Думки проти течії - Хвильовий Микола

Жива людина є громадська людина. Класичний тип громадської людини вироблено Заходом. Як надбудова, він вплинув на економічний базис, на добробут феодалів і буржуазії. Він вплине й на добробут пролетаріату. Його соціальний сенс у його широкій та глибокій активності. Отже, не можна мислити соціального критерію без психологічної Європи.

— І все?

— Ні, тепер дозвольте ще зупинитись на "Просвіті".

Культурний епігонізм

Моttó4 те ж, що й до

попереднього розділу.

"Нам передано изумительное литературное наследство, на нас, коммунистах, лежит тягчайшая ответственность за то, какую литературу даст нам новая Россия после Пушкина, Гоголя, Толстого".

Так в ересефесерівські простори сурмить і сурмить "Красная новь". Ми тут, на Україні, кричимо, хоч і на всі легені, але трохи інакше.

— В минулому лежать надзвичайні шедеври мистецтва. "Третій стан" — дав епоху Відродження, Байрона, Гете, Гюго і т. д. Ми, комунари, несемо на собі велику відповідальність: цілком від нас залежить, яке мистецтво дасть пролетаріат у добу своєї диктатури.

Але ця відповідальність ускладнюється, коли ми уясняємо собі, що це мистецтво мусить творити культурно відстала нація.

До цього часу ніхто ще не брав на себе труда з’ясувати ту заплутану ситуацію, з якою ми стикаємось в українській культурі.

Звичайно, не важко якомусь зміновіховцеві професорові Ключникову, поділивши етичну сферу на мораль, право та політику, вивести основні світові програми і тим перемогти історичну ірраціональність. Бо все це зводиться до того, щоби підкреслити на якійсь 177 сторінці, що "Россия — первая освободительница мира". Не важко розв’язати цю проблему і якомусь тупоголовому петлюрівцеві. Але для нас, що не розглядають національний момент як самоціль, питання, зв’язані з цим моментом, ще більше ускладнюються.

Стоїть така основна й нез’ясована дилема:

— Чи будемо ми розглядати своє національне мистецтво як служебне (в даному разі воно служить пролетаріатові) і як вічно підсобне, вічно-резервне до тих світових мистецтв, які досягли високого розквіту.

Чи, навпаки, залишивши за ним ту ж саму служебну роль, найдемо за потрібне підіймати його художній рівень на рівень світових шедеврів.

Ми гадаємо, що це питання можна розв’язати тільки так:

— Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й вичерпати своє національне (не націоналістичне) офарблення.

Це ж національне офарблення виявляється в культурі й в умовах вільного розвитку, в умовах, подібних до сьогоднішньої ситуації, з таким же темпераментом і з такою ж волею навздогнати інші народи, як це ми спостерігали й у римлян, що за порівнюючи менший період значно наблизились до грецької культури. Ця ж національна суть мусить себе вичерпати й у мистецтві.

Коли наші погляди в цьому випадку зійдуться з "чаяніями" нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не значить, що ми помиляємось.

Бо і справді: національне офарблення — це не що інше, як звичайне офарблення культури того чи іншого народу. Його використовують усі класи. Найкраще за всіх його використав "третій стан". І коли дрібна буржуазія хапається за нашу ідею, то, по-перше, вона розуміє її, як націоналістичну суть, по-друге — коли справа йде до певної міри і про те, що ми говоримо, — то й до певної міри тут беззаконного й антирадянського нема.

Словом, коли "націонал-більшовик" Устрялов приймає програму Компартії, то це зовсім не значить, що ця програма потребує корективів.

Наша постановка — це послідовний висновок із політики нашої партії щодо національного питання. Такою постановкою ми остаточно — по лінії мистецтва — можемо розв’язати цю "прокляту проблему", яка затримує класову диференціацію на Україні, а відціля й похід людськості до комуністичного суспільства.

Але тепер, коли ми перейдемо до дійсного стану речей, то треба сказати:

— Наша постановка тільки в тому випадку буде мати реальні наслідки, коли нове суспільство стане розглядати наше мистецтво в фокусі світових мистецьких колізій. Іншими словами: ані на мить не спускаючи з ока відповідних досягнень інших країн, ми мусимо найти якнайближчі шляхи до повного розквіту, бо в противному разі нема рації робити нашої установки. Що ж до того, що ми маємо більше тенденцій на позадництво, за це говорить уся історія нашої нації.

Це ж класична країна гаркун-задунайства, просвітянства, культурного епігонізму. Це — класична країна рабської психології. Недарма саме вона й породила антитезу до психологічної Європи: цю "ідеальну" "Просвіту". Коли тов. Сталін говорить, що розвиток національної культури залежить від самої нації, яка думає творити цю культуру, то наші епігони розуміють це так:

— "Приїдітє і володєйте нами".

Від Котляревського, Гулака, Метлинського через "братчиків" до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів, страждала і страждає на культурне позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямить, бо він боїться — дерзать!

