Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Та правда ж, це вона разом з Тересою і Пуебло летить до Буенос-Айреса, і поруч з нею сидить Олексій, і всі вони страждають, бо їм не вистачає повітря...

Це Макс у всьому винен — замість того, щоб посадити ракету в Буенос-Айресі, він запустив її вгору, і вона тепер летітиме, поки в ній не подушаться всі пасажири... А вони всі міцно стулили вуста, щоб затримати хоч те повітря, що є в легенях, і пальцями позатуляли вуха, щоб не так тиснуло зсередини на барабанні перетинки.

Але як же вона опинилась на Землі? Хлюпоче поруч з нею хвилями лагідний Донець, віти дерев схиляються до неї і, заспокоюючи, шелестять листям, а у вітах про щось запекло сперечається птаство. Тихо й щасливо в природі, Яна все ширше розпростує руки, ніби хоче обійняти увесь світ, і пливуть її руки в різні боки без краю, аж дивно стає дівчині: так, може, й справді світ обіймеш... Сонячні зайчики поплигали з віт на її обличчя і пустують неугавно: то в очі зазирнуть, то перебіжать з щоки на ніс, з носа на вуста і знову на щоку...

Яна знає, що вона зараз зовсім розпростає руки і тоді зітхне на повні груди, і аж у голові запаморочиться від тієї щасливої втіхи — дихати.

Та руки все пливуть і пливуть, ніяк не розпростуючись на всю свою довжину. І раптом Яна розуміє: вона вже ніколи не побачить ні Дінця, ні Дніпра, ніколи вже не почує птахів над цими славними річками, і не злетить у ракеті над Землею...

Вона знепритомніла.

...Коли розплющила очі — побачила обличчя Артема. Знову заплющила, кілька разів, як тільки могла, глибоко зітхнула і ледь-ледь глянула крізь вії.

Він схилився до неї. Потім відчула, що звільняє її плечі і всю її від контейнера, підіймає, і несе, і спиняється...

Він мовчав. Велике його обличчя відбивало відчай. Хто б думав, що таке обличчя може висловлювати безмежний відчай! І в збільшених сірих очах його з потемнілою коронкою, в розширених глибоких зіницях билося, кричало, несамовитіло почуття, якому немає назви в людській мові.

— Ну от, коханий... — прошепотіла дівчина й обняла його за шию. — От ми й разом...

Розділ чотирнадцятий

СОНЦЕ ЗІЙШЛО ОПІВДНІ

Джона не дуже схвилювало, що Яни не було звечора.

— Прийде, — бурмотів укладаючись. — Прийде, голубонька, нікуди не дінеться. А я надто старий, щоб бігати за нею.

Та коли вранці він пересвідчився, що Яна не приходила — злякано кинувся до Тереси.

Аргентинка зирнула на нього з невимовним презирством.

— Чом не знаю? Знаю, звичайно...

— То де ж вона?

— Знайдіть.

— Міс Тересо! Ви ж знаєте, як я вас люблю і поважаю!

— А я вас ні.

— Міс Тересо...

— Ідіть геть. Не заважайте мені лежати.

Близько полудня Джон наважився по відеофону викликати Фрада:

— Міс Яни немає. Вона не ночувала в себе. Такого ще не було.

— Підіть перевірте, — кинув Фрад, — підіть і перевірте, чи вона не біля Соболя. А втім... Я сам туди піду.

"Сам то й сам, — думав Джон, — та й мені треба знати. Ой, щось вона готувала останніми днями..."

Він зайшов до кімнати біля камери, коли Фрада там ще не було. Кімната була порожня. У кутку стояв стілець. Джон хотів був увімкнути екран і подивитися на Соболя, та не дозволила якась незрозуміла соромливість; наче ж і не він туди заховав ученого, та й нічого поганого Соболю ніколи не зробив, а почував себе винуватим.

Сів на стілець. Прислухався до неспокійного внутрішнього голосу, що нашіптував про недалекі неприємності або й ще гірше...

У дверях з’явився Фрад.

