Розгін - Загребельний Павло

Він сказав: підемо до моїх найкращих друзів. Справді найкращих, навіть більше. Вона .цього не знала. Як не знала й того, що Людмила — донька академіка Карналя, а Юрій — син Кучмієнка. В один вечір стільки несподіваного і неспогаданого!

Кучмієнко, нарешті збагнувши, що про звинувачення всі забули, не став довше чекати, його обов'язок як старшого, най-досвідченішого і, зрештою, найавторитетнішого, велів йому опанувати ситуацію і виявити ту належну твердість і розсудлинігті), яку виявити міг тільки такий чоловік, як він, і НІХТО ІНШІМ, з присутніх.

Він підійшов до Людмили, мовчки взяв її під руку, ПОВІВ до крісла, посадовив, спокійно сказав:

— Так буде ліпше... Заспокойся, Людмилочко. Побачиш-, він прибіжить і проситиме в тебе пробачення. В< тебе г у всіх нас... і цілуватиме тобі руку... Він прекрасно вихований. Ти ж знаєш... Він прибіжить, як слухняний песик... Слухняний і ласкавий... І все буде пристойно... Якнайпристойиіше... Спалах... Молодість... Як це тепер кажуть: стреси...

— Неврастенія,— підказав Совинський.

— Хіба люди повинні так жити? — з болем у голосі спитала Анастасія.

Совинський відсунувся в найгустішу тінь на балконі, був недоречно масивний і, сказати б, занадто тілесний для напру* жен-ого настрою, який тримався буквально на павутинці й щомиті загрожував обривом, катастрофою, невідворотним.

— Мабуть, не так, але й так теж,— глухо промовив він.— Я наговорив йому сьогодні багато дурниць. Неначе з трибуни. Буває така трибунна сверблячка в людини, порядні люди переборюють її, обертають проти самих себе, а такі дурні, як я, мерщій шукають ближнього, щоб огріти його по голові. А людина не може так відразу все сприймати навіть тоді, коли ти кажеш їй тільки правду. Вона обурюється, виправдовується, протестує. Спробуй зачепи мене. Я теж повівся б, може, не краще за Юрія.

— Ні, не так повинні жити люди! — уперто повторила Анастасія.

І тут уперше за цілий вечір задзвонив телефон. Він досі мовчав, ніхто й не згадав про його існування, коли пролунав його дзвінок серед тиші, всі подумали, що то дзвонять коло входу, Іван рвонувся відчиняти, але Людмила його випередила, вхопила телефонну трубку, мовчки послухала.

— Він? — спитав Кучмієнко, підходячи до неї.— Дай я поговорю з ним.

— Він,— відповіла Людмила, кладучи трубку.

— Що він сказав?

— Сказав, що на Русанівці безліч телефонів-автоматів і жодної громадської вбиральні.

— Його манера,— не зміг приховати вдоволення Кучмієнко,— завжди жартує...

Анастасію пересмикнуло від цих слів. Вона не могла— зрозуміти людей, які на роботі можуть бути цілком серйозні, а весь вільний час намагаються— заповнити жартиками й дотепами сум* иівної вартості. Щосили вдають з себе розвеселих хлопчиків, ніби естрадні конферансьє, не помічаючи протиприродності такого стану, бо в людині все привабливе лише тоді, коли воно гармонійно поєднується, а не лежить у иез'єднуваних між собою площинах, шарами, як гірські породи. Такі люди нагадують щось механічне, якісь пристрої з перемиканням, з кнопоч-ним обладнанням, де на кнопках стоять написи: "Робота", "Дозвілля", "Дотепи", "Сентенції".

Людмила й Кучмієнко стояли коло телефону, і він задзвонив, ніби з того боку проводу хтось побачив тих, що напружено очікують нового дзвінка. Тепер трубку вхопив Кучмієнко,— закричав грізно, якимсь зміненим голосом.

— Юрію, ти мене чуєш, Юрію! Негайно повертайся додому! Кому кажу! Що?

Він ще послухав, але всі зрозуміли, що слухає вже не Юрія, а короткі гудки, які свідчили, що з того боку проводу кинули трубку.