Хіба наші сьогоднішні розмови про маcове мистецтво не є ознакою позадництва? Хіба нам і досі не доводиться витягувати ганебну постать Гаркуна і ставити його поруч із Європою, хоч би і для контрасту? Може, й це, скажете, лірика? Може, й це "манівці реrsonalia"?5

Тов. Дорошкевич вагається, що краще: просвітянство чи естетичне міщанство. Ми не вагаємось і кажемо: пара п’ятак. Міщанство — завжди міщанство і завжди йому одна ціна.

Але коли ми візьмемо конкретні постаті з нашого минулого, які захоплювались естетизмом, то й Євшан, і молодий Семенко, і Вороний є для нас не тільки представники певних соціальних груп, але і трагічні моменти в історії нашої літератури. Коли взяти ті умови, в яких росла й розвивалась хохландія, коли взяти на увагу ту атмосферу жахливого позадництва, в якій жив той же поет Вороний, то нема нічого дивного, що наші естети впадали в крайність.

Хіба це знамените L’аrt роur l’аrt6 не проробило з часів Аріосто певної еволюції? Хіба античний пароль — "краса" — з означенням класових сил не шукав іншої гармонії, де б звучали громадські мотиви? Хіба той же Пушкін (знову звертаємось до "російської революційної літератури") не був тому яскравим прикладом? Хіба за "Русланом і Людмилою", цим "Orlando furіoso"7, ми не бачимо ще Пушкіна-громадянина?

Але Пушкін жив у нормальній атмосфері культурного будівництва, а Кобилянська, припустім, — за великою китайською стіною, серед дикунів та епігонів. Чи могла ж вона, можливо, пересічний талант, поставивши перед собою велике завдання, вийти переможцем?

Український естетизм, як каже тов. Дорошкевич, "становив найповерховішу з громадського боку, найменш упливову плівку нашої літератури". Але чи значить це, що він був антигромадським явищем?

Коли формула: "мистецтво для мистецтва" є ознакою розкладу мистецтва, а також суспільства, то треба сказати, що в часи нашого українського естетизму наше національне мистецтво й наше національне суспільство тільки-но становилось на ноги. Але, не припускаючи навіть цієї засади, ми, закликаючи до прийняття психологічного Заходу, в той же час надаємо представникам нашої модерністсько-етичної Європи велике громадське значення. Бо ми виходимо не з сахаринно-народницьких засад, які затримують національний розвиток, а з глибокого розуміння національної проблеми.

Українське мистецтво мусить найти найвищі естетичні цінності. І на цьому шляху Вороні й Євшани були явищем громадського значення. Для нас славетний "мужик" Франко, який вважає Флобера за дурня, менш дорогий, ніж (да не буде це реrsоnаlіа!) естет Семенко, ця трагічна постать на тлі нашої позадницької дійсності.

Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента. І ми зовсім не розуміємо, чому тов. Дорошкевич уважає його за представника "чорної Європи", на наш погляд, це саме й є Європа червона. Бо ж під "червоним" ми розуміємо не що інше, як символ боротьби.

Куліш був, по суті, ідеологом сильного "третього стану", і коли б він не стикнувся з мертвою стіною культурного епігонізму тодішньої української інтелігенції, ми б, безперечно, в часи горожанської війни не мали б таких вождів, які завжди плентались у хвості маси. Як у свій час національні війни були революційним, червоним явищем в історії людськості, так і Куліш для нашої країни був прогресивною, червоною Європою.

Але чи значить це, що ми радимо брати за ідеал Кобилянську чи то Куліша? Хто так подумає, буде наївною людиною. Ми тільки хочемо подивитись правді в очі.

Ці люди стояли на правдивому шляху, але, стикнувшись із рідним позадництвом, залишились трагічними постатями, повними протиріч і помилок. Що ж до їхньої ідеології, то ясно — вона була буржуазна, цебто в даний момент відстала, контрреволюційна й нам не потрібна.

— Але почекайте, — зупиняє нас Дорошкевич: —

— "Ставити тепер нашому письменникові такі абстрактно-європейські вимоги — вибачте, але це значить недооцінювати соціально-побутових можливостей і вимог нашої доби. Наш письменник, що виходить із бідняцького й середняцького села та інколи з міста, не кінчає класичної гімназії, не знайомиться з курсом історико-філологічного факультету в університеті св. Володимира".

Хай пробачить нам наш шановний опонент, але в цій тираді ми відчуваємо, по-перше — барський тон інтелігента-народника, а по-друге — вбачаємо тут саме це "недооцінювання соціально-побутових можливостей нашої доби".

Перш за все, які вимоги нашої доби?

— Перед нами як перед молодим класом і перед нами як перед молодою нацією ця доба ставить таке завдання: утворити за всяку ціну нове і справжнє мистецтво.

По-друге, які ж її соціально-побутові можливості? Дійсно, соціально-побутові можливості того письменника, що про нього говорить тов.