Новели - Черемшина Марко

Потопаючи у своїх мріях, оба богачі лиш коли-тогди кидали до себе по слові і дальше снували собі свою долю такою ясною основою, як сонечко вліті обсновує гори і долини, левади і полонини.

А над їх головами кружляли, як китиці цвіту, жовтокрилі метелики і гралися у вечірнім сонці, як богацькі думки легонькі.

Черевата гора станула перед їздцями і з-помежи лісів, як молодиця свої груди, відкрила свою зелену обіч, пережолоблену срібним потоком.

Коні приклякли передніми ногами до потока і пили воду.

- Це Єленина полонинка Погар, бадічку Йва’!

- Полонинка аби світилася, а ви, дєдику, аби-сте прожили!

- То сам молошний горішок межи братчиками, бадічку Йва’!

- Аби-сте діждали ще внуків вінувати, годний та любий господарю, дєдю наш добрий!

Тоді, коли дєдя Мочернак опроваджував зятя лазами і передавав йому дончине віно, неня в хаті учила доньку супружих обичаїв.

- Ти не питай, шо він Штефанів дєдя, але що його маєткам нема міри!

- Або ж я бідна бідолашка?

- Але чи є другий такий, аби був нам рівня?

- Таки що син, то не дєдя!

- А може, дєдя ліпший, як син!

- Ба чому, нене?

- Бо дєдик буде тебе у красну уберю убирати, буженичькою та й колачами годувати, твої ручки, та й твою силку, та й твої ніжки шанувати. Буде тебе на руках носити, буде ті в колисочці колисати.

- Або ж я калічка?

- Хоть ти не калічка, але ти богацка одиначка, тобі не гарувати, не крірвати з молодюками.

- То я лишуся дома з нашим дєдем, а ви, нене, йдіть навмість мене колисатися до Штефанового дєді.

- Заткайся, донько, аби я цего більше не чула. То я чи ти йому жінка вінчєна? То я чи ти йому в церкві присягала? То хто тебе навчив так до нені говорити? Фе... устидайся, ти вже не дівка, ти молодиця!

Єленка в личко черленіла.

- Спам’ятайся, донько, та й слухай нені, не будь самовільна. Не тікай від свого газди нічьма, не валяйся колешнями, лиш ночуй з газдов на постелі, як газдиня, як слюбна жінка!

Єлена закрила личко білими ручками.

- А як газда не при охоті, то ти його злегонька, гей стебельцем сіна, заскобоч хоть у нозі, хоть під пахою та й личком ’д нему обернися. То най вся хата трясеся, то ти лишень свого газду кличеш: любчіку Йванку!

Єленка хитала головою і перечила нені.

- Не переч, не кори мені, донько, бо збудешся нені. Нам треба онука, а твоєму газді сина. Ти не гадай собі, шо то марне діло. То два талани великі, а хто їх присяде?..

І ще поучувала неня доньку, як має чорногірську підойму варити і газді до вина досипати, щоби був веселіший та й путерніший та й до газдині прудкіший...

IV

Таки діправди веселіший вертав вечером Мотрюк повним возом з Єленкою до свого двору. Метався на ліжниках і тупотів ногами. Поза шию тримаючи свою газдиню, розповідав він її про свою колишню парубоцьку силу так голосно, що гомін біг лісами, а притискаючи молодицю до грудей, виспівував над її головкою:

Заплакала дівчинонька в перший понедівчик,

Як здіймала з головочьки хрещатий барвінчик.

Заплакала дівчинонька раненько в вівторок,

Як стало їй у головці я гадочок сорок.

Заплакала дівчинонька раненько в середу,

Як вдарила лиха доля і в личько спереду.

Заплакала дівчинонька раненько у четвер,

Бо що ж буду та й робити, бідненька, я тепер?

Заплакала дівчинонька раненько в п’ятницю,

Не можу я викликати із корчми п’яницю.

Заплакала дівчинонька раненько в суботу,

Не можу я викликати біду на роботу.

Заплакала дівчинонька раненько в неділю,

Ой уже я, моя мамко, з бідов нич не вдію!

Питався Єленки, чи хотіла б такого чоловіка мати, як тота дівчинонька у співанці, а коли Єленка не відповідала, він хвалив її за соромливість і приближував її головку до своєї вином загрітої тварі. Забував на то, що давніше був у селі війтом і привик був поважно говорити та кожде слово неначе печаткою відтискати. Натомість пригадав собі тоту співанку, яку колись виспівував лісами, вертаючи з своєю першою газдинею з міста додому, і за яку покійничка його обіймала і голубила та нашіптувала, що з такою, як він, бідою нічого не вдіє. Плескав Єленку по круглому плечу і питав крізь сміх, що вона з ним подіє? Його голос ірзав верхами і долинами, та біг лісами у село, та давав знати, що старий війт при молодій газдині охотою палає.

- Ти моя бідашечко, ти моя горличько, ти моя ярочько біла! Задушу ті, моя пташечко, роздавлю ті, моя малиночко, вип’ю тебе, моя керничко у білім камени!

Ліси дивувалися старому голосові, а село підбігало під дорогу і покривлювалося.

Єленка не противилася газдівській охоті, бо неня її вже наперед упевнила, що бадіка сам буде підсипатися і її примилюватися. Не відзивалася ані словом і не примилювалася бадіці, бо не могла себе переломити і ненину раду сповнити.

Вечірній запашний вітрець хапав бадіків подих з її білого личка і відкидав у темні яри, а вечірнє небо дивилося на ню всіма дівочими очима і разом з нею сміялося з бадікових обіймів та й любистків.

А срібна роса сідала на Єлениних бровах і ще дужче лоскотала бадікову охоту.

А я тебе, пишна любко, люблю та й цулую,

Чому ми си не зуритиш, сам ти си дивую.

Єленка чула, що робиться важною челядиною, коло якої бадіка колінкує і з розуму сходить, чула, що її дівочий барвінок облітає з її плетеної коси і паде бадіці під ноги, прочувала, що бадікова охота поломить її дівочу твердість, однак про все те упередила її неня, і вона, погодившися з тою неминучістю, що після весілля має над нею