Думки проти течії - Хвильовий Микола

Як бачите, це просто некрасиве поводження з матеріалом. Як бачите, це просто ставка на "дурачка".

Отже, оскільки ми ніде не говорили ні про "народження", ні про "смерть", остільки ми не могли сказати й що "пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безкласової доби внаслідок революції". Все це продукт гарячої фантазії тов. Пилипенка.

Що буде через якусь тисячу років із мистецтвом — ми не знаємо й нас це зовсім не цікавить.

Ми говоримо про період переходової доби й говоримо, що мистецтво цього періоду підлягає тим же законам розвитку, що й буржуазне. Які це закони — ми вже сказали вище.

В тій же статті Троцького, що з неї цитує наш опонент, сказано так:

— "Художня творчість є завжди складна перелицьовка старих форм під впливом нових товчків".

Що це значить? Чи не те ж саме, що кажемо й ми? Наші "романтизм", реалізм і т. д. і є ця "складна перелицьовка". Отже, треба було б тов. Пилипенкові, замість демагогувати й накидати нам "розквіт, занепад і смерть", уважніш читати того автора, з якого він береться цитувати. Намагаючись обвинуватити нас в ухилі від матеріалістичного світогляду, наш опонент тут же показує свої слабкі сторони. Цікаво спостерігати, як голова "Плугу" борсається в матеріалі. Більш вдячної ролі, як заперечувати "напищеного" Хвильового, що вбогість свою весь час ховає за красиві фрази та календарні афоризми, — і придумати важко. А от піди ж, і ця роль не під силу.

Бо і справді: як ми подали "романтику вітаїзму"? — Як антитезу до мистецького ліквідаторства. Невже треба надавати так багато значення тому, що "вітаїзм" звучить так, як "біологічний віталізм"? Недарма ж ми, щоби не наводити на гріх своїх супротивників, свідомо зробили помилку, викинувши "л". Не так давно "пресловутий" Шпенглер робив спростовання: в його поняття "релятивізму" втискували зовсім інший зміст, ніж той, що його він мав на увазі. Наш сьогоднішній реалізм, зі слів Воровського, можна майже ототожнювати з матеріалізмом.

А хіба Августин Блаженний, цей типовий ідеаліст, не називався у свій час реалістом? Справа ж не в назві, а що під цією назвою ховається. Звичайно, Кант був формалістом, звичайно, Шкловський проповідує ідеалізм. Але при чому тут ми? Де, в чому наша теорія подібна до біологічного віталізму, що, як відомо, "фетишизує окремі сторони процесу"? Відкіля це видно, що ми, як іоніти, кажемо: "в начале бе слово"?

Один той факт, що ми не мислимо в класовому суспільстві безкласового мистецтва, розбиває всі наклепи на нас у формалізмі. Треба ж все-таки відповідати за свої слова, навіть тоді, коли їх висловлює і "масовий" критик. Тим більше це треба сказати про Пилипенка як ідеолога масовізму. Варто було йому кинути дві-три фрази, як уже його безталанні учні підхопили:

— "Нове об’єднання, — пише про нас т. Щупак. — ("якщо воно утвориться") (утворилось!! — М. X.), яке висовує примат форми над приматом ідеології, буде цілком на руку оплічникам".

Хоч у нашого друга, як бачите, і багато претензій, але ми глибоко переконані, що він стільки розуміється в формалізмі, скільки ми в писаризмі. Чи, може, і його збентежив Троцький? Коли це так, то да навчиться він читати його:

— "цілком справедливо: по одних лише принципах марксизму ніколи не можна судити, відхиляти чи приймати твір мистецтва. Продукти художньої творчості повинно, в першу чергу, судити по їхніх законах, цебто законах мистецтва. Але тільки марксизм здібний вияснити, чому, відкіля" і т. д.

Хіба ми не те ж саме кажемо? Художній твір треба "судити в першу чергу по законах мистецтва". І це зовсім не значить, що ми висовуємо "примат форми" над "приматом ідеології", що ми хочемо "підупасти на руку оплічникам". (Ну і словечко! Без п’яти хвилин не "опричники". Тільки товариш Щупак і міг придумати його). Щоби розібратися в тому, що говорить у даній цитаті Троцький, треба, звичайно, не бути вульгарним марксистом і трохи розумітись в діалектиці.

Коли плужанин, хоч би й київський, припустім, напише якийсь твір, то ми, перш за все, мусимо подивитись і сказати собі: що він написав — репортерську замітку чи художній твір.

— Ми маємо право (і саме як марксисти) зробити це?

— Очевидно, маємо, інакше ми не знали б, з ким познайомились, чиї думки здобули честь вислухати.

В чому ж тоді питання? При чому тут формалізм і "примати"? Коли подивитись на справу уважніш, то будемо мати таку картину: в той час, як Хвильовий "дразниться" календарними афоризмами, його супротивники приймають це за чисту монету й собі намагаються форснути "вченими приматами".

Ані з Шкловським, ані з Якобсоном, ані з Кручених і т. д. нам не по путі, як не по путі нам і з вульгарними марксистами.

Формалізм ми вважаємо за ідеалістичну течію в мистецтві, яка має своє соціальне коріння. Коріння формалізму лежить в буржуазному світогляді. Формалізм як технічний апарат має рацію на існування, і його ми використовуємо. Але ми, закликаючи до формального вдосконалення, ніколи не забуваємо основної мислі, яку подала марксистська естетика:

— "Щоби з успіхом іти по слідах Мікеланджело, треба вміти мислити й почувати так, як мислив і почував великий флорентинець".

