, що він дохторує,
Але того дохторика, що файно цулує.
Плескала в долоні і підоймала запаску, начеб ріку брела, і п’яним голосом викрикувала:
- Мой, хло’, каже війт, село велике!
Її голос летів, гей крилатий ніж, через село і сідав на верху на хаті, з якої виглядав її із лавиці не то півчоловік, не то півгазда, не то півстовпчик із восковим лицем та шкляними очима: інвалід Петро.
ЗА МАЧУХУ МОЛОДЕНЬКУ
I
Млаво іде Іван Мотрюк до шлюбу, так млаво, гейби потич.
Весільні його гості більше говорять, як співають весільної. Одні кажуть, що сего старого князя шпотає його довгий вік, а другі показують на пальцях, який він був перед війною простий, як дуб, а як сильно тепер війна скривила