— Що вій сказав? — спитала Людмила.

— Цей... хлопчисько...— Кучмієнко весь кипів.— Він мав нахабство...

— Але ж він щось сказав?

— Якийсь витверезник... Дружинники... І загрожував... Мені загрожував! Подумати тільки! Мені загрожувати!

Обурений, він пішов від телефону, упав у крісло, важко відсапувався, клітини на його сірому піджаці ворушилися, немов якісь геометричні істоти. Коли знову задзвонив телефон, Кучмієнко не звернув на це ніякої уваги, бо ще весь був у полоні свого благородного обурення.

Людмила підняла трубку, в кімнаті було так тихо, що Ана-стасії, яка стояла поблизу телефону, стало чутно голос — якийсь металево-ляскучий, хапливий.

— Люка! Ти мене чуєш? — кричав Юрій.— Не мовчи, адже ти мене чуєш?

— Чую,— сказала тихо Людмила.

— Я не вернуся додому, поки отой старий... Скажи йому, коли він не забереться звідти, то я... то я завербуюся на сімдесяту широту. "Ведь мы ребята семидесятой широты!.."

— Повернешся,— спокійно сказала Людмила.— Ти повернешся.

— Довго ждатимеш!

— Однаково вернешся,— впевнено сказала Людмила й поклала трубку.

Іван вибрався з балкона, підійшов до Анастасії, потупився коло неї.

— Вийшло негаразд. Я винен перед вами.

— Може, підемо?

— Я не знаю... Як Людмила...

— Головне: від нього завжди можна ждати якогось коника,— розвів руками Кучмієнко,— вулканічний характер! Весь у покійну матір. Я не пам'ятаю випадку, щоб у нас усе кінчалося благополучно, щоразу якийсь вибрик, і кожен наступний не схожий на попередній. Унікальна винахідливість! А так пристойний хлопець... І в ньому просто океан чарівності. Всі йому завжди прощають... Ти теж простиш, Іване, бо ти добрий.

— Коли тебе називають добрим, то нічого не лишається, як бути ним,— усміхнувся Совинський.

Знову задзвонив телефон, але тепер ніхто не поспішав брати трубки, і нервувався уже, мабуть, Юрій, тому голос його, коли Людмила нарешті стала слухати, був якийсь мовби винуватий.

— Знаєш, Люко,— сказав він,— я передумав... Ніякої сімдесятої широти... Щось мене туга заїла...

— Вертайся додому. Всі тебе ждуть.

— Всі?

— Так. Усі.

— Тоді боюся.

— Це на тебе не схоже.

— А от боюся. Боюся Івана з його критикою і самокритикою. Боюся свого керівного батечка. Боюся Анастасії з зеленими очима. З них просто сіркою жухає, як з пекла!

— Тобі соромно чи совісно? — спитала Людмила, але він знову повісив трубку.

Кучмієнко, хоч і не чув, що казав Юрій про нього, але міг здогадуватися, а може, в його мозку народилася якась нова рішуча ідея, бо він підвівся з крісла, підійшов до телефону, лагідно відтрутив Людмилу.

— Тепер я з ним поговорю. Цю комедію треба кінчати. Що він собі думає, цей хлопчисько! Не сидітимемо ж ми тут до ранку з його кониками!

Людмила пішла до програвача, знайшла якусь пластинку, залунала музика з кінофільму "Лав сторі".

— Коли ми з Юкою слухаємо цю пластинку, ми клянемося бути добрими, хорошими... Коли вій подзвонить, хай послухає пластинку...

— Сентименти! — зневажливо кинув Кучмієнко.— Які можуть бути пластинки, коли...

Телефон справді задзвонив, Кучмієнко рвучко схопив трубку, але не встиг нічого сказати, бо Юрій його випередив, вважаючи, що то знов Людмила.

— Люка, це ти? — спитав він. — Я коло протоки.

— Це не Людмила, це я,— закричав Кучмієнко.— Ти мене чуєш? Це я, твій батько! Де ти, відповідай!

— Ах, це ти! Ще не пішов? Хочеш мене бачити? Будь ласка! Я гуляю.