Таку думку висловив Плеханов із приводу художньої виставки в Венеції. Такої думки дотримуємось і ми. І чи не тут "зарито формалістичну собаку"? Бо і справді: що таке ті невдалі спроби, які ми спостерігаємо в сьогоднішніх творах? Що таке це плужанське "молоде життя"? Чи не вбога пародія на художній твір і на художника?

Вся справа не в "асонаціях та алітераціях", а знову ж таки в тому, щоб "мислити й почувати" (хоч у мініатюрі) так, як мислив і почував великий флорентинець.

Справа в тому, що ми до своїх завдань підходимо кустарно. Тільки той письменник має рацію на існування, який здібний пізнати життя, не тикаючись щохвилинно в свою "платформу". Це не значить, що йому не треба коригувати ідеологію своєї творчості, а це значить, що "по циркуляру" мистецтва утворити не можна. Ніякі "асоціації та алітерації", цебто те, що стосується справжнього формалізму, його не врятують, коли він не подивиться на світ вільним поглядом свого класового світогляду. От чому ми й кажемо: — вас, 1200 письменників із Хвильовим умісті, які за 8 років революції не дали жодної повісті, жодного роману, глибоко поважаємо. Але покиньмо дурити себе: в атмосфері диких поглядів на мистецтво ми ще 8 років, коли не всі 80, будемо плентатись позаду інших країн.

Такий наш "формалізм", і коли він нічого не має спільного зі справжнім, то в цьому ми зовсім не повинні, бо ми й не називаємо його формалізмом.

Що ж до "опоязівства", то треба сказати це:

— Прийнявши в основу твору ту чи іншу актуальну ідею, не можна не думати і про те, як передати її. Тут нам до певної міри й допомагають формалісти як технічна школа. І коли дехто із сучасних письменників, втішаючись "великими" темами, не звертає уваги на "читабельність" своїх речей, то це теж печальне явище. Він теж не вміє "мислити" так, як згаданий флорентинець.

Всі ці елементарні засади ми подаємо тільки тому, що нас весь час цькують формалізмом. Далебі навіть ніяково було писати цей розділ: все так "просто і ясно"… і ніяких тобі "приматів".

Як бачите, наша основна вимога — це уміти думати й почувати. В нашу епоху великих зворушень, великих дерзаній і великих польотів ми інакше не мислимо художника. Тому ми й тягнемо його до психологічної Європи, тому ми й закликаємо його вбити в собі віковий епігонізм.

Отже, тільки упереджена людина буде шукати в нашій програмі ідеології формалізму.

Новий організаційний шлях,

як резюме

Якась кумушка вже розповіла тов. Щупакові, як ми мислимо новий організаційних шлях:

— "Це об’єднання, яке постає під знаком ворожості до організаційної і громадської роботи, прокламовано як організацію місцевого значення", але воно все-таки "прагне всеукраїнського масштабу".

Отже, по-перше, доводимо до відома голови київського "Плугу", що кумушка, не будучи добре поінформованою в справах харківських літературних пертурбацій, дещо йому перебрехала: ніхто й ніде з "олімпійців" не виставляв такого пункту. По-друге, коли розуміти організаційну і громадську роботу в тих формах, в які вона виливалась у "Гарті" і "Плузі", то Щупак має рацію саме так інформувати суспільство: ми дійсно вороги згаданої роботи. Бо і справді:

— Завдання письменника ширші і глибші за ті, що їх ілюструють плужанські вечорниці та ті бухгалтерські засідання, які відбуваються по різних гартоплужанських бюро.

Організаційна і громадська робота письменника лежить, перш за все, в його творах, по-друге — в профспілці, по-третє — у живому спілкуванні з масами. Коли письменник вештається серед трьох десятків писарів, яких штучно втягнено в літературу і які, головне, не відповідають його запросам, то це ще далеко не значить, що він веде громадську роботу. Навпаки, він одривається від неї.

Але коли він із вільної ініціативи так чи інакше втручається в наше громадське життя, то це і є те, чого ми хочемо.

Отже, ми й кажемо: треба покінчити з напівмертвою гуртовщиною, як з антигромадським явищем.

Що ж до "місцевого чи то всеукраїнського масштабу", то ми на це дивимось простіш:

— Буде вже наслідувати "папі". Всі ці літературні всеукраїнські ЦК зовсім не потрібні для письменника. Справа не в літературному ЦК, а в літературі.

Отже, "це об’єднання" й "місцевого значення", і "всеукраїнського масштабу". Це цілком залежить од того, як "це об’єднання" буде впливати на суспільство і які твори буде давати: коли його продукцію буде читати все населення України, то, значить, "це об’єднання "всеукраїнського масштабу", коли його творами буде втішатись, припустім, один Харків, то, значить, воно "місцевого значення".

Як бачите, справа з "симпатиками" стоїть простіш.

І ще ми доводимо до відома тов. Щупака: в нашому "клубі" об’єднуються за принципом ідеологічним, і хай він не вірить, "даме, приятной во всех отношениях".

А втім, дозвольте точніш поінформувати про новий організаційний шлях.

Тут ми, власне, думаємо використати ті тези, які пророблено і внесено було від групи гартованців на одно із засідань ЦБ "Гарту" і які на цьому ж засіданні і цей же ЦБ був ухвалив.

Отже, ще раз до абетки комунізму: "діалектика є революційний нерв марксизму".