Новели - Черемшина Марко
- У ліс йдемо!
- Ану, зайдім на часок, не буде жалю!
- У ліс йдемо!
- Та бо це мудра челядина!
- У ліс йдемо!
- Вона всячину знає!
- Ні та й ні!
Твоє «ні» не дуже мене радує, бо якби ти набувся у Захарини, тогди надопевне дав би-с спокій моїй газдині та й доньці моїй, а без Захарини ти, небоже, варівкий межи челідинами!
- Над Бистрець підемо,- каже.
Коли ти Бистрець знаєш, то, віді, ти й Захарину знаєш, думаю собі та й покидаю пусту журу.
Входимо в ліс, а він ступає, як куна, легонько.
Е! це стрілець, бачу.
Йду і я злегонька, так злегонька, що чую, як дуплами потята у мами їсти правлють.
Вже ми на Бистреці, вже пушки в руках.
А він пливе, як хмарка, а мені каже станути.
Я стою, а то: грим - раз, грим - другий раз, а з гори гей би колода покотилася. Як би ліс прірвався і гатив просто на мене. Скоком прилітає ʼд мені козак і грим - третій раз.
Я дивлюся, а то медвідь коло мене перевернувся. Гадала погань, що то я його скалічив, і біг на мене. Але козак знав, що робить.
- Врубай гілля та накрий його, а завтра возом забереш собі,- каже.
А я думаю собі: ще сеї ночі заберу.
Замаїли ми вуйка та й ідемо понад Бистрець ʼд горі. А сарнюк від води штрикає. А козак йому у саму грудницю: бевх! Сарнюк підштрик та й покотився на зелену траву.
- І його накрий,- каже.
Та лиш він це каже, а заяць скакіц через воду. А козак пушкою, гейби батогом, як трісне єго в чоло!
- Підойми та й біля сарнюка поклади,- каже.
- Ану, даймося на млаковинку, там заяці на квасок виходять.
Підходимо збоку, а заяці не танцюють, ні. Міркую я, як ставати, але він ліпше знає. Кладе мене до першого стрілу, а сам стає на мисливській прогалині, на заячій дорозі! Чую, як лист паде. Гепнув я у отару, а заяці йому під рушницю, а він лиш: бевх та бевх!..
Буду я мати, що збирати. Та ще звір тепла, а орел вже вгорі кружляє - назирає. Ех, як не стрілить козак вгору і дивися: орла як би рукою зосягнув. Надслухаю, а орел замовк. Я глип угору, а орел бебевх на дубину, а з дубини навперед мене.
Як ти орла зосягнув у небесах, то ти маєш бути стрілець-напередовець.
А він бере орла напротив себе і говорить, як до чоловіка:
- Було, орле, козакові не довіряти, було свою орлицю на скелі крильми накривати!
«Оце має бути своїй газдині вірний-превірний газда»,- гадаю собі.
А він заяця на плечі та й смієся:
- Цего,- каже,- понесу Захарині, а орла молодій дівчині.
І справивси до Захарини, а я кинувся сам звір збирати. Зробиласи мигла - треба вночі кованим возом два рази обертати.
Аби козакова ручка святилася, аби йому легонько ходилося, аби його ніколи головка не зболіла!
Так я йому сприяю, а ніч за очі хап. Повертаю я у ділок за кіньми та й навертаю ʼд хаті. Дивлюся, а в хаті ніч, світла даст біг. Кличу я свою газдиню, кличу доньку, а хата мовчить. Я в двері, а з комори виходить моя газдиня та й мені долоню на губи. «Тихо,- шепче,- козак коло хати!» - «А де ж він?» - питаю.- «Кінь у стайні, а він, либонь, у селі». Це добре, гадаю собі, що челядь пужлива, най боїтся. «А ви вечеряли?» - питаю.
- Ми хлиснули по лижці молока та й поховалися про всяке.
- Та де будете спати?
- У коморі під замком.
- Спіть здорові, а я іду у ліс возом.
- Та тепер, коли козак коло хати?
- Він у Захарини набуваєся, то дома буде хиріти, лиш ви обі лягайте!
- Най від нас щезає!
«Про мене»,- собі думаю та й коні запрягаю.
- Ночюй миром, Гафійко-душко!
- Гости миром, Петрику любий!
Та й гайда за стрілецькою марфою.
А пес мені на груди, не просится, ні!
- Ходи, опришку,- кажу,- меш вуйка сокотити.
Газдині з дітьми та богом у кліті ночувати, а газді лісами ляшувати.
То направці лиш три перестріли на Бистрець, а возом іхати навкруги, то улицями, то потоком, то май-май забавніше. Заки я марфу позбирав, заки вуйка розгорнув і шкіру здоймив, то й нічка пробігла.
Світає днинка лісами, а я вертаю у село.
Лиш хочу я Захарину минути, а вона коні за зубела та й ʼд мені:
- Як ночували, Петрику?
- Миром, Захаринко, кажу.
- А відки пан біг провадить?
- З млина,- кажу.
- А дома миром?
- Миром, кажу.
- А ви, Петрику, знаєте, що сеї ночі козаки зцурікалися долів?
- Та неволя їх знає.
- То маєте це знати!
- Тепер буду знати.
- Віді, не все мете знати!
- Таже то, що чую!
- Гай-гай! - каже.
А мене щось тєкло. Зарвав я кіньми та й прилітаю ʼд хаті.
- Гафіє, гив, а виходи з кліті!
- Анничько, гив, поможи дєдеві фіру розборсати!
Тихо, як у печері.
Йду я до комори, а двері не замкнені. Я всередину, а тут на лудинню спить Василько й Калинка, а газдині та й Анничьки даст біг! Їй-га! Це вже щось буде. Гадки б’ють голову, як гаджюги. Пек
