В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

Розпачаючи отак, Те­тя­на не по­мi­ти­ла, що опи­ни­ла­ся ко­ло вiд­чи­не­но­го вiк­на Мав­ри…

Так. Їй вiд Мав­ри страш­но. То­му во­на пiд її вiк­но схо­вається. I з тою на­пiв­бо­же­вiльною дум­кою во­на при­тис­ка­є­ться пiд вiк­но на призьбi до стi­ни i, за­рив­ши ру­ки в во­лос­ся, що дав­но роз­бур­ха­не зви­сає чор­ним шов­ком по пле­чах, i, сту­лив­ши очi, - си­дить не­ру­хо­мо. В її ду­шi за­хо­дить щось страш­не. Во­на на­раз не знає, чо­го прий­шла. За­бу­ла, чо­го са­ме хо­че. Ох, як страш­но! Хi­ба при­га­дає… i, нi­би при­га­ду­ючи, во­на без­тям­ки риє в во­лос­сi…

Чи чує якi зву­ки ок­руг се­бе?

Нi.

В її го­ло­вi мi­шається i Мав­ра, i Гриць, i цвiт па­по­ро­тi, i вi­нок з Iва­на Ку­па­ла, i те ли­хо, що в Гри­цю за­хо­ва­ло­ся, i кот­ре во­на має уби­ти… ос­та­точ­но во­на не знає нi­чо­го i шар­пає все да­лi нес­вi­до­мо дов­ге шов­ко­ве во­лос­ся своє.

Нараз… здiй­має го­ло­ву i пiд­су­ває ви­со­ко чор­нi бро­ви… що се? Чи во­на сього до­сi не чу­ла? В Мав­ри­нiй ха­тi му­жеський го­лос. Во­на нап­ру­жує слух… i слу­хає. Слу­ха­ючи, мов вiд­зис­кує свi­до­мiсть, i з тим чим раз, то блiд­не.

Всерединi в Мав­ри­нiй ха­тi чує той са­мий го­лос, що пе­ре­да­вав їй звiст­ку, що Гриць Наст­ку бе­ре, двох вiд­ра­зу лю­бив. Вiн са­ме опо­вi­дає, що­би їм обом, Мав­рi i йо­му, не йти те­пер до Гри­ця приз­на­ва­ти­ся до нього, роз­по­вiс­ти йо­му, чий вiн син, бо вiн ци­га­нiв не лю­бить - i, мо­же, i гос­по­да­рiв про­ти се­бе зво­ро­хо­бить, як до­вi­да­ються, що вiн… бiд­ної ци­ган­ки син i ци­га­на