Коли боги сміються - Джек Лондон
Та й хіба не мали вони по-своєму рації? Все буває добре доти... доки ним не володіємо. Пересит і володіння - це двоє коней Смерті, що біжать в одному запрягу.
Навички тління завжди заступало
Любовний шал, що в серці догорів.
Це вони вичитали в одному сонеті Альфреда Остіна. 3 «Мудрість Кохання» його назва. Той самий єдиний поцілунок Мадлени де Мопен. Як же там ще?..
Тож поцілуймось - і не йдімо далі,
Бо ліпше смерть, ніж дотлівать помалу,
У діл котитись, бувши на горі.
Але вони були ще мудріші. Вони не схотіли поцілуватися й на тому спинитись. Ліпше вже не цілуватися зовсім - так вони сподівалися весь час лишатись на щонайвищій вершині Кохання. Вони одружилися; ви тоді саме були в Англії. Такого подружжя ще не бувало звіку. Таємниці своєї вони не відкривали нікому. І я тоді нічого не знав. Шал їхнього кохання не догоряв, воно палало щодалі яскравіш. Ніколи в світі ще, мабуть, не бачено такого. Час минав, місяці, роки минали, а той, вогнекрилий, сяяв усе ясніше.
Люди дивом дивувалися. Всі заздрили тим чудовним коханцям. Жінки часом жаліли її, що в неї немає дітей; але якої лишень подоби не прибирає заздрість!
А я все не знав їхньої таємниці. Я чудувався, сушив собі голову. Зразу я чекав - підсвідомо, либонь,- що їхнє кохання минеться. Тоді завважив, що минає Час, а Кохання лишається. Далі мені стало цікаво. В чому їхній секрет? Якими це чарівними путами прикували вони до себе Любов? Як вони втримують ту капосну фею? Який трунок вічного кохання випили вони вдвох, мов Трістан з Ізольдою в давнину? І чия рука зварила їм те чар-зілля?
Отож, кажу, я зацікавився і почав стежити за ними. Вони просто шаліли з кохання. Життя їхнє збігало мов на нескінченній любовній учті. Вони справляли її пишно, врочисто. Вони впивалися мистецтвом Кохання, його поезією. Ні, вони не були якісь там неврастеніки. Вони були здорові тілом і душею люди, а до того ж - мистецькі натури. І ось вони здійснили неможливе. Вони досягли того, що їхня жага не вмирала.
Я часто бачив їх тоді, бачив невмируще диво їхнього кохання. Я чудувався, не знав, що думати. І от якось...
Каркінес, урвавши нараз мову, спитав:
- Ви читали коли «Переддень кохання»?
Я похитав головою.
- Це вірші Пейджа. 4 Як пак його... Кертіс Гіден Пейдж, здається. Отож саме ці рядки й дали мені ключика до всього. Якось, бувши в них, я побачив на дивані біля фортеп’яно... Ви пам’ятаєте, як вона грала? Вона часто дражнила мене, ніби я, мовляв, до них ходжу не задля них самих, а задля музики. Називала мене «музичним п’яницею», «меломаном-сласником». А який голос був у нього! Слухаючи його спів, я вірив у безсмертя, я ставився до богів майже поблажливо, я сам починав розважати, як би його й собі перехитрити їх.
О, то було божисте видовище - ті чоловік і жінка, що, вже стільки років як одружені, й досі співали любовних пісень із первісною свіжістю юного, щойно народженого кохання, і з такою достиглістю й щедрістю жаги, якої молоді коханці ніколи не можуть знати. Будь-які молодята видалися б анемічні й бліді поряд цього довгорічного подружжя. Бачили б ви той жар, і вогонь, і ніжність, і тремтіння нетерплячки, і безмірну ласкавість у погляді й у голосі, в кожному русі й у самій мовчанці! Любов їхня владно штовхала їх одне до одного, а вони опинались, як тріпотливі метелики, кожне - мов полум’я свічки для другого, і крутились, мов ті метелики, одне довкола одного в шаленій круговерті. Здавалося, наче за якимсь великим законом природи, потужнішим і тоншим за саме всесвітнє тяжіння, вони ось-ось зіллються в одне тіло перед очима в мене. Не диво, що прозвали їх «чудовними коханцями».
Але я збився з думки. Слухайте ж про ключика. Отож якось, бувши в них, я забачив на дивані біля фортеп’яно книжку віршів. Вона сама розгорнулась у мене в руках - видно, її часто там розгортали,- якраз на вірші «Переддень кохання». Ріжки в сторінки були замацані, аж м’які.
І ось що я прочитав:
Як любо побіч себе нам стоять,
І пізнавать себе, і берегти
Вчування ніжне доторку двох тіл...
Ще ні, Любове!.. Милий, ще пождім,
В священну таїну вгорнім її,
Хай жде у мороці прийдешніх літ,
Що не прийшли ще, ні... колись... ще ні...
Нехай вона часинку ще росте!
Бо ж розцвіте - й умре. Живім її
Цілунками уяви. Хай засне
У зреченні твердому ще на час,
О, ще на час, малий, недовгий час...
Я згорнув книжку, заклавши ту сторінку пальцем, і довго сидів там мовчки, нерухомо. Мене приголомшила виразність тієї картини, що явив мені вірш. Мені неначе очі відкрились. Немов блискавка небесна сяйнула в пітьмі пекельній. Вони хотіли силоміць утримати Любов, цю примхливу фею, цю провісницю юного життя - нового життя, що владно прагне народитися.
Я твердив подумки ті слова: «Ще ні... колись...», «Ще ні, Любове...», «Живім її цілунками уяви. Хай засне...» Тоді голосно зареготав. Ха-ха-ха! Я побачив мов у білий день їхні чисті, несплямлені душі. Вони були діти. Вони нічого не тямили. Вони гралися з вогнем Природи, клали собі в ложе голого меча. Вони сміялися з богів. Хотіли спинити буяння світових соків. Вони винайшли систему гри, сіли з тією системою за зелений стіл життя й сподівалися виграти. «Стережіться! - вигукнув я.- Ви сіли грати з богами! На кожну нову систему вони заводять нові правила гри. У вас нема ніяких шансів виграти».
Але все те я вигукнув не до них, а лиш подумки. Я став чекати. Ось вони побачать, що їхня система нічого не варта, й відкинуть її геть. Удовольняться тією дрібкою щастя, що боги вділили їм самі, і не силкуватимуться видерти більше.
Я чекав. Я не
