Думки проти течії - Хвильовий Микола

"Гарт" удвічі чи втричі менше. З кого ж вони складаються.

— З робітничо-селянської молоді!

— Хіба?

Ми гадаємо, що це "маленька" помилка, до якої треба внести саженний коректив.

Перш за все, про робітничу молодь.

Ми не будемо заглядати до списків цих організацій і провіряти, скільки плужан та гартованців мало зв’язки з робітничою масою. Про Америку можна говорити й не будучи в Америці.

Коли серед 1000 найдеться 2—3 потрібних нам юнаки, то це буде просто випадок, який підтвердить наше правило. А правило таке:

— Робітничий клас на Україні був до цього часу остільки відірваний від української культури, що на сьогодні він не може дати безпосередньо від себе своїх діячів для цієї ж таки культури.

Отже, ніякої робітничої маси в організаціях "Гарт" і "Плуг" не було й ще довгенько не буде.

Тепер про селянську молодь. Тут справа стоїть краще. Дійсно, така єсть. Більше того, тут єсть не зовсім малий відсоток незаможницької молоді. Але єсть, очевидно, і інший елемент, саме той, який зі столипінських "отрубів".

Отже, беручи на увагу, що ідеологічно керівничі апарати цих організацій страшенно слабенькі, порівнюючи з натиском на них економічно й культурно сильного куркуля, беручи на увагу, що ці апарати по суті займаються чиновничим листуванням і взагалі являються в великій мірі фікцією, треба сказати так:

— Наші літературні "масовики" давно вже стали перед великою загрозою здачі своїх ідеологічних позицій у мистецтві.

Вся трагедія в тому, що їхні організації претендують не на звичайні культурно-освітні функції, де контроль над ідеологією проводиться порівнюючи дуже легко, а на керівництво мистецьким рухом, цим найскладнішим із усіх рухів, мистецьким рухом того класу, який веде за собою 30 мільйонів населення.

Вся трагедія в тому, що на керівництво такою надзвичайно тонкою ідеологічною надбудовою, такою архіспецифічною галуззю творчої діяльності, яка мусить відігравати тепер величезну роль в будівництві нового життя, претендують мистецьки й марксистськи малописьменні люди, оточені до того ж агентами селянського дрібного буржуа.

Об’єктивно картина така: хоче чи не хоче тов. Пилипенко (він, звичайно, не хоче), але він мусить здавати куркулеві позицію за позицією. І він їх уже здає.

Ми зовсім не випадково, а цілком продумано поставили питання: Європа чи "Просвіта". Це одно із найкардинальніших питань нашої доби. В Європі, як у психологічній категорії, об’єднано суму тих можливостей, які ми можемо в мистецтві протиставити "Просвіті", теж психологічній категорії, з якої живиться куркуль. Будучи абстрактним явищем, вона в конкретний час у конкретному суспільстві відіграє не менш конкретну роль.

Отже, нічого нема дивного, що в сьогоднішній літературі борються дві сили: перша — це та, яка орієнтується на Європу, друга — це та, яку використовує "Просвіта", інакше кажучи, куркуль. Перша — продовжує старі марксистські традиції, друга — сповідує вульгарний марксизм. Між цими силами не може бути згоди, бо перші не дозволять вносити "маленьких" "меншовицьких" корективів у погляди на мистецтво, другі, в силу своєї безграмотності, переконані в своїй правоті і ніяк не можуть додуматься, що ці "маленькі поправки" продиктував їм куркуль.

Як мусить і як дивиться на мистецтво потенціальний буржуа?

Не будучи класом, а тільки прослойкою, не беручи на себе такої місії, яку брав "третій стан" і бере пролетаріат, він до всіх громадських категорій підходить з інтересів свого власного добробуту, ніколи не беручи на облік ні свідомо, ні позасвідомо інтересів усього суспільства. Відціля його й вузькоутилітарний підхід до всякої справи. Він психологічний махновець.

Така його природа визначає і його підхід до мистецтва. З історії світової літератури ми знаємо немало прикладів, коли занепад мистецтва йшов одночасно з подібним ходом регресивних народницько-куркулячих ідей. Це знаменно! Саме так і мусить бути, бо розквітом мистецтва відмічається завжди розквіт історичного класу і, значить, порівнюючи печальне становище потенціального буржуа. Ми цим не хочемо сказати, що мистецтво робить добробут класу, хоч воно, будучи ідеологічною надбудовою, і бере на себе частину цієї функції, ми маємо говорити так:

— Оскільки пролетаріат завоював собі гегемонію, остільки і його мистецтво повинно перемогти куркулячі тенденції.

Але час перемоги напередодні. Сьогодні куркуль дає нам "останній і рішучий бій". І саме в цих організаціях "Гарт" і "Плуг", де запанував вульгарний марксизм, вірний позасвідомий слуга нашого ворога.

Що вульгарний марксизм у нашій українській мистецькій дійсності має коріння на столипінських "отрубах", це показує хоч би та ж спорідненість його з "Просвітою", рідною мовою куркуля. Але будьмо говорити конкретніш.

Перш за все про тов. С. Пилипенка як ідеолога масовізму.

У свій час ми, висловлюючись вульгарно, взяли його "на арапа": не знаючи добре, як він визначає мистецтво (а нам це треба було знати, бо в визначенні лежить мистецька ідеологія), ми, добре продумавши всю мистецько-громадську ситуацію, голосно заявили, що він розуміє його "як методу будування життя". Таким чином, ми викликали його на відвертість.

