Думки проти течії - Хвильовий Микола

С. Пилипенко. Справа тут у тому, що цей "марксизм" має свої соціальні коріння, що його продиктовано куркулем.

Але покиньмо Кияницю: ясно, з ким ми маємо діло і як ми мусимо ставитись до його критичних етюдів. Давайте ще, хоч на хвилинку, зупинимось на другому учні Пилипенка. Ми говоримо про С. Щупака.

Цей товариш, на радість, менш наївна людина. Але й він демонструє ту ж відсутність знайомства з мистецтвом, як і інші його однодумці. С. Щупак "все прекрасно знає" (його любима фраза), і він, здається, не претендує на роль дослідника європейських просторів. Шкода тільки, що й він шкодить молодому мистецтву і саме своїм писарським підходом до справи. Щупак гадає чомусь, що без писарів пролетарська література ніяк не обійдеться, і це його підштовхує на утворення своєї власної групи.

Ми, звичайно, нічого не маємо проти того, щоб і цей товариш приймав активну участь у мистецькому рухові, навпаки, раді будемо такому доброму сусідству. Але ми ставимо вимогу:

— Ти хочеш мати справу з мистецтвом — іди, "добро пожаловать", можеш бути й не художником, але ти мусиш бути знавцем мистецтва. Отже, мандруй до книгозбірні, діставай відповідну літературу й вивчай цю галузь. Бо для мистецтва писарів не треба.

Щоб не бути голослівним і не сумніватись у писарських здібностях тов. Щупака, посилаємо читачів до його статті в газеті "Пролетарська правда".

От вам примірна постановка питання:

— "нам відомо, що дехто з товаришів Хвильового, перебуваючи в Києві, не цурався і того, щоб намацати грунт для утворення у Києві групи своїх симпатиків".

Чи не нагадує вам ця цитата гоголівських "приятних" дам? Нагадує? А нам от вона нагадала статтю Луначарської з журнала "Октябрь", де описано враження від наради пролетписьменників:

— "нет, эти люди положительно неугомонны, — сказала ярая сторонница Воронского, взглядом ища у меня сочувствия и пожимая плечами".

Чи не намацує ваше вухо деякої співзвучності в цих слівцях: "сторонница" й "симпатики"?

— "Ах, что вы говорите, София Ивановна, — сказала дама приятная во всех отношениях и всплеснула руками".

— Далебі, "Анна Григорьевна", тов. Щупак, ми цілком серйозно говоримо.

"Да поздравляем вас: оборок более не носят: на место их фестончики".

— Що ви кажете! — скрикнула Луначарська, а за нею і Щупак:

— "вот послушайте, — говорит Демьян Бедный своим прекрасним остроумным языком. — Так ясно и просто. Никаких споров. О чем тут спорить? Разве для каждого не несомненно, что только поворот человечества к коммунизму в этом смисле даст ему настоящую победу над рабством необходимости. И напряженный взгляд массы (цебто пролетарських письменників) сверкает стальной решимостью".

Чуєте, — "стальной решимостью", бо ж усе "так просто и ясно", навіть плакати хочеться від "умиления". Такий же точнісінько підхід до складних проблем мистецтва ми зустрічаємо й у тов. Щупака.

— "Той, хто стає на новий організаційний шлях Хвильового, той мусить підписатися і під "Камо грядеши".

Який це організаційний шлях? Де це Щупак чув про нього? Чи не від дами "приятной во всех отношениях"? Не плужанин — а прямо тобі кумушка!

Хоч наша лопанська столиця і не дуже до столиці подібна, але в даному випадкові ми маємо право зітхнути:

— Ех, матушка провінція!

Як бачите, і від цієї фрази, підкресленої, до речі, несе тими ж "симпатиками". Ніхто вже тепер не сумнівається, що Хвильовий у своїх памфлетах має дві сторони: одна безсумнівна — це критика масовізму, і друга, як дехто каже, — "парадоксальна", що за неї поки що може відповідати сам Хвильовий: це — теза про азіатський ренесанс. Очевидно, оскільки в одній книзі зійшлися такі тези, оскільки прихильники нового організаційного шляху (а такий єсть, тільки не такий, яким він здається "Пролетарській правді") не обов’язково мусять "підписуватися й під "Камо грядеши". Ми гадаємо, що й тов. С.Щупак, як і всякий толковий писар, розуміє це, але він не міг інакше сказати, як сказав, бо всі його виступи зводяться до того, що єсть якісь "прихильники", єсть якісь "симпатики", хтось комусь стоїть в опозиції і т. д., і т. п. Словом, він хоче пограти й на себелюбстві дурачків, які, не розкумекавши, в чому справа, забунтують проти "загірних комун" і підуть у симпатики до Щупака. Хай на нас не ображається голова київського "Плугу", але ми йому не довіряємо й у його ідеологічній класифікації літературних груп. Бо ж він так недавно агітував за співробітництво з тими, кого сьогодні він відносить до "найправіших кіл". Не думаємо також, щоб він "погнушався" і ненависними йому панфутуристами… коли б вони пішли до нього в "симпатики". А взагалі, скажемо так:

— Який сенс у тому, що Щупак "довіряє молодим силам", коли від цього довір’я дуже мало користі?

Такий другий учень вульгарного марксизму, але й він по суті в лабетах глитая.

І тому зовсім нема нічого дивного, що поспіх пролетарського мистецтва для літературних масовиків полягає в тому "діловому календарі", де під рубрикою "історичні події" поставлено й день народження Хвильового. Нічого нема дивного, що якийсь Ф. Я. з газети "Пролетарська правда" таку наводить критику:

— "О. Копиленко, тепер це вже видно, не просто випадкова, бліда зірка в якомусь другорядному сузір’ї. Це — справжня зоря першої величини, і то зоря з самостійним світлом!"

Може, для задрипанок О. Копиленко і є зоря "першої величини й то з самостійним світлом", але для нас він і гарний письменник, який подає надії. І потім: навіщо "бить стулья"? І потім: навіщо робити ведмежу послугу молодому мистецтву? Добре, що Копиленко тільки посміявся з цієї рецензії. Ну, а що, якби він "возомнил о себе"?

От до чого доводять гасла вульгарного марксизму. І коли Шмигельський скаржиться в тій же "Пролетарській правді", що не знає, за ким йому йти, ми його розуміємо і співчуваємо йому. З одного боку, він читає газетну замітку, з якої довідується про асигновку державою мільйона карбованців на видання усього Л. Толстого, а другого — йому пропонують покинути вивчення англійської політекономії, бо й без неї ми можемо розпізнати класовий підход Могилянського. З одного боку, він чув, що Жеромський за свій "більшовицький" роман "Перед весною" одержав від президента Польщі прекрасну віллу, з другого — йому втлумачують, що талант — це вигадка "Олімпу", і цього таланту розумний політик ніколи не буде задобрювати на бік свого класу, бо справжня художня література це та, що на паркані.

Наші "критики" не хочуть розуміти такого простого й давно відомого факту:

— Лопе де Вега написав у свій час більше в сто раз, ніж усі взяті вкупі сьогоднішні пролетарські письменники. Отже, було що читати, було й чим задовольнити потребу читача. Але він, Лопе де Вега, був талант, і тому його читали, і тому він зробив для свого класу стільки, скільки ми всі разом, очевидно, не зробимо.

Наше завдання підготовити відповідний грунт і відповідну атмосферу, що в ній і виросте наш, хоч би маленький, Лопе де Вега. Бо, як показує дійсність, тільки він виконає в мистецтві історичну роль, тільки він дасть для свого класу те, чого цей клас вимагає.

Отже, резюме:

— З кризою пролетарської літературної творчості намітилась уперта боротьба за існування цієї ж таки пролетарської літературної творчості. Найлютішим ворогом пролетарського мистецтва є ідеологія зі столипінських "отрубів". Робота її невидимих агентів зробила вже своє діло. Вульгарний марксизм продукт цієї роботи. Отже, боротьба з вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня, як актуальніше питання.

Молода українська інтелігенція сьогодні є прихильник Радянської влади. В боротьбі двох сил вона приймає активну участь, але не як цілком ізольована організація, а як до певної міри диференційована група "сили, покликаної ліквідацією старого ладу". Частина з неї, менш витримана, пішла за вульгарним марксизмом.

* * *

Розділ "Дві сили" скінчено. Тепер ми перейдемо до деталізації деяких моментів, не зовсім ясних нашим читачам. Ми вважаємо за потрібне з’ясувати нарешті, що ми розуміємо під психологічною Європою, як ми дивимось на формалізм, яким нас докоряють, і т. д. Ці питання не менш цікаві, а тому й дозвольте перейти до дальшого розділу.

Психологічна Європа

Завдання дослідника-марксиста — взяти

на облік усі особливості розвитку, все складне

взаємне переплетіння дійових осіб і впливів.

З "Абетки комунізму"

Ми вже казали, що тов. Пилипенко, сповідаючи вульгарний марксизм у мистецтві, об’єктивно творить волю ворожої собі соціальної групи. Ми підкреслюємо об’єктивно, бо ж смішно припускати, щоб людина сама собі хотіла зла, бо інакше абсурдно було б переносити питання саме в таку площину: ми маємо справу не з випадковим громадянином, а з одним із видатних комуністів.

Але відкіля цей вульгарний марксизм?

Він, безперечно, витікає з основної помилки лідера масовізму:

— Тов. Пилипенко вважає, і без усяких застережень, що наше селянство є потенціальний пролетаріат.

Хто з нас не чув од нього цієї формули? Скільки разів подано було її на плужанських вечорницях! Якою чудовою симфонією звучала вона кілька років.

Діалектика є революційний нерв марксизму і в той же час є логіка протиріч. "Все тече", як казав стародавній філософ Геракліт. До руху, коли річ буває в процесі становлення, треба прикладати формулу: "або так, або ні". Селянство в умовах буржуазної державності в своїй незаможницькій частині є, безперечно, потенціальний пролетаріат, цебто воно, не будучи пролетарським класом, має тенденції зробитись ним.

Але чи можна цю формулу прикладати й без усяких застережень до всього селянства й до того ж в умовах нової економічної політики?

Оскільки ми вступили в фазу "непу", оскільки ми не ставимо перед собою завдань великого капіталу — експлуатувати й, нарешті, спролетаризувати цю дрібнобуржуазну прослойку, оскільки ми даємо широкий простір для розвитку цієї ж таки дрібної буржуазії. Іншими словами:

— Ми не тільки не розоряємо маленького хазяйчика, навпаки — дбаємо, щоби він якомога безболісно пережив період накоплення багатств.

Отже, говорити в даних конкретних умовах про селянство як про потенціальний пролетаріат доводиться дуже й дуже обережно. У всякому разі куркуля треба завжди виділяти й відносити до потенціального буржуа.

І коли тов.