Князь Ігор - Малик Володимир

— Тгеба тікати!

— Як же втекти? — не зрозумів Ігор. — Ми оточені!

— Вночі невеликою дружиною можна буде пробитися, княже, — почав пояснювати Рагуїл. — Пересядемо на підмінних коней, знайдемо прогалину серед половецьких полків — і проб’ємося!

— А чорні люди? А вої, у яких немає підмінних коней? Як же вони? Залишити їх?

— Усі ми не врятуємося! Марна надія! Ігор спалахнув.

— Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покинути простих воїнів, а з одними воєводами тікати! Або нам добре, або зле станеться — то всім гуртом! Бо якщо я втечу з воєводами та старшою дружиною, а простих воїнів залишу в руках іноплемінників, то який одвіт дам перед Богом? Тоді довіку каратимуся більше, ніж коли б я смерть прийняв! Будемо вночі всі разом пробиватися до Дінця! Такий мій рішенець!

Присоромлені воєводи поскакали до своїх стягів, і бій розгорівся з новою силою — нічний бій!

Вістрям своїм Ігорів полк був націлений на Донець. Мечем і списом прокладали собі шлях сіверські дружини, встилаючи його своїм і ворожим трупом. Коли коні почали падати від знемоги і спраги, воїни спішилися.

Ігор заохочував:

— Браття і дружино, тут зовсім близько! Бувалі люди кажуть, що за той час, скільки потрібно доброму молодцю, щоб пообідати, ми туди навіть пішки дійдемо! Так піднатужмося, браття! Вперед!

Окремі стяги піднатужувалися і глибоко врубувалися в темні й непроглядні полки половецькі, відтискуючи їх усе далі й далі в поле. Здавалося, ще одне зусилля — і залізний обруч половецький трісне. Ігор кидався до них і захриплим голосом гукав:

— Соколи! Витязі руські! Ну, ще трохи! Ще!

Та прорватися ніде не щастило. Всюди на цьому шляху темною непробивною стіною стояли кочовики, які супроти одного руського воїна виставляли трьох чи чотирьох своїх. І під ранок стало ясно: тут не пробитися.

А на світанні, у неділю 12 травня, трапилося найгірше: раптом почали тікати ковуї. Скориставшись тим, що Кончак з-перед них відтягнув значну частину своїх сил на північ, вони, як тільки загорілася ранкова зоря, прорвали неміцний половецький заслін і кинулися без оглядки в степ. Вони ще не знали, що це була пастка, хитромудро поставлена на них Кончаком.

Над полем пролунав чийсь стривожений голос:

— Ковуї тікають! Ковуї!

Ігор щосили ударив острогами Воронця, помчав услід за втікачами. Ні Янь, ні Ждан на своїх стомлених конях не змогли його наздогнати.

— Верніться, браття! Верніться! — гукав розпачливо Ігор.

Та ковуї, чи то не впізнаючи його, чи охоплені жахом і бажанням будь-що врятуватися з цього пекла, не хотіли впізнавати, мчали далі, не звертаючи на нього уваги.

Тоді Ігор скинув шолом і ще дужче приострожив Воронця.

Невже ніхто не впізнає князя?

— Воєводо Ольстин! Браття ковуї! — загукав щосили.

Та захриплий голос потонув у гучному тупоті копит і дикому лементі, що знявся над головами втікачів. Лише один вершник оглянувся і зупинився. Це був Михалко Гюргович, син ковуйського хана з Остра.

— Прости, княже, — схилив він чорночубу голову. — Злякалися ми! Смерті злякалися!.. Адже половці вважають нас відступниками, зрадниками і в полон не беруть — січуть усіх підряд!

За ковуями здіймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що утворилася в оборонному кільці русичів, хлинули загони кочовиків.

Ігор зрозумів: це кінець! Ніяка гать не спинить весняну повінь, якщо вона прорвала собі прірву! Ніяка сила не спинить тепер половців, що скористалися боягузтвом ковуїв і ринули в саму серцевину руського війська!

— Прокляття! — вигукнув він. — Що ж вони наробили! І самі загинуть, і нас усіх віддадуть на поталу ворогові!

