За водою - Мирний Панас
Навкруги ще дужче потемніло.
Ось якесь кругле обличчя з вінком на голові вийшло з темряви... Довга-предовга рука підносить віхоть до купи соломи... Огняний язик лизнув жовту кучугуру, підібрався крадькома далі вгору, забігав зайчиком на самому вершку й посунув поза купою огняною хвилею. Разом уся купа палахнула, шугнуло полум'я вгору, розійшлося зарево на всі боки... Кругом його — наче мак зацвів, обступили дівчата. Виблискують проти вогню радістю їх здивовані очі, зеленіють вінки на головах; цвітуть на квітках розмаїті квітки...
Та купався Йван,
Та у воду впав...
Купала на Йвана!..
—оголосилася околиця тонкими дівоцькими голосами...
Кругом багаття заметушилися люди. Якісь темні марива перелетіли через багаття на той бік; за ними поспішають другі; других наганяють треті... Заходив вітер; захиталася огняна купа; просовує вогнище червоні язики вгору... А так збоку, широко розкинувши густі віти, стоїть заквітчана Маринка — мов нерозчесана дівка розпустила довгі коси... А навпроти неї — Купало: розставив широко руки, мов наміряється через огонь Маринку обняти...
— О-о! Вже почалося Купало! — побачивши вогнище, загомоніли в селі. І все село повалило на згір'я подивитися на молоде грище.
Кого тут тільки не було! Старі діди й баби; поживші чоловіки й жінки; молоді молодиці з дітками кругом себе або з малими немовлятками на руках... Сказано — все село вилізло на гору! А з другого боку гори вийшла Сурка з черідкою жиденят подивитися на мужичі забавки та Хведір Нужда, панський кучер, кум і далекий родич Ковалів, із своєю жінкою Уляною, котра вела за ручку п'ятилітнього сина Івася. Навіть сам Лейба вийшов із млинів на греблю, став посеред неї і позирав уподовж річки яструб'ячим оком, щоб, бува, не случилось чого...
— Сцо це у вас за свято? — питає поважно Сурка, підходячи до Уляни.
Уляна почала розказувати... Давній обряд якоїсь давньої віри, стерявши душу, переходив із роду в рід, розгублюючи потроху і свої старосвітські звичаї. Не дивно, що Уляна сама дивилася на те стародавнє свято як на якусь молодечу забавку і жалкувала за тим, як колись святкували Купала.
— Тоді зовсім не так було... Тоді свято було. А тепер що? Грище.
— І насцо воно? До цього воно? — допитувалася Сурка.
— А бог його знає... Так годиться! — тільки й зуміла пояснити Уляна.
Сурка не переставала дивуватися. Уляна, з якоюсь таємною вірою в душі, розказувала їй, що ця іванівська ніч — неабияка ніч! Цієї ночі у лісі дерево з міста на місто переходить, лист розмовляє з листом, травина з травиною, скотина — з скотиною... Це тільки така одна ніч і задалася на увесь рік, що й живе, й неживе розмовляє!..
— Як це воно говорить, коли в його ні язика, ні рота? — сміється Сурка.
— Піди ж ти! А кажуть — говорить... Були такі, що й чули. Не кожному те далося, а були такі. От хто, кажуть, підстереже, як папороть цвіте, та зірве той цвіт, той все чує, все знає... Грицько Коваль — той, либонь, знає... Через те він і від гадюк шепче, і хворобі часом помагає.
— Скода, що він спить у синку п'яний, а то б він розказав нам, як те листя говорить!..— сміється Сурка.
Івась стоїть тут же біля матері, пильно дивиться їй в очі, слухаючи, що вона розказує... Ось повійнув легенький вітрець. Зашуміла листва у панському садку, зашелестіла травиця на горі... Івась, як опечений, кинувся:
— Мамо, мамо! — скрикнув він, хапаючи матір за руку.— Я чую, як листя розмовляє... Он, бач, трава хитається... Бач? то вона щось каже до другої... Що то вона каже?
— Як зе воно казе? — питає Сурка, дивлячись з усмішкою в розгорілі Івасеві очі.
— Тільки: шу-шу-шу-шу...— одказує той, похитуючи головою.
Сурка й Уляна засміялися.
— Ох, ти, мій розуме, розуме! — зітхнувши, сказала Уляна й погладила сина по голівці.
А Івась — одно: що та що травиця каже?
— Що ж вона каже? Я не розберу, що вона каже... Може, ти розбереш, то слухай та й нам розкажи.
Івась навсправжки наставив уха — слухає...
А це зразу наче прорвало... Несамовитий крик, гук, ляск зірвався коло вогнища й розкотився луною між горами.
— Маринку... Маринку нашу вкрали!!
— Ось вона... ось-ось-ось ваша Маринка! — одгукалися хлопці.
Почувся тріск деревини, хлюскання води, біганина... То хлопці давай ламати гілля й кидати у воду...
Гілля тихо попливло за водою...
Утонула Мариночка, утонула,
Тільки її кісонька зірнула...—
заспівали передні дівчата над водою, проводячи очима потоплене гілля.
Поки коло річки проїдалися з Маринкою, купка дівчат десь видрала другу деревину, устромили знову біля Купала й знову заходилися квітчати.
— Дівчата! Годі... Нехай беруть собі ту Маринку... То — нелюба Маринка! Ось наша люба стоїть... ось вона!!
І знову всі дівчата зібралися докупи. Хлопці підкинули соломи в багаття. Огонь знову шугнув угору... Знову заголосили: "Купала на Йвана". І знову через високе вогнище застрибали чорні тіні.
— Цом ти туди не йдес стрибати? — питає Івася Сурчин син Лейзор, довго й прикро дивлячися на зашаріле Івасеве лице.
Івась глянув на нього, перевів очі на матір і скрикнув:
— Мамо! Ходім!
— Куди?
— Туди,— показав рукою на вогнище.
— Там тебе, малого, задавлять,— спиняє Уляна.
— Ходім-бо! Я зблизька подивлюся... Ходім! — крізь сльози упрохує матір.
Знизу донісся дитячий голос:
— Купала на Йвана.
"Другі ж діти граються, скачуть,— подумала Уляна,— поведу вже свого". І, взявши Івася за ручку, бережно повела його з гори, через греблю, на той бік, ближче до вогнища.
А там народу — аж землі важко. Старі спустилися з гори, стоять купками та дивляться, як мала дітвора, мов черва, в'ється коло них, ганяє одно за одним наввипередки, гукає, регоче... Трохи старшенькі геть одрізнилися в сторону, устромили високу кропиву в землю, несамовито скачуть через неї. Один, як муха, перелетів, тільки п'ятками, мов долонями, ляснув об землю по той бік; друга зачепила запаскою і зломила вершок кропиви; третій — спрожогу сам наскочив на зламану жигавку й засичав, пожаливши ноги...
— А що, доскочив меду?! — засміялися ті, що перескочили. Той лається... Він би плакав, та соромно: стоїть, тільки чухається...
Івась пильно-пильно на все те дивиться. А це зразу, як очистилося місце біля кропиви, так од матері й дременув. Уляна за ним кинулася:
— Івасю!.. Івасю!..
А Івась — стриб! та вже з того боку сміється.
— Я вмію добре стрибати. Я не пожалюсь,— хвалиться матері й наміряється з того боку на цей перескочити.
Уляна свариться, вмовляє, завертає... Та вже другі жінки:
— Що це ти, Уляно? Хай дитина пограється, пострибає... не спиняй!
Уляна відійшла й забалакалася з жінками. А Івась, як той вихор, то відсіль, то відтіль літає... Ніхто з однолітків не підскочить так високо, не стрибне так легко, красиво... Такий меткий, такий жвавий! Мати іноді гляне на нього й усміхається від радощів.
Ось хтось із парубків вихопив з огнища куль горілої соломи та й кинув між дітвору.
— Ану ще!.. Скачіть через огонь!
Дітвора кинулася... Івась і собі не одстає. Розшарівся, розгорівся: лице — як сап'ян; очі блищать; з лоба піт так і капле; а він, мов те козенятко, скаче, басує... Кругом оступили люди; тупцюються, переходять з місця на місце — од дітвори до челяді, од челяді до дітвори. Байдуже їм, що вже давно сонце сіло, що небо нап'ялось темно-синім наметом, що по ньому розсипано безліч ясних зірочок, наче блискучих цвяшків... Зелені луки, польові лани, красноярські гори — все те закуталося в темряву ночі. Повний місяць викотився з-за лугу, позирнув крізь садове дерево на річку, одкидає від себе кружлясті плями білуватого світла... Ось одна з нього іскорка впала на темну річку, закрутилася зверху по воді та й опустилася на саме дно. Мов навздогінці за нею, стрілою летить ясна смужка, черкнулася об воду, заіскрила, заграла і зникла, наче втопилася в глибині. А трохи згодом, з самого споду водяної темряви, показався повновидий місяць і, усміхаючися, глянув на свого брата, що на небі... Безмірний стовп ясного світла — од землі до неба — поєднав їх... Захитавшись трохи по темному шклу річки, він так і не сходив вже з її сонної хвилі...
Гора, де стояло село, освітилася місяцем. Облиті білуватим світлом, вирізувались ясно на горі біленькі хаточки; чорніли виразно тини та ями... Луг наче інеєм вкрився... Панський садок потемнів — чорною марою заглядає в річку, у ставок, купає на дні своє розлоге гілля... На млинах вода шумить, стогне, рокоче... А там, на другім боці, палає вогнище, стрибає через нього челядь, з піснями, гуком та реготом... Маринка стоїть, дивиться й стиха похитує розкуйданою головою; а Купало сміється до неї, обіймищем розставивши руки...
— Дівчата! Дівчата! — доноситься голос.— Нуте гадати!
— Як?
— На вінку, на воді. Давайте загадаємо: хто швидше умре, хто жити буде.
Десь узявся здоровенний вінок і невеличкі воскові свічечки. Дівчата обтикали вінок ними, запалили їх і обережно понесли гуртом на річку.
Тихо гойдається здоровенне кружало на сонній хвилі, посовуючися вперед за водою... Рівно горять невеличкі свічечки кругом нього, пускаючи од себе по воді довгі стрілочки ясного світла. Колишеться вінок на воді, колишеться й світло за вінком, одпливаючи геть од берега. Дівчата мовчки на моріжку... Кожна очей не зводить з своєї свічки... Кругом все унишкло, притаїлося... дух захоплює в грудях. Ось крайня свічечка захиталася, зашкварчала і сторч полетіла у воду...
— Парасю! Парасю! То твоя свічечка! — скрикнуло разом кілька голосів.— Цього року тобі вмирати...
— О-о! То Палажчина,— не признається Параска.
— Якраз! — одказує та.— Моя он зігнулася трохи набік.
— Та ні! твоя, твоя!..
Ось і друга свічечка погасла.
— А то чия? Маріїна!.. Отак! Не буть тобі, Маріє, з Хве-дором у парі: умреш цього року.
— Я не хочу вмирати,— жартує та.
Ось де не взявсь вітрець — дмухнув... і одним махом усі свічки погасив.
— Отуди! усі помремо! усі помремо!! — загукали дівчата.
— Та вже ж помремо: довіку не будемо жити.
— Гаразд, що всі разом,— жартує хтось,— не скучно буде на тім світі.
— А поки ще те буде,— обізвалася Марія,— ходім до хлопців, погуляємо вкупі.
— Добре, ходім. Хто з нами?
І вся зграя дівчат полетіла од води до вогнища. А там парубки розвели багаття ще вище — вище Купала сягає, а вони наміряються через нього стрибати.
— А хто, дівчата, з нами? — закликують.
— Дівчата! Хто з хлопцями? Попарно!..
