Коли боги сміються - Джек Лондон

- Гаразд уже,- буркнув він.

Мати вхопила лампу й подалася до дверей, лишивши його в темряві.

- Гляди, спізнишся - вивернуть,- ще кинула вона через плече.

Темрява йому не вадила. Убравшись, він вийшов на кухню. Хода в нього була на диво важка, як на такого худого, щуплявого хлопчака. Ноги він аж волік, мовби затяжкі йому, і те видавалося дуже химерним, бо ж вони були в нього тонкі, як скіпки. Підсунувши до столу продавленого стільця, він сів.

- Джонні! - гримнула мати.

Хлопець схопився й, ані слова не кажучи, пішов до зливальниці. Вона була масна й брудна. З дірки гидко смерділо. Але він не звертав на те уваги. Для нього то була цілком натуральна річ, що зливальниця смердить, а на мило поналипала всяка гидота з помиїв і воно погано милиться. Та не дуже він і силкувався намилитись. Нарешті хлюпнув кілька разів у обличчя холодною водою з-під крана - і квит. Зубів він не чистив, ба й зроду не бачив зубної щітки і навіть узагалі не чув, що є на світі люди, здатні на таку несосвітенну дурницю - чистити зуби.

- Хоч би раз на день сам надумався вмитись,- дорікнула мати.

Придержуючи на кавнику розбиту покришку, вона наливала каву в дві філіжанки. Джонні змовчав: за це мати сварила його щодня і в цьому єдиному була невблаганно тверда. «Хоч раз» на день він неодмінно повинен був умитися. Джонні втерся брудним, мокрим, подертим рушником, і на обличчі йому позоставались волокнинки.

- Якби ж то ми жили не в такій далечі,- мовила мати, сідаючи до столу.- Я все пантрую, як ліпше. Ти сам знаєш. Але ж тут комірного на цілий долар менче, це тобі не абищиця, та й простірніш воно. Ти сам знаєш.

Джонні як і не слухав. Він уже чув те все багато разів. Думки материні товклися в тісному колі, і вона день у день нарікала, що погано їм жити так далеко від фабрики.

- Долар - це ж харчів скільки,- озвався хлопець розважливо.- Я радніший далі ходити, та зате ззісти більше.

Їв він поквапливо, абияк пережовуючи хліб та запиваючи гарячим каламутним пійлом, що звалось у них кавою. Джонні думав, ніби то справді кава, ще й добряча кава. То була одна з небагатьох життєвих ілюзій, які лишалися ще в нього. Справжньої кави він ніколи зроду не куштував.

До хліба він мав ще кришеничок холодної печені. Мати долила йому кави. Дожовуючи хліб, він звів на неї жадібні очі - чи не перепаде ще чого? Вона завважила той погляд.

- Не будь свиня, Джонні. Ти ж свою пайку дістав. Тра’ ж і менчим щось зоставити.

Хлопець не відповів на той докір. Він був не балакун. Але голодний, прохальний погляд його погас. Він не звик жалітись, і те його терпіння було таке жахливе, як і школа, де він його вивчився. Допивши каву, він обтер губи рукою й почав був підводитись.

- Стривай,- хапливо сказала мати.- Мабуть, іще скибочку таки можна вкраяти. Тоненьку.

Але то були просто хитрощі. Взявши хлібину з коробки, вона вдала, ніби ріже скибочку з неї, тоді поклала все назад, а йому тицьнула одну з своїх двох скибок. Вона гадала, що обдурила його, та Джонні все добре бачив. Однак він не посоромився взяти хліб. Він мав собі виправдання: який там із неї, слабовитої, їдець.

Побачивши, що він жує сухий хліб, мати перехилилась через стіл і вилила йому свою каву.

- Чо’сь воно мені вадить сьо’дні...- пояснила вона.

Далекий гудок, довгий і пронизливий, підняв обох на ноги. Мати зиркнула на бляшаного будильника, що стояв на полиці. Стрілки показували пів на шосту. Весь фабричний люд щойно тепер прокидався. Вона накинула на плечі хустку й натягла старого капелюшка, пом’ятого й заяложеного.

- Тра’ вже бігти,- сказала, вкрутивши гнота й дмухнувши зверху в лампове скло.

Вони помацки вийшли й спустилися сходами. Надворі було безхмарно й зимно, і Джонні аж здригнувся, коли його обвійнуло холодне повітря. Зорі ще й не починали бліднути, і місто вкривала темрява. І Джонні, і його мати, йдучи, човгали підошвами. Ногам їхнім бракувало зайвої сили, аби ще відриватись від землі.

Мовчки йшли вони хвилин п’ятнадцять, тоді мати звернула праворуч.

- Гляди ж не спізнися,- ще нагадала вона з мороку, що поглинув її.

Джонні не відповів, він простував собі далі. Почалась уже фабрична околиця; у всіх будинках відчинялися двері, й незабаром хлопець опинився серед людського потоку, що сунув крізь темряву вперед. Як він увіходив до фабричної брами, знову заревів гудок. Джонні подивився на схід. Там над кострубатою лінією дахів уже ледь-ледь засіріло небо. Ото було й усього денного світла, що припадало хлопцеві. Тоді він відвернувся і рушив у гурті до цеху.

Там він став на своє місце біля одного з верстатів, що стояли довгими рядами. На верстаті, над ящиком, повним маленьких шпульок, швидко крутилися великі шпулі. На них перемотувалася джутова пряжа з малих шпульок. Робота була нехитра й потребувала тільки моторності. Малі шпульки спорожнялися так хутко, що не було вільної хвильки.

Джонні працював машинально. Коли змотувалась до кінця котрась мала шпулька, він лівою рукою пригальмовував велику шпулю, великим і вказівним пальцями ловлячи вільний кінець пряжі, а правою хапав кінець із нової маленької шпульки. Все те робилось обома руками одночасно й дуже швидко. Тоді блискавичний рух - обидва кінці зв’язано ткацьким вузлом, і він відпускає шпулю. Ткацький вузол в’яжеться дуже просто. Джонні якось хвалився, що може й сплячи його зав’язати. Та воно так і було, бо не раз він і вві сні цілу ніч, довгу, як вік, в’язав і в’язав ті нескінченні ткацькі вузли.

Декотрі з хлопців не дуже пильнували роботи, не дов’язували вчасно нового кінця, щойно змотається шпулька, і великі шпулі крутилися дурно. Але за тим стежив цеховий наглядач. Ось він спіймав на такому Джонниного сусіда й дав йому ляпаса.

- Он диви на Джонні - чого ти не працюєш так, як він? - загорлав наглядач.

У Джонні всі шпулі крутилися на повний розгін, однак та непряма похвала його