— Там Каяла, а за нею — озеро, — пояснив Михалко Гюргович. — Вони хочуть дістатися до води, а звідти, напоївши коней і самі напившись, далі в степ... Якщо пощастить, звичайно...

— Якщо пощастить... Нещасні! Там далі — Каяла! Чи ж зуміють перебратися через неї... Та, врешті, що нам зараз до них!..

Різкий окрик Яня, що разом зі Жданом наближався до князя, вивів Ігоря з заціпеніння:

— Половці!

Ігор підвів голову. Половці були недалеко. Вони мчали йому навперейми. Вже добре видно оскали кінських морд, хижий блиск очей розпалених боєм верхівців.

— Тікаймо! — пригнувся в сідлі Михалко Гюргович і вдарив князевого Воронця батогом по крупу.

Коні бігли з усіх сил. Та сил було мало. Ні гострі остроги, ні батіг, ні лайка, ні понукання, ні благання, — ну, виручай, друже! — ніщо не могло примусити бігти їх так, як бігли напоєні, нагодовані і не змордовані половецькі коні.

Ось Янь і Ждан. Вони тікають разом з князем, але скоро відстають. Відстав і Михалко Гюргович — Ігор вирвався вперед. Йому залишається один перестріл із лука до своїх. Зовсім близько! Один перестріл!

— Ну, конику, ну, Ворончику, виручай!

Воронець мчить. Змучений, знесилений, спраглий, витягується в нитку, хрипко дихає. З нього клоччям спадає на землю піна, болісно зойкає селезінка. Сили його вичерпалися, він спотикається, ледве не падає з ніг...

Тоді з гущавини руського війська виривається високий бородань, хапає першого ж коня, що, втративши господаря, никає по полю, і мчить князеві на виручку. Його розкошлачена борода розвівається на вітрі, в жилавій руці виблискує проти сонця двосічний меч, він здалеку гукає захриплим голосом:

— Князюшко, тримайся! Я Будило! — зістрибує на землю. — Бери мого коня!

Але тут помічає, як передній половчин на повному скаку натягує лука.

— Не стріляй! Це князь Ігор! — кричить щосили Будило і кидається навперейми стрілі, підставляючи їй свої груди.

Стріла пронизує його наскрізь.

Будило голосно охнув, змахнув руками, мов крилами, але на ногах утримався і ще раз крикнув:

— То наш князь! Не вбивай його! — І, збитий копитами половецького огиря, важко упав навзнак додолу.

Половець нарешті зрозумів його, опустив лука і схопився за довгий аркан, що висів при боці. Не встиг Ігор зіскочити з Воронця, як тонка петля зашморгнулася довкола тіла, вирвала з сідла і жбурнула в потолочений бур’ян.

Усе! Кінець! Смерть!

З рани на руці знову хлинула кров, в очах потемніло.

Потім він відчув, як на плече лягла чиясь рука, підвела, поставила на ноги. Як із туману, випливло широке темне обличчя з кущуватими бровами, що зрослися над переніссям. Вузькі хижі очі блищали радісно-здивовано.

— Кинязь Ігор?

— Ти хто? — спитав Ігор, ще не зовсім усвідомлюючи того, що з ним сталося.

— Я Чилбук із роду Тарголовичів... Тепер ти мій полонений, князю! — І половець вправно захалявним ножем відрізав від пояса прикрашеного сріблом і самоцвітами князівського меча. — Їдь зі мною. Ти вже відвоювався!

Ігоря оточили Чилбукові родичі, щось радісно заґелґотали, мов гуси, і помчали з поля бою до ліска, що виднівся вдалині, намагаючись якомога швидше вивернутися з-під темної лави своїх одноплемінників, які клином заганялися в розірвану оборону русичів — на місце ковуїв.

З руського стану їм навперейми вимчав вершник. До Ігоря долетів його розпачливий крик:

— Княже, княже!

Чилбук підняв лука, хижо оскалив зуби. Ні, він нікому не віддасть князя — таку дорогу здобич! Грудьми захищатиме його! Ще мить — і стріла прониже груди необачному!

Ще мить...

Та тут пролунав Ігорів голос:

— Не стріляй! Це мій лікар! Славута! Чилбук опустив лука.

— Він хоче здатися мені в полон?

— Він поспішає, щоб лікувати мене!

Славута наблизився, зі слізьми в очах обняв князя.

— Ігорю, ти ще раз поранений? Ні? Слава Богу! А пов’язка знову закров’янилася, почала сповзати... Ось я накладу тобі нову!..

Чилбук відвів Ігоря у безпечне місце, на вершину горба, звідки було видно все поле бою, дав попити кумису. Славута заново перев’язав князеві руку.

Сюди ж Чилбукові люди привели Яня, Ждана і Михалка Гюрговича, приставили до них сторожу.

Всі були в розпачі, пригнічені. Янь кусав губи і плакав, мов дитина. Ждан зчорнів на лиці, міцно зціпив зуби, а князь Ігор смертельно зблід і палаючим поглядом дивився туди, де знемагали, де сходили кров’ю його полки.

Після втечі ковуїв половці швидко розітнули руське військо навпіл. Всеволода, оточивши, тиснули до великого озера, маючи надію добити його там. А Володимира, Святослава і Рагуїла, воїни яких зовсім знемогли від спеки, спраги та втоми, почали припирати до крутих берегів Каяли. Біля озера гинули під шаблями оточені ковуї. Недалеко ж вони втекли! Дві чи три сотні кинулися вплав, сподіваючись досягти протилежного берега, та стомлені, ледь живі коні, напившись без міри води, швидко потонули, затягуючи за собою на дно і вершників.

— Боже, що робиться! — прошепотів Ігор. — Усе пропало! Все загинуло!

Половці справді обсіли русичів, мов сарана, і розстрілювали з луків. Вої падали, устилали землю трупом. Ті, що прорвалися до Каяли, з високих круч бачили внизу воду, та напитися не могли — річка в’юнилася в глибокій ущелині. Окремих сміливців, які спускалися вниз, вражали стріли кочовиків, що стояли на протилежному боці.

До обідні з цими полками було покінчено. Полонених половці в’язали, важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг, взуття.

Тримався ще Всеволод зі своїми трубчівцями та курянами. Ігореві добре було видно, як він прорубався крізь половецький заслін до Каяли, перейшов її, кинувся до озера, що голубіло вдалині, і там, ідучи понад берегом, відбивався від ворога. Частина його воїв пустилася, як і ковуї, вплав до того берега, та вони не допливли й до середини — потопилися у ньому разом з кіньми.

Довго виблискував проти сонця Всеволодів шолом. Ігор бачив, з якою запеклістю відбивався його єдиний улюблений брат від степовиків, як він шаленів у бою, рубаючи ворогів своїм важким двосічним мечем, як танула горстка його відчайдушних витязів, і з жахом зрозумів, що й Всеволода не мине зла доля.

Ось переламався в його руці меч. Хтось подав йому списа, і молодий князь прохромив ним груди нападникові, що заніс над його головою шаблю...

— Брате мій, хоробрий буй-туре Всеволоде! — вигукнув Ігор. — Прости мене, що завів тебе сюди на погибель... Боже, дай мені смерті, щоб не бачити, як упаде мій брат! Бо це я в усьому винен! Я! Великий грішник! Тепер споминаю я гріхи свої перед Господом Богом моїм, — як багато убивств заподіяв я і крові пролив у землі християнській! Це ж я не пощадив християн, взявши на щит город Глібів біля Переяслава! Тоді немало завдав я горя, розлучаючи батьків з дітьми своїми, брата з братом, друга з другом, жінок з чоловіками, дочок з матерями, подруг з подругами своїми! І все тоді полоном і горем було покрито! Живі мертвим заздрили, а мертві радувалися, що у вогні, як святі мученики, спокус життєвих позбулися! Старих повбивали, юнакам же люті, без жалю, рани завдавали, мужів сікли, жінок оскверняли! І те все зробив я!..