Останні орли - Старицький Михайло
— "Хто любить мене, душу свою погубить..." — прошепотів ледве чутно Мельхіседек і знову почав ходити по келії.
Болісна, глибока боротьба розривала його душу.
— Ні, ні... нащо обман?.. Нащо єзуїтство? Правди, правди? Чи буде успіх? Чи пощастить? Чи виконають обіцяне? Чи не буде остання година гірша за першу? О господи, помічник і покровитель мій! Навіщо поставив ти мене вершити долю людей? — знов вихопилось у нього.
Довго ходив так архімандрит по келії, то зупиняючись, стиснувши голову руками, то падаючи перед розп'яттям на коліна й болісно ламаючи руки.
— Але хай буде над усіма нами воля твоя! — промовив він нарешті твердим голосом, зупиняючись перед розп'яттям. — Хто боїться вітру — тому не сіяти, і хто дивиться на хмари — тому не жати.
Молодий служка, що спав поруч з келією Мельхіседека, чув цілу ніч за стіною кроки архімандрита.
Коли на сході зажевріла рожева, ясна зірниця й просвітліла висока глибінь неба, Мельхіседек покликав служку й звелів йому сповістити отця Антонія, шоб той якнайшвидше прийшов до нього.
Отець Антоній ввійшов до келії архімандрита й мимохіть відсахнувся — так постарів і змінився за цю ніч ігумен.
— Сину мій, — звернувся Мельхіседек до Антонія,— чи є в нашій аптеці золоте чорнило?
— Є, превелебний отче, — жваво відповів Антоній.
— Так... Доведеться мені скомпонувати один папір, але сіє потім! — різке урвав ігумен і додав: — Сьогодні виїжджаю.
— Ти, превелебний отче? Куди?
— У Варшаву!
— Владико, — жахнувся Антоній, мимохіть подавшись уперед.
— Я — пастир ваш, мені належить за всіх терпіти й відповідати. Але не на те покликав я тебе. Я виїжджаю й не маю зайвого часу. — Мельхіседек зупинився на мить і потім провадив далі дещо збентежено: — Полковник говорив учора про грамоту царську... ти чув усе... Сьогодні вночі я пригадав, що коли був у Петербурзі, то справді одержав від монархині якусь грамоту... Писано було в тій грамоті, що монархиня всіх нас під свій захист приймає і обіцяє допомогти нам проти ляхів.
З напруженою увагою прислухався Антоній до слів Мельхіседека, обличчя його від хвилювання почервоніло, а очі так і вп'ялися в ігумена.
— Але, — провадив Мельхіседек, — я не маю часу відшукати її, а тому залишаю тобі ключі від цієї потайної скриньки: знайди ту грамоту і віддай її панові полковникові. Ти зрозумів мене? — І Мельхіседек пильно подивився в очі Антонієві.
— Зрозумів, превелебний отче, — скрикнув Антоній у пориві неприхованого захвату. — Будь спокійний, усе виконаю!
Захоплений вигук Антонія примусив Мельхіседека здригнутися й змінитись на виду.
— Стривай! — промовив він швидко й, підвівшись з місця, підійшов до Антонія і взяв його за руку. — Чи розумієш ти, — заговорив він поволі, впиваючись у нього очима й міцно стискаючи його руку в своїй руці, — чи розумієш ти, що викличе сей папір? Чи розумієш ти, на який шлях штовхне він усіх? Чи розумієш ти, що з того шляху не буде вже повороту, що вся доля вітчизни залежатиме від цього паперу... тільки від нього?
— Розумію, — прошепотів Антоній, опускаючи очі перед пронизливим поглядом Мельхіседека.
— Присягнися ж мені богом всемогутнім, — Мельхіседек підніс до розп'яття руку, і голос його залунав урочисто й суворо. — Присягнися спасінням душі своєї, присягнись стражданнями розп'ятого за нас, що ти віддаси полковникові сей папір лише тоді, як воістину вдарить наша остання година!
