Князь Ігор - Малик Володимир

Єдиним виправданням для мене є те, що бився на полі бою, скільки сил мав! Усі князі, бояри, воєводи і вої билися ще краще. Звідси скачи прямо в Путивль до княгині Євфросинії — розповіси, як усе було... Ну, сам знаєш... Скажи, хай відправить заупокійну молитву за убієнних, а молебень — за живих... Знаю, що такого викупу, який хочуть хани, не тільки моє князівство, а й Чернігівське не назбирає. Тож хай просить батька, князя Ярослава Галицького та Святослава Київського... Хоча на Святослава надія мала — не друг він мені, не друг...

— Як і ти йому, Ігорю, — тихо вставив Славута.

— Мабуть, що так, — погодився князь. — Ну їдь! І хай бережуть тебе всі святі!

Він обняв Славуту, поцілував у лоба. Розчулений Славута поцілував князеві поранену руку.

— Там у моїй торбині залишилася мазь — прикладатимеш до рани, Ігорю... І хай береже тебе Бог!

Він ще раз поцілував князя, обняв Ждана, Яня та Рагуїла, що приєднався до них, і сів на коня, яким приїхав тисяцький. Помахав рукою:

— Прощавайте! І хай вам добре ведеться!..

8

Того ж дня, в обідню пору, до Кончака на курултай[72] зібралися хани, що брали участь в битві на Каялі. Велике ханське шатро ледве вмістило всіх.

Сиділи кружка, попід стінами, на шовкових подушках, набитих перемитою вовною. Крізь відкритий верх юрти золотим потоком вривалося яскраве сонячне проміння, грало веселкою на дорогих ханських шаблях.

Перед кожним на лляних уруських скатертинах стояли вишукані страви та напої, на які заради перемоги не поскупився Кончак, — плов з ізюмом, политий топленим маслом, плов з бараниною, приправлений шафраном, засмажені лебеді та гуси, тушкована баранина та лошатина, уруські шулики з медом та пшеничні пироги з м’ясом та ізюмом, солоний овечий сир, кумис, ромейські вина, хмільний березовий сік, уруський варений мед, заправлений хмелем, холодна просяна буза.

Хани їли вволю, пили скільки хотіли, хвалилися своїми подвигами на полі бою, співали пісень, слухали акинів, які, награючи на двострунній домрі, прославляли їхні перемоги, а потім знову їли й пили...

Коли миски й глечики спорожніли, а хани почали попускати шовкові пояси, Кончак підняв руку, просячи уваги.

Акини і служниці-полонянки враз, низько кланяючись, вийшли з шатра, а хани, витерши масні губи і руки вишиваними уруськими рушниками, замовкли.

— Преславні достойні хани! — гучний Кончаків голос прозвучав урочисто. — Нині ми здобули велику перемогу — вщент розбили дружини сіверських князів, які, зарозумівшись, увірвалися в саме серце Дешт-і-Кипчака. Такої перемоги кипчаки, відколи поселилися між Волгою і Дунаєм, не здобували ніколи!

Кончак трохи помовчав, промочив горло бузою. Хани слухали уважно: йшлося про славу їхньої зброї! Але у декого, особливо ж у хана Кзи, роти скривилися в недобрій посмішці. Ще б пак! Їм ясно, що всю славу цієї, без сумніву, значної перемоги Кончак намагатиметься привласнити собі.

Рябе, віспувате обличчя Кзи червоніє, зоб надувається, як у гюрзи, а очі наливаються жовчю. Та він стримується, мовчить. Не час! Бо ще не забув, як сидів у цій юрті нещасним прохачем, коли Ігор погромив його орду на Сюурлії... Послухаємо, що скаже великий (гм, великий!) хан далі.

— Преславні хани, — повів знову свою мову Кончак, ніби й не помічаючи косого погляду Кзи, — а чи не скористатися нам з такої щасливої нагоди та не вдарити на Переяслав та Київ, щоб погромити і їх, як нині погромили Сіверську землю? Взимку нас спіткала на Хоролі невдача, зате нині перевага за нами! Майже всі наші сили зібрані в один кулак, — і він простягнув наперед важкий, як молот, кулак, — а уруси в розгубленні, вони пригнічені нечуваною поразкою, якої зазнав Ігор зі своїми родичами на Каялі. Святослав Київський ще не зібрав свого війська, а Володимир Переяславський не жде нас! Я закликаю вас, хани, скористатися цією слушною нагодою і завершити те, до чого прагнули великі хані Шарукан, Тугоркан, Боняк, до чого прагнемо і ми, — потіснити Русь, щоб вона вже ніколи не вилізла зі своїх лісів та боліт, щоб ніколи не була загрозою для Половецької землі! Я вас слухаю, хани!

