Коли боги сміються - Джек Лондон

У понеділок рано, ще поночі, вона підійшла до ліжка будити його. Джонні відіспався за тиждень і прокинувся зразу. Він не опинався, не чіплявся за укривало, як мати почала стягати його. Лежав собі спокійно і промовив теж спокійно:

- Шкода праці, ма'.

- Т’адже спізнишся! - сказала мати, думаючи, що він ще не прочумався зі сну.

- Я не сплю, ма’, і кажу тобі - шкода праці. Краще відчепись. Я не хочу вставати.

- З роботи ж вилетиш! - ужахнулась мати.

- Не хочу я вставати,- знову промовив він якимсь чудним, байдужим голосом.

Того ранку мати сама не пішла на роботу. Це вже була така хвороба, якої вона й не чула зроду. Гарячку, маячення вона б зрозуміла, але це ж видиме божевілля. Вона знов укрила сина й послала Дженні по лікаря.

Коли той прийшов, Джонні мирно спав собі й так само мирно прокинувсь та дав подержати себе за живчик.

- Нічого страшного,- сказав лікар.- Просто виснажений дуже. Сама снасть лишилася.

- Та він завше такий був,- озвалась мати квапливо.

- Ну, йди вже, ма’, дай мені доспати.

Джонні говорив лагідно й сумирно. Так само сумирно перевернувся він на другий бік і заснув знову.

О десятій годині він збудивсь і одягнувся. Вийшов на кухню; мати стріла його зляканою міною.

- Ну, я йду, ма’,- заявив він.- Оце хочу попрощатися.

Мати як стояла, так і сіла. Затулила обличчя фартухом і заплакала. Джонні терпляче ждав.

- Я ж так і знала...- хлипала мати.- І куди ж ти хоч підеш? - урешті запитала вона, віднявши фартуха й звівши на сина радше приголомшений, аніж зацікавлений вид.

- Не знаю... Куди очі світять.

Як він вимовляв ті слова, в уяві його нараз незвичайно яскраво постало дерево через вулицю. Воно ніби ховалось у нього під повіками, і він міг побачити його, скоро-но захоче.

- А робота? - затремтів материн голос.

- Я вже ніколи нічо’ не робитиму.

- Господи боже, Джонні! - зойкнула вона.- Що це ти кажеш!

Його слова видалися їй блюзнірством і вразили, немов матір, що почула, як діти її зрікаються бога.

- Та що це набігло на тебе!? - кволо спробувала вона нагримати на нього.

- Обрахунки,- відповів він.- Просто обрахунки, й квит. Я знаєш скільки перерахував того тижня... І вирахував таке, що диво!

- Не тямлю, до чого тут обрахунки,- шморгнула мати.

Джонні терпляче осміхнувся, і її знову вразило, що в ньому нема й сліду постійної його злості та дратливості.

- Ну, то я тобі розкажу. Я просто геть виморився. А що мене виморило? Рухи. Я весь час рухаюсь, відколи на світ уродився. Я втомився рухатись, годі з мене. Пам’ятаєш, як я на гуті працював? Я там за день по тридцять шість сотень пляшок перепускав через руки. Як рахувати по десять рухів на пляшку - це тридцять шість тисяч за день. А за десять днів - триста й шістдесят тисяч. А за місяць - мільйон і вісімдесят тисяч. Ну, вісімдесят тисяч скиньмо,- промовив він поблажливо-недбало, мов щедрий доброчинець,- вісімдесят тисяч скиньмо, то виходить мільйон за місяць, цебто дванадцять мільйонів за рік.

Біля верстата я рухавсь удвічі стільки. Це виходить двадцять і п’ять мільйонів на рік, а мені - наче я отак уже рухаюсь трохи не мільйон років.

Ну, а цей тиждень я не рухався зовсім. Годину, й дві, й три сиджу й не рухнусь ані разу. Знала б ти, як воно гарно - отак сидіти, годину, й дві, й три, і нічо’ не робити! Я досі ніколи не був щасливий. Ніколи я не мав часу. Все рухався й рухався. Яке вже там щастя! А тепер годі з мене. Тепер я собі сидітиму, й сидітиму, й спочиватиму, й спочиватиму, й спочиватиму, а тоді... ще сидітиму й спочиватиму.

- А що ж буде з Віла й менчих? - спитала мати розпачливо.

- Еге ж, з Віла й менчих...- промовив він услід. Проте в голосі його не було прикрості. Він давно знав материні горді заміри щодо меншого брата, але думка про те вже не дошкуляла його. Тепер усе дарма... Навіть це.

- Я, мамо, знаю, що ти надумала для Віла - щоб він вивчивсь на бухгалтера. Та шкода праці, з мене годі. Нехай стає на роботу.

- А я ж тебе ростила, гляділа...- знов заплакала мати, піднесла була фартуха до обличчя, та й передумала.

- Не ростила ти мене, мамо,- відповів Джонні сумовито-лагідно,- Я сам себе виростив, ма’, і Віла я теж виростив. Він он уже більший мене, і товщий, і вищий. Я, ма’ть, недохарчований змалечку. А він як став підростати, я вже на роботу пішов та й для нього хліба заробляв. Тільки годі вже, квит. Хай Віл іде працює, так як я, або хай його хоч дідько візьме, про мене. Мені вже несила. Ну, то я піду. То ти не хочеш і прощавай мені сказати?

Мати не відповіла. Вона знову плакала, затуливши обличчя фартухом. Джонні ще постояв хвильку на дверях.

- Я ж усе пантрувала, як ліпше,- хлипала мати.

Джонні вийшов із дому і почвалав вулицею. Бліда радість проступила в нього на виду, як він загледів самотнє дерево.

- Тепер нічо’ не робитиму,- сказав, чи радше промугикав він півголосом сам до себе. Поглянув задумливо на небо, але яскраве сонце аж у очі вдарило й засліпило його.

Перед ним стелилася довга дорога, та він не поспішав. Проминув джутову фабрику. До вух долетів приглушений стугін ткацького цеху, і він осміхнувся. То була лагідна, сумирна усмішка. Ні до кого він не мав зненависті, навіть до грюкотливих, скреготливих машин. Не було в ньому ніякої гіркоти, лише безмежна жадоба спокою.

Що далі він простував, то рідшали будинки та фабрики й більшало чистого поля. Нарешті місто лишилося позаду, і він увійшов у зелену посадку понад залізницею. Ішов він не по-людському й вигляд мав не людський. То була якась карикатура на людину - калікувате, хиряве живе створіння без назви, що