— Присягаюсь! — прошепотів Антоній, стаючи перед розп'яттям на коліна.
— Хай же буде над нами воля твоя! — мовив наприкінці тремтячим голосом Мельхіседек.
Вийшовши з келії ігумена, Залізняк узяв Найду за руку й, придержавши його, промовив тихо:
— Пора! Завтра треба вирішити, кому податися на Запорожжя, а кому лишитись тут... Буду завтра... Зараз треба до своїх...
Залізняк випустив руку Найди й поспішив прилучитися до ченців, що пішли вперед...
Найда уповільнив ходу, щоб дати час товаришам одійти, і попростував до своєї келії: йому хотілося зостатися самому, і будь-яке товариство, навіть найближчих друзів, було в цю хвилину небажане для нього. Груди його розпирало непогамовне хвилювання...
Уся ненависть до ляхів, уся палка любов до батьківщини, вся відданість вірі батьків, уся гордість козацька спалахнули в його серці яскравим полум'ям, коли він почув звістку, привезену гінцем. Тепер він горів бажанням будь-що врятувати вітчизну, поставити все на карту, але добути їй волю. Залізнякові слова наелектризували його ще більше.
Завтра має вирішитися все... треба спішити... А втім, Залізняк не дрімав: Україна вже вся напоготові, жде тільки гасла... Але треба передусім заручитися підтримкою Росії, послати когось таємно... та й до інших сусідів вдатися не завадить... Австріяк... Пруссак... скрізь треба кинутись: усі зазіхають на труп старої Польщі... треба все обміркувати, все зважити... Запорожці, гайдамаки... так, а маса селянства — і не озброєна, і не навчена... Добре, якщо допоможе Росія, а коли доведеться діяти лише своїми силами та з голими руками?.. Ех, якби можливість була найняти союзників... Прикупити зброї, військового припасу!..
Пойнятий такими думками, Найда повернувся до своєї келії й, узявши на засув двері, підійшов до вікна.
Гроза ще лютувала, але Найда одчинив навстіж вікно — його схвильованій душі була близька ця бурхлива стихія. Припавши обличчям до залізних грат вікна, він почав жадібно вдихати свіже повітря. Блискавки прорізували темряву, що оповила землю, грім раз у раз потрясав склепіння неба, а душа Найди все росла й росла, розправляючи свої могутні крила під звуки цієї страшної грози...
З півгодини отак простояв Найда коло вікна, не бачачи нічого навколо, прислухаючись тільки до тієї пречудової гармонії, що росла в його душі, коли нараз, зробивши необережний рух, він штовхнув стола й мало не перекинув його. Із столу впало щось важке. Він нахилився й намацав на підлозі велику проскуру. Ця знахідка надзвичайно здивувала Найду.
Роздивляючись і перевертаючи в руках так дивно знайдену проскуру, Найда раптом помітив, що знизу на ній було щось написано великими слов'янськими літерами.
Підійшовши ближче до лампади, що жевріла біля ікони, він прочитав:
— "О здравії раба божого Івана Найди, гетьмана правобережного українського".
Слова ці, вимовлені вголос, примусили Найду здригнутися всім тілом. Він із жахом оглянувся, неначе це промовив не він, а хтось інший, але в кімнаті не було нікого.
Не довіряючи своєму слухові й своєму зорові, він ще раз глянув на проскуру й знову прочитав:
— "О здравії раба божого Івана Найди, гетьмана правобережного українського".
Моторошне почуття охопило Найду.
Що це: глум чи фатальне пророцтво? Хто поклав йому цю проскуру, хто зробив цей страшний напис? Хто цей незримий супутник, що скрізь його супроводжує, куди б не кидала його доля?
Приголомшений, нерухомо стояв Найда посеред кімнати, а нерозв'язні питання вихором проносились в його голові. Непомітно для самого себе він відкусив добрий кусень проскури, відчувши голод.