І що ж? Ми не помилились. Він хоче "пізнаючи — будувати". Тут характерна "невеличка" поправочка, цей маленький дефіс між "пізнаючи" й "будувати". Не маючи в собі сміливості цілком одкинути "пізнання", він додає до нього красиве "будування", але не в тому сенсі, що його ми тлумачили в своїх попередніх статтях, а з метою, як потім вияснилось в особистих із ним розмовах, зробити таку формулу:

— "Мистецтво є метода пізнання-будування життя".

Справа тут, звичайно, не в словах, не в термінах, а от у чому: не треба плутати понять і не треба вносити поправок до ясної марксистської формули. Ми ж добре знаємо, що ховається за цим "будуванням". Про це нам Пилипенко не раз казав:

— Літературою (він має на увазі художню) зветься і вивіска на Держвидаві, і афоризми на паркані, і вірші в "уборній".

Отже, ця невинна "поправочка" по суті робить ухил у ліквідацію мистецтва. А оскільки це так, то і продиктовано її тим же таки куркулем.

Або візьмім таке твердження:

— "Ніякої кризи революційної літератури немає".

В той час, коли мало не всі пролетарські митці б’ються над проблемою, як вийти з тупика, куди зайшла ревлітература, коли вони ніяк не найдуть відповідної атмосфери, що в ній вони б узяли ставку на якість, у цей час Пилипенко робить наївне обличчя і заявляє:

— Ніякої кризи немає.

Це називається марксистський підхід до справи… Але й тут не без злощасного потенціального буржуа: це він диктує такий текст, бо саме в його інтересах це знамените "на Шипке все спокойно".

Або ще візьміть таку логіку. З одного боку, тов. Пилипенко кричить, що "попутницько-буржуазний табір" підіймає голову, а з другого — пише:

— "водночас ми виставляємо гасло єдиного радянського фронту в формі української федерації радянських письменників "Гарт", "Молот", "Жовтень", "Плуг", "Ланка" та інші".

Три-чотири роки тому, може, й доцільна була така організація. Але тепер, коли навіть Петрушкевич стоїть за Радянську владу, ця ідея викликає величезний знак запитання.

В чому ж справа? А справа в тому, що "Молот" та "Жовтень", як усім відомо, не більше, як фікція (сам Пилипенко заявив це на пленумі "Плугу"). "Гарт" без "олімпійців" майже не існує, отже, залишається "Ланка", "Плуг" та "інші". Що таке "Ланка", здається, всі знають. Отже, і тут чуємо диктовку куркуля.

Але покиньмо товариша Пилипенка й дамо слово його учням.

Перше за все зупинимось на Кияниці. Хоч він і дуже коректно говорив про нас, але факти й почуття громадського обов’язку примушують і його віднести до послідовних учнів вульгарного марксизму.

— "За Зеровим у літературі, — пише він у журналі "Життя і революція", — мусить панувати конкуренція. Але яка конкуренція? Не традиційна ж європейська, поки що буржуазна, з вільним простором і розвитком для всяких ідеологій у літературі".

От вам, так би мовити, шедевр підходу до справи. Невже можна щось краще придумати, щоб остаточно скомпрометувати нашу критику. За Кияницею, виходить так:

— Тільки в нашому Союзі нема "вільного простору для розвитку всіляких ідеологій", бо буржуазія на цю справу дивиться зовсім інакше.

Ми не знаємо, що спровокувало тов. Кияницю на таке твердження, але мусимо-таки довести до його відома: в Європі ніякого "вільного простору" нема. Не можна ж брати всерйоз яких-небудь пацифістів-літераторів, типових попутників буржуазії. Що ж до таких письменників, як Сінклер з Америки або Бехер з Німеччини, то будьте покійні:

— Їм дають такий "вільний простір", який "обхватом" своїм рівняється приблизно марксистському "обхвату", марксистській підготовці наших почтенних критиків-масовиків.

Отже, ми зовсім не здивуємось, коли той же Зеров буде глузувати з Кияниці: він на це має повне право. Шкода тільки, що виступ будуть трактувати як виступ проти "робітничо-селянської молоді".

І справді, як усе це дешево, як усе це відстало, як усе це, нарешті, безграмотно! Невже наші літмасовики думають, що демагогією про "свободну торговлю" вони збудують нове мистецтво? Невже це секрет, що Зеров, говорячи про конкуренцію, просто передав слова тов. Бухаріна?

Ну навіщо так недалеко й так скандально підходити до серйозної справи!

Але, звичайно, Кияниця нас все-таки не зрозуміє, бо вже надто слабенький його марксистський багаж. Бо ж послухайте цей безпардонний уривок із його творчості:

— "він (Могилянський) навчає молодь, що для того, щоб стати грамотним марксистом, треба вистудіювати класичну англійську політекономію, німецький філософський ідеалізм, бо й сам Маркс на цьому виховувався".

Ви, може, думаєте, що Кияниця дякує Могилянському за цю пораду? Нічого подібного! Це він говорить з іронією. Бо, на його погляд:

— "і без підготовки, за програмою Могилянського, молодь зможе стати остільки з марксистського боку свідомою, щоб розпізнати класовий підхід Могилянського".

Що це таке? Де й коли ми живемо? Хто це пише? В той час, коли по всіх галузях нашого будівництва ми беремо ставку на якість, цей безпримірний муж намагається повернути нас до 17-го року! Хто це? Учень 3-ї групи радянської школи чи і справді критик? Далебі, ми червоніємо від сорому перед тим же Зеровим, бо Кияниця, здається, член тієї партії, до якої належимо й ми.

Отже, очевидно і на жаль, не Кияниці судилося виправляти "помилкові тези Хвильового", для цього ми радимо притягти більш марксистськи грамотних людей.

Але справа не в Хвильовому, справа в вульгарному марксизмі, фундатором якого в умовах української дійсності є тов.