— Де ти гуляєш? Де тебе шукати?

— Де? В напрямку протоки. Русанівської протоки. Ясно?

— Але де? Протока довга. В якому напрямку?

— Коло мосту.

— Коло мосту? Лишайся там. Жди нас. Ми зараз ідемо.

Всі йдемо тебе шукати. І без дурниць. Ти мене чуєш? Без дур^ .ниць! Ми всі йдемо в напрямку протоки. Він поклав трубку.

— Ми підемо туди, так?

Ніхто нічого не відповів. Всі пішли до дверей, Совинський озирнувся на програвач, нагадав Людмилі:

— Ти забула зняти пластинку.

— Він автоматичний,— спокійно відповіла вона. Вийшла останньою і не зачинила дверей, тільки прихилила їх на вся-! кий випадок. Бо Юрій міг підстежити, як вони вийдуть з під'їзду, і вскочити до будинку, поки його шукатимуть понад прот токою.

Сказав — коло мосту, а не сказав, коло якого...

8

У повітрі літають не тільки ідеї. В просторі, в якому живе людина, часто загусають передчуття, полонить серця тривога, непевність запановує в душах, приходять безсонні ночі, мучать неокреслені бажання, б'ються в безвиході пристрасті, розпука змінюється захватом, вічний поклик жене тебе не знати куди, хочеться шукати навіть там і тоді, де все знайшли. Найсильніші натури неспроможні іноді не піддатися темному, незбагненному, майже містичному поклику, кидають усе на світі, мчать світ за очі, самі не відаючи куди й навіщо.

Таке сталося тієї ночі з Карналем. Сидів над книжками, панувала довкола тиша, ніщо не заважало, і зненацька мовби штовхнуло його в серце—підвів голову, оглянув свій забитий книжками кабінет, доторкнувся пальцями до купленої колись йому в дарунок Айгюль бронзової вази (ширококрилі журавлі, покриті павутиною століть, летіли кудись на опуклих боках вази і ніяк не могли долетіти), побачив велику фотографію Айгюль, яка летіла на нього з-за скла книжкової шафи, ніби таємничий птах краси, і ось тут зрозумів, що повинен щось зробити несподіване, таке, що суперечило б усім його звичкам. Що саме, ще не знав. Але відразу ж підвівся, переодягнувся в костюм, вийшов на Пушкінську, опустився до Хрещатика, ще не вирішивши, що ж має зробити, дійшов до станції метро, вкинув у автомат п'ятака, з'їхав ескалатором униз, на платформі теж не затримався — пішов у той бік, де йшли поїзди на Дарницю, так само не думаючи, увійшов до вагона, хоч вільних місць було доволі, не сів, а став коло дверей, ніби збирався вийти вже на Арсенальній, але їхав далі: Дніпро, Гідропарк, Лівобережна. На Лівобережній зійшов, спустився вниз, минув зупинки автобусів, де пританцьовувало кілька запізнілих жителів Русанівки й Березняків, і тільки тепер збагнув, що йде на Русанівку до Людмили. Не подзвонив, не довідався, чи вона вдома. Щось його штовхало туди, і він охоче підкорявся,— ось і все.

Так він дійшов до високого білого будинку, поставленого на міцні бетонні ноги, без ліфта піднявся на третій, поверх,, завернув по довгому коридору праворуч, хотів подзвонити, але помітив, що двері не причинені. Це здивувало Карналя, все ж натиснув на кнопку дзвінка, ніхто не вийшов йому назустріч, тепер уже треба було стривожитися, може, якесь надчуття й по^ піало його сюди,, бо тут, видно, не все гаразд. Карналь рішуче підчинив двері, увійшов до. квартири, почув звуки музики, здивовано оглянув залишки вечері, поглянув на розгардіяш; який панував у кімнатах, на чорну пластинку, що повільно, крутилася на програвачі, на відчинені двері балкона, за якими теж нікого не було, коли ж озирнувся на якийсь ледь вловимий шерех, побачив невисокого білявого хлопця, в білій сорочці, в яскравому галстуці.