— Не було?

— Ні.

— Може, в сельві?

— Всю ніч?

— Хто їх знає, цих дівчат?

— Ваша правда, — Джона тішило, що Фрад веде з ним розмову, як з рівним. — Хтозна, що їм може спасти на думку... Але ж без їжі й дівчата недовго можуть...

— Якщо й досі немає вдома — підете на Центральний локатор, обмацаєте все плато.

— Звичайно...

Фрад підійшов до пульта й увімкнув камеру.

В наступну мить могло здатись, що це не живі Фрад і Джон стоять у кімнаті перед екраном, а їхні зображення з жовтого воску.

Яна сиділа на пластиковому матраці в самій спідничці, Артем лежав, поклавши голову їй на коліна. Вона гладила його волосся, перебирала пасмо за пасмом, проводячи пальцями по срібних нитках. У неї було стомлене бліде обличчя, вуста — мов обпечені і замріяно-щасливий погляд. Артем дрімав.

Фрад ворухнувся. Джон перевів на нього погляд і сполотнів від страху. На місці губ у Фрада лишилась бліда лілова ниточка, шкіра стала землиста і так обтягла череп, що Фрад скидався на мерця. Очі побіліли від зненависті й люті.

Він зробив кілька нерівних рухів — немов маріонетку сіпали за ниточку — і натис обидві кнопки.

Тоді вони почули, що Яна співає тиху пісню без слів. Чиста, як джерельний струмочок, мелодія бігла, лилася, струменіла прозоро, дивним зачаруванням замережувала дівчину з її коханим. В лад з піснею здіймалися її голі груди й ледь помітно тремтіли вуста...

— Досить... — прохрипів Фрад.

Яна глянула на нього й змовкла. Артем розплющив очі, подивився на дівчину, всміхнувся й звівся на ноги.

— Що вам тут треба? — до Фрада.

Але той дивився на Яну. Вона не знітилась. Вона не мала за людину ні його, ні Джона, і в її безсоромності Фрадові ввижалось щось жорстоке й величне.

— Сядь біля мене, Артемку, — мовила стиха.

— Що вам тут треба? — повторив Артем. І додав: — А ви чого прийшли, Джоне Уїльямсон?

Старий позадкував, але вийти не наважився, щоб бодай стуком дверей не привертати до себе уваги.

Фрад наблизився до екрана. Артем дивився на нього з презирливим здивуванням — так поглядають на голосистих кишенькових цуциків, коли ті кидаються на перехожого. Фрад сьогодні вперше помітив дивну властивість Артемових очей — вони ніби дивилися глибше й бачили далі, ніж звичайні людські очі.

— Отак... — прохрипів Фрад.

Змовк, щоб опанувати себе або хоч відновити звичайний голос. Кадик нервово сіпався.

— Закохані знову разом, — нарешті видавив з себе насмішку.

Яна дивилася крізь нього, наче його не було зовсім. Це заважало зосередитись.

— І ви гадаєте, що обдурили Фрада, — додав безпорадно.

Артем знизав плечима, повернувся до Яни й сів біля неї на стілець. Вона глянула знизу і взяла обома руками його велику побілілу без сонця руку.

— Ви, певно, вважаєте, що обдурили всіх, — кинув Артем через плече.

Фрада прорвало, і він уже не дбав про враження, яке справляв:

— Трупи!.. — закричав він. — Ви трупи!... Я вас однаково розлучу! Нехай лиш упораюсь з людьми, я тоді за вас візьмусь як слід!.. Я їй обіцяв світове царювання, я їй обіцяв подарувати всі земні міста, ліси й океани, я хотів піднести їй намисто з небесних світил!.. Тепер буде інакше. Я її звідти витягну, що б не було, якщо на це піде рік — нехай піде рік, але вам не бути вдвох, це кажу вам я, Фрад! І ти, дівко, станеш тоді не королевою Всесвіту, а...

Артем і Яна всміхнулись одне одному, потім дівчина притулила його руку до своїх вуст.

