Коли боги сміються - Джек Лондон

не потішила. Колись, бувало... але то давно, дуже давно. В його байдужному обличчі ніщо й не ворухнулось, як він почув, що його виставляють за взірець. Він був бездоганний робітник. І він знав це. Йому про це багато разів казано. То були для нього вже порожні слова, що нічогісінько не важили. Із бездоганного робітника він помалу зробився бездоганною машиною. Коли робота в нього не йшла на лад, винна тому бувала, якби й у машині, сировина. Він так само не міг змилити в роботі, як бездоганний цвяхарний верстат - виробляти не бездоганні цвяхи.

Та й не диво. Бо відколи він жив на світі, життя його було тісно сплетене з машинами. Машинне царство немовби вросло в нього - чи принаймні зростило його. Одного дня, дванадцять років тому, в ткацькому цеху цієї самої фабрики стався невеличкий переполох. Джонниній матері зробилося зле. Її поклали долі серед машинного грюкоту. Прикликали від верстатів кількох старших жінок. Їм помагав і майстер. І за кілька хвилин у цеху стало на одну душу більше, ніж увійшло туди дверима. Та душа й був Джонні, що народився зі стугоном і брязкотом ткацьких верстатів у вухах і першим подихом набрав у груди душного, вогкого повітря, насиченого джутовою пилюкою. З першого свого дня почав він викашлювати ту пилюку; та від неї ж таки кашляв і досі.

Хлоп’як біля сусіднього верстата хлипав і шморгав носом. Обличчя йому аж перекривилося з ненависті до наглядача, що все накидав на нього здалеку сердитим оком, зате жодна шпуля вже не крутилася дурно. Хлопець вигукував страшні прокльони до тих шпуль, що шалено вертілись перед ним, але голосу його не було чути вже за три кроки: гудіння машин у цеху не пускало його далі, мов глуха стіна.

Джонні не зважав на все те. Він узагалі не дуже на що зважав, та й сцена ця була йому звична, бачена вже безліч разів. І перечити наглядачеві здавалося йому так само безглуздо, якби й не коритись машині. Адже машини існують на те, щоб вони своїм способом робили певну роботу. І наглядачі так самісінько.

А годині об одинадцятій зчинилась у цеху тривога. Якимсь таємничим робом вона вмить розійшлася по всьому цеху. Одноногий хлопчак, що працював за верстатом по другий бік від Джонні, нараз хутко пострибав через прохід до порожнього візка, яким підвозили до верстатів ящики з малими шпульками, і сховався в ньому зі своєю милицею. А поміж рядами верстатів уже йшов директор фабрики й вів із собою якогось молодика, гарно вбраного, в накрохмаленій сорочці,- одно слово, «пана», за Джонниним поділом людей, а також «інспектора».

Молодик, ідучи, пильно придивлявся до хлопців. Біля декого він зупинявся й про щось питав. Тоді йому доводилось кричати щосили, і обличчя його кумедно кривилося і натуги. Меткі його очі постерегли біля Джонні верстат без робітника, однак він не сказав нічого. Упав йому в око й Джонні; молодик раптово зупинився, вхопив хлопця за руку вище ліктя, щоб відтягти трохи від машини, але ту ж мить скрикнув уражено й пустив Джоннину руку.

- Еге, худенький,- захихотів знепокоєно директор.

- Як скіпка,- відказав молодик.- А на ноги погляньте! У хлопця ж рахіт. Ще тільки в зародку, але рахіт безперечний. Якщо його кінець кінцем не задавить падучка, то лиш тому, що раніш доконають сухоти.

Джонні слухав, але нічого не розумів. Та й не лякали його майбутні лиха. Те лихо, що загрожувало йому в інспекторовій подобі, було ближче й страшніше.

- Ану, хлопче, кажи по правді,- нахилившись до нього, промовив чи радше прокричав йому в вухо інспектор.- Скільки тобі років?

- Чотирнадцять,- збрехав Джонні. Збрехав на всю силу своїх легенів, так голосно, що аж закашлявся сухим, гавкучим кашлем, вихаркуючи пилюку, яка набилась йому в легені від рана.

- З вигляду добрих шістнадцять,- озвався директор.

- Або шістдесят,- підшпигнув молодик.

- Він завше такий був.

- Відколи ж це? - хутко опитав інспектор.

- Та вже кілька років. Нітрохи не дорослішає.

- Чи просто не росте, сказав би я. І що, всі ці кілька років він у вас працює?

- Та час від часу. Але це ще до нового закону було,- квапливо додав директор.

- А цей верстат вільний? - спитав молодик, показавши на верстат поруч Джонниного, де шалено крутилися пів-намотані шпулі.

- Та здається,- директор, кивнувши рукою, підкликав наглядача й гукнув щось йому в вухо, теж показуючи на той верстат.- Вільний,- потвердив він інспекторові.

Обидва рушили далі, й Джонні знов узявся до роботи, радий, що якось минулося. Та одноногому хлопцеві не так пощастило. Гострозорий інспектор помітив його й витяг на комір з візка. Губи хлопцеві тремтіли, і весь його вигляд був такий, наче на нього впало тяжке й непоправне лихо. Наглядач скорчив таку сторопілу міну, ніби вперше зроду бачив його, а директор уражено насупився.

- Я його знаю,- сказав інспектор.- Йому лише дванадцять років. Я за цей рік уже з трьох фабрик його прогнав. Ваша буде четверта.

Він обернувся до хлопчака.

- Ти ж обіцяв мені, слово честі дав, що до школи ходитимеш!

Хлопець ударився в сльози.

- Ой пане інспекторе, ми ж такі бідні, в нас уже двоє малих померло...

- А чого це ти так бухикаєш? - спитав інспектор, мовби спіймав хлопця на якому злочині.

І хлоп’я відповіло, наче відмагаючись від провини:

- Та це я так, пане інспекторе, це нічого, це я просто застудивсь на тому тижні!

Врешті інспектор повів одноногого хлопця з цеху, а з ними вийшов і збентежений та сердитий директор. І знов потяглась одноманітна робота. Аж ось і нескінченно довгий день минув, проревів гудок кінчати зміну. Надворі вже запала темрява, коли Джонні виходив з фабричної брами. За цей час сонце встигло викотитись золотою стежкою на небо, залити світ благодатним теплом, скотитися вниз і сховатись на заході за кострубатою лінією дахів.

Лише на вечерю за столом збиралась уся родина й Джонні стикався з меншими братами та сестрами. Саме стикався - йому те справді здавалось за сутичку, бо ж він був дуже старий, а вони так прикро молоді. Його дратувала їхня надмірна, подиву гідна дитинність. Він не розумів її. Власне його дитинство