Хмари - Нечуй-Левицький
- Приставайте й ви до нас! - промовив до неї Радюк дуже весело.
- Куди вже мені тепер співать! Як була я з моїм небіжчиком капітаном на Дунаї, то от коли я співала! Було як стану на одному боці Дунаю та заспіваю пісні, то турки по другім боці було збігаються та слухають! Таки так, прокляті, аж у воду один одного спихають та слухають! А моя пісня так було й ллється понад Дунаєм, аж мій небіжчик капітан було мене спиняє.
Всі осміхнулись, бо не дуже йняли віри тому, хоч старі й знали, що Висока й справді мала колись дуже гарний голос і тепер часом співала з молодими з великою охотою.
- То ви, Ликеріє Петрівно, бачу, були й за границею? - спитав Радюк,
- Атож! була й за границею і таки надивилась на своєму віку на всяких людей. Яких тільки людей я не бачила за Дунаєм! Бо по світі бувать не те, що в хуторі вік звікувать, - промовила Ликерія Петрівна і якось напиндючилась і закинула гордо голову, аж у неї на шиї показалось воло.
- Як же ви розмовляли з турками? Чи по-турецькій? - спитав Масюк, жартуючи.
- А цур їм! Хто там з ними став би розмовлять, та ще й по-турецькій. Мій небіжчик "копитан" таки навчився по-турецькій і було як почне з ними булькотать, то я аж вуха затуляю, аж серджусь! По-молдаванській я вміла колись, та вже забула тепер; а поки жив мій капітан, то я часом було й побалакаю з ним. А як вмер, то тільки зоставив свою кавалерію та капітанські документи, що тепер лежать за... в мене в камоді.
- Та за образами! - промовив, сміючись, Масюк. - Хіба ж за образами їм не можна лежать?
- От і за образами! Бозна-чого наговорите ви, Іване Корнійовичу! Хіба ж я таки світу не бачила, щоб не знала, куди сховать свої капітанські документи й хрести мого небіжчика.
Панія Висока хотіла піддержать свою репутацію капітанші й часто любила нагадувать сусідам ні з сього ні з того про чин та капітанські документи свого чоловіка. З тієї кавалерії і з тих документів сміялися-таки їй в вічі.
- От коли б ви, Павле Антоновичу, послухали, як Ликерія Петрівна почнуть розказувать за ті далекі краї за границею, так є що послухать! - промовила Галя до Радюка.
Радюк попросив Високу розказать про Дунайські краї, почав її розпитувать, і Висока почала розказувать, почала обписувать Басарабію, Молдавію, Дунайський край так гарно, так до ладу, такою плавкою мовою, що зацікавила всіх. І старі, й молоді слухали її, неначе вона казку казала. Галя слухала її й очей з неї не зводила. Не мавши книжок для читання, Галя слухала її, ніби цікаву книжку читала.
- Одначе слово по слову, а день іде, а час минає. Чи не час нам, жінко, обідати? - промовив Масюк.
- Про мене, в мене обід готовий, ще й пирогів свіжих наготувала доконче задля Ликерії Петрівни, бо я знаю, що ви любите пироги і вмієте їх готувать.
- І! де вже вмію! Колись, може, вміла, а тепер, може, й забула.
- Хоч, може, й забули, а ваші пироги перші на цілий повіт, - промовила Масючка.
- Перші на цілу губернію! - додав Масюк. Ликерія Петрівна аж засоромилась і чогось запишалась, бо зцала, що її пироги й справді видержать сміливо конкуренцію.
Всі заворушились по світлиці. Ликерія Петрівна встала і, піднявши голову, хотіла проходиться по світлиці. Але вона зирнула через двері в кімнату й побачила там на жердочці клубки, півмітки й основу. Пасма ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жердку.
- Ой, яка ж ваша чудова основа, яке піткання! - аж крикнула панія Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побігла до клубків, до основи, аж довгий хвіст од її сукні підобгався. Роздивляючись на нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню і вже більш їх не виймала. З тими окулярами сховалась і пиха пані Високої, і вона вийшла до світлиці якось натуральніше: веселою, привітною, якою вона була завсегда в себе вдома.
Тим часом хазяйка з дочкою готували стіл. На столі з'явились пироги, пухкі, пахучі, прямо з печі.
- А що, чи напечете таких? - спитав Масюк в панії Високої.
- Може, й не напечу, - тихо промовила вона, розломивши пиріг й оглядаючи його з усіх боків, її трохи брала зависність, що сусіді добре вдалися пироги...
Всі сіли за стіл. Масючка вже постерегла, що молодому паничеві сподобалась Галя, не дозволила їй прислужувать і присилувала сісти за стіл. Радюк сів коло Галі. Галя трохи засоромилась, одначе вже не одхилялась од його, не дивилась набік, на двері, як роблять сільські соромливі дівчата, а сміливо піднімала на Радюка очі, як він почав до неї промовлять. Радюк почав розпитувать Й про хуторянське життя, про сусід.
- Чи не скучно вам жить на хуторі? - спитав він Галю.
- Ні. Я зросла на хуторі й звикла до села. Як була я малою, то й зовсім мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як настануть короткі дні, а вечори такі довгі, такі довгі, як море, то часом сумую при роботі. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу, привезіть мені книжок. Може, ви понавозили з Києва чогось такого, дуже гарного, - промовила Галя, дивлячись на стіл і з останніми словами ледве підвівши очі на Радюка.
- Добре, привезу, доконечне привезу! Я таки й думав ва вас, щоб наділить вас найновішими книжками. Треба розкидать по хуторах книжки, бо книжки дуже добра річ.
- Ой, як би я подякувала вам за те! Але ви незабаром поїдете до Києва? Я не встигну, може, й прочитать.
В Галиному голосі задзвенів легесенький смуток. Молоді заїжджі паничі з городів дуже розважали молодих хуторянок і часто були причиною сліз і кохання не для одної хуторянки після свого виїзду.
- В мене є такі книжки,