— В похід! На Русь! На Київ! — схопилися Токсобичі, і Колобичі, і Єтебичі, і Терьтробичі.

— На Київ! — підтримали їх, трохи подумавши, Тарголовичі.

Але мовчав Кза Бурнович, мовчали його родичі Бурчевичі ти Улашевичі.

— А що скаже преславний хан Кза? — спитав Кончак. — Я закликаю тебе, хане, піти на Київську сторону, де колись побиті були браття наші і великий хан наш Боняк, де нині склав голову хан Коб’як! Об’єднаймо весь язик наш на Руську землю!

Всі повернулися до Кзи.

Той випростався, темним суворим лицем і твердим поглядом показуючи, що має свою думку, і сказав:

— Преславні хани, я гадаю, треба вдарити по найслабкішому місцю Русі — по Сіверській землі! Підемо на Сейм, де залишилися самі жони та діти, — це ж готовий, зібраний полон! Візьмемо городи їхні без опаски!

Його підтримали Бурчевичі й Улашевичі.

— Підемо на Сейм!

Кончак аж позеленів:

— Та ні ж, хане, треба вдарити по Києву — і тоді впаде вся Русь! Що нам жони та діти сіверянські!

Кза нахилив голову, уперто промовив:

— Ні, я піду на Сейм! Я маю серце на князів сіверських, бо покійний Ігорів брат Олег, батько Святослава Рильського, взяв колись мої вежі, і жону, і дітей моїх, і скарби мої! А Ігор хотів тут розорити гніздо моє!

— А ми на Київ, на Святослава, бо він узяв у полон нашого хана Содвака! — рявкнули Кулобичі. — Нашого отця!

— Як хочете, а я на Сейм! І завтра ж вирушаю! — твердо сказав Кза і, підвівшись, попростував до виходу.

За ним вийшли його спільники.

Кончак скрипнув зубами і похмурим поглядом обвів своїх прихильників.

— Ми теж виступаємо завтра! Ідіть готуйтеся! Ойє!

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

1

Залишивши валку на візників, Самуїл та Славута, ведучи на поводі підмінних коней, щодуху мчали на Сейм. Кончакова тамга-оберега відкривала їм усі степові шляхи-дороги, — жоден половець, уздрівши її, не посмів їх затримати. На Русі вони помчали ще швидше, бо воєводи, посадники, огнищани, дізнавшись про поразку Ігоревого війська, давали їм свіжих коней. Путь від Тору до Сейму вони подолали за шість діб, а на сьому, рано-вранці в неділю, загрюкали у ворота Путивля-града.

— Хто такі? — позіхнув хтось на вежі спросоння.

— Від князя Ігоря! Відчиняйте скоріше! — гукнув Славута.

Нагорі заохкали, затупцяли. Ворота розчинилися. Почали збігатися дружинники, стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир Галицький, прискочив путивльський тисяцький Вовк. Вістка про страшну поразку в далекому Половецькому степу приголомшила всіх, мов грім, відібрала в людей мову. Тисяцький схопився за голову: з князем Володимиром пішли його два сини. Славуті довелося нагадати, що прибули вони, власне, до княгині, щоб повідомити про страшне лихо.

— Де вона? Ще спить?

— Де там! — махнув рукою Володимир. — Уже на валу... Відколи князь Ігор пішов, вона, бідолаха, не знає ні сну, ні спочинку — ні світ ні зоря піднімається на вал і подовгу стоїть там, мов сновида, дивиться в той край, звідки має прилетіти її ладо...

Славута сумно похитав головою.

— Не скоро прилетить... Шаблями поганих підрізано йому крильця!

На вал Славута піднявся з Володимиром. По вичовганих соснових сходах зійшли на забороло і побачили Ярославну — в самому кутку, біля південної вежі, звідки відкривався неозорий краєвид на Сейм, на широкі засеймські далі. Там десь залягла таємнича і хижа Половецька земля.

Княгиня не помічала їх. Стояла в задумі, заломивши руки, дивилася, як випливає з ранкової імли велике червоне сонце, як починають золотом горіти чисті плеса ріки, як тануть, розвіюючись по лугових заростях, рожеві тумани. Дивилася. Та чи бачила те все?

Біле шовкове платно з довгими і широкими приставними рукавами вільно спадало з пліч, невиразно окреслюючи струнку її постать.