Проскура була черства, та молоді зуби ченця легко її дрибушили.
Нараз Найда відчув у роті щось неїстівне...
Здивований і вражений, він поквапне витяг з рота м'якушку й помітив у ній клаптик паперу.
Тремтячими від хвилювання руками підніс він його до лампадки; папірець був списаний дрібними літерами, частина слів добре збереглася, в інших же місцях, од слини, чорнило розпливлося, на папері лишилися тільки плями.
Найда напружив зір і прочитав уцілілі на папері слова: "скарб... черві... та різних кош... в потайному... кому належить визволити... тому відкриваю таємницю сю... я ціле життя... вітчизні Нашій... шлях таємний..."
Найда похитнувся і ухопився за стіну, щоб не впасти.
"Що це? Сон? Маячня?.. Чи я збожеволів? Хтось показує мені на скарб? Так, скарб, — це слово стояло на папірці виразно й чітко. Чи диво це господнє? Чи злий якийсь жарт? Ні, ні! Хто б так жартував? Навіщо? Для чого?"
Найда знову пробіг очима по клаптику папірця.
"Ні-ні, це не може бути жарт, це якийсь невідомий доброчинець, що ціле життя збирав шеляг до шеляга на користь вітчизні, передає йому свій скарб. Як розшукати його?"
Найда знову підніс до очей порваний клаптик паперу.
— "Шлях таємний", — прочитав він останні слова, далі папірець обривався.
Здушений крик вирвався з грудей Найди:
"Що ж це? Невже я з'їв решту записки?"
Від цієї думки холод пробіг поза спиною в Найди.
Він почав пильно роздивлятися папірець, і йому відлягло від серця. Смужка паперу, що зосталася з одного боку, була досить довга — отже, весь папірець був чималий, а тому він не міг проковтнути його непомітно: певно, клаптик лишився десь у проскурці.
"А що, коли чорнило на ньому зблякло від жару? А що, коли я проковтнув найважливішу частину?.."
Та Найда недовго розмірковував: хутко зняв він з ланцюжка лампадку, поставив її на столі й, присівши до неї, почав обережно розламувати проскуру.
Проскура добре вже таки зачерствіла, а тому треба було докласти деяке зусилля, щоб розломити її обережно.
Найда відломив один шматочок, у ньому не було нічого, другий — теж, третій — і радісний крик вирвався з його грудей: із середини відламаного шматочка стирчав ріжок папірця.
Обережно витяг Найда цей клаптик, розгорнув його, приклав до того, який вже був у нього, й побачив, що новий клаптик прийшовся до першого якнайкраще.
Тепер можна було прочитати таке: "...жий козак запорозький..." Далі чорнило зовсім зблякло, а ще далі стояло слово "скарб".
"Закопав скарб!" — підставив у думці Найда й почав розбирати далі.
"Гроші, аби постаткувати доро... зібрав я червінців два..."
Тут стояла теж замість слова бліда чорнильна пляма.
"Чого ж два? Два казани? Два мішки? Два барила? — промайнула думка в Найди. Не затримуючись на цьому, він побіг очима далі. — "...кий діамантів та різних кош... і все се за..."
"Закопав, — підставив Найда, — в потайному... кому належить визволити... тому відкриваю таємницю сю... я ціле життя... вітчизні нашій... шлях таємний..."
Хоч тепер уже було цілком ясно, що в записці йдеться про якийсь величезний скарб, схований запорозьким козаком, але де його закопано, куди податися шукати його, було, як і раніше, невідомо.
Записка кінчалась тими ж словами: "шлях таємний".
А втім, ці клаптики становили, як видно, незначну частину записки, запеченої в проскурі: треба було передусім зібрати всі інші її частини.
Задихаючись од нетерпіння, кинувся Найда розламувати й решту проскури, обережно виймаючи з неї клаптики паперу.