— Або й не так... Я бачу, ви радієте, у вас є час!.. Ви щасливі, адже так? Я вас задушу. Я зараз же віддам наказ припинити подачу повітря, та й годі. Що, подобається? Га? Ессельсон, ви чули? Це мій наказ: повітря, їжу й воду до камери більше не подавати, антиречовину звідти не відбирати. Ви організуєте виконання, я простежу особисто. Ви зрозуміли, Ессельсон?

— Може... — пробурмотів старий. Кругленькі очі його тільки на мить відбили жаль, і вже знову не стало в них нічого, крім покори й страху. — Може... Ваше попереднє рішення доцільніше... — говорив, а сам щулився, як цуцик.

— Я сказав!..

— Ви даремно утруднюєте людей, — зауважив Артем. — Запевняю вас: даремно. Звертаю вашу увагу на цей предмет...

Він вказав очима на квантовий генератор, що стояв на столі. І коли пересвідчився, що погляд Фрада спинився на приладі й що в ньому за пеленою сліпого гніву майнула увага, потім проступила цікавість, десь із рудої глибини випливло розуміння і рантом спалахнув звірячий жах, — повільно пересунув важілець.

З трубки вихопився червоний промінь, почав набирати сили, витягуватись сліпучою голкою, і от уже наче сяйво червоного сонця залило камеру й кімнату... Голка доросла до стіни і встромилася в неї вогненним вістрям.

Нудотна млосність спочатку закралася в кістки, а звідти швидко розлилася м’язами, шлунком, нутрощами... Фрад тримався за стіну. Свідомість тим часом плекала кволу надію: може, Соболь не наважиться? Може, він тільки лякає?

— Добре, ви перемогли, — жалюгідно всміхнувся Фрад.

Йому не відповіли. На нього не звертали уваги. Про нього забули. Генератор стояв на столі. Промінь довбав стіну, і з неї додолу збігали крихітні вогненні краплини.

Увімкнувши прилад, Артем відчув, що важкий, мов земля, тягар спав з плечей. Справу зроблено. Прощавайте, люди!

Схилився до Яни. Вона дивилась на нього. Червоний відблиск рум’янцем пашів на її обличчі, ясними іскрами — в очах, немов у них спалахнуло полум’я.

Ворушилися вуста. Артем ловив знайоме:

...А зорі сміються на всеньке небо.

Вони нас кличуть до себе, у Всесвіт.

Ти чуєш, милий? До них майнемо,

бо Всесвіт б’ється у нашім серці,

бо простір скорився твоєму диханню,

бо зорі, як очі, спалахують знову...

У вогненних очах її була любов.

Фрад задкував. Він ледве рухався з переляку. А його тренований мозок за якусь частку секунди встиг підрахувати: стіни камери мають чотири шари... температура променя... жаротривкість матеріалу... За чотири хвилини перший шар буде пропалений, а далі — по одній хвилині на три інші... За сім хвилин антиповітря найтоншою цівкою вибризне з камери й торкнеться магнітів, — перший спалах порушить рівновагу камери й негайно за цим — вибух, якого ще не знала планета...

Сім хвилин. Фрад уже біг коридором. А за кілька кроків попереду біг Джон Осленко, колишній учений Уїльямсои. Він теж усе зрозумів, і підрахував, і хотів тільки одного — померти під небом, під сонцем, а не в підземеллі... До ліфта залишалося кроків п’ятдесят, коли почув позад себе голос Фрада:

— Космодром-три!.. Щоб за п’ять хвилин "Сіріус" був у стартовій готовності номер нуль!..

Швидше, швидше... Старому Джону важко бігти, він широко роззявляє рота, хапаючи повітря. А Фраду хоч би що: він сильний і молодий. Він уже майже наздогнав Джона, і поруч лунає чіткий голос:

— Другий гараж! Негайно машину до корпусу "Б"! Щоб була біля входу за одну хвилину!..

Джон збагнув: Фрад мчить на космодром, щоб устигнути до вибуху злетіти на "Сіріусі" і...