Тут, на горі, подихав свіжий вітерець, та вона, здається, не помічала того, — невідривно зорила в той край, де сходило сонце.

— Княгине! — тихо окликнув її Володимир. — Сестро! Ярославна стрепенулася, накинула на плечі велику квітчасту хустку, що висіла поряд, на поручні, і повернулася на його голос.

В її очах спочатку сяйнула радість, потім промайнув подив, а коли упізнала Славуту, почав наростатти страх. Вона схопилася за серце. Зблідла.

— Славуто, що? Чому ти такий змарнілий і засмучений? Чому сам? Де князь?

Славута поволі, не поспішаючи, ніби збираючись з думками, рушив до неї.

— Не хвилюйся, княгине... Князь живий. Лише поранений у руку...

— Поранений у руку! І ти так спокійно мовиш про це!.. Чому ж не йде? І що з Володимиром? — голос її затремтів.

— Усі князі живі, Ярославно!

— Повернулися?

— Ні.

— Чому?

— Вони в полоні.

— В полоні! Боже мій! А військо?

— Військо теж... Одні вої загинули, інші потрапили в неволю.

Ярославна зблідла ще дужче. В очах зблиснули сльози.

— Одні загинули, інші в неволі!.. Так ось чому останні дні я не знаходила собі місця! Ось чому люта туга тиснула мені серце. Мій коханий ладо в полоні! Його вої погинули або потрапили в неволю! Боже! Боже! — Вона затулила обличчя долонями і заридала. Потім, схлипуючи, витерла сльози краєчком хустки, сіла на приступець сходів, що вели на вежу, і якимось чужим, здерев’янілим голосом сказала: — Розповідай мені все! Все, як було! Хочу знати!

Ярославна слухала, не перебиваючи розпитуванням. В її очах стояли сльози, а білі руки, мов чаїні крила, тріпотілитремтіли у великому збудженні.

Особливо вразило її те, як страждали від спеки і безводдя люди й коні, як хмарами летіли на Ігоревих воїв половецькі стріли, як мучився Ігор від болючої рани та ще більше від думки, що він став винуватцем великого нещастя рідної землі.

Коли Славута скінчив свою сумну оповідь, вона довго мовчала, ковтаючи сльози, що котилися по її зблідлому обличчі, потім раптом схопилася, простягла вперед, через забороло, руки і неголосно, зі щемким болем затужила-заквилила:

— Ой полечу я зигзицею по Дунаєві, омочу бебряний[73] рукав у Каялі-ріці, утру князю криваві його рани на дужому його тілі!

Ой Вітре-Вітрило! Чому, господине, насупроти вієш? Чому мечеш хиновські[74] стріли на своїх легких крильцях на воїв мого лада? Хіба мало тобі простору вгорі, під хмарами, віяти, гойдаючи кораблі на синьому морі? Чому, господине, мою радість по ковилі розвіяв?

Ой Дніпре-Славутичу! Ти пробив єси кам’яні гори крізь землю Половецьку, ти ніс на собі Святославові човни до полку Коб’якового! Принеси, господине, мого лада до мене, аби не слала до нього сліз на море рано!

Ой світле і трисвітле Сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло гарячі свої промені на воїв лада, в полі безводному спрагою їм луки стягнуло, тугою їм тули заткнуло?

Вона все далі простягала через забороло свої трепетні руки, мов і справді збиралася полетіти по Дунаєві, що щирим золотом блищав унизу, в незнане поле Половецьке, ніби своїми мольбами-заклинаннями хотіла допомогти і коханому ладу-князеві, і його воїнам у їхній важкій біді.

Володимир та Славута заніміли, вражені глибиною почуттів, що виривалися з серця цієї незвичайної жінки, і довго мовчали, не знаючи, з якого боку підступити до неї, а коли вона замовкла і здригнулася від ридання, Славута обережно торкнувся її ліктя, промовив тихо:

— Годі тужити, Ярославно! Ходімо! У мене зовсім мало часу — я зараз же мушу мчати до Києва! Бо захмелілі від перемоги половці як виводок гепардів, от-от накинуться на нашу землю, і хтозна, чи не найперше сюди, на беззахисну Сіверу...

Ярославна перестала плакати, ще раз глянула на імлисту далину, що розділяла її з найдорожчими людьми, змахнула з ока сльозу, а потім покірно, мов дитина, почала спускатися з валу вниз.

Там до неї підступив Самуїл — змарнілий, зчорнілий, очі запалені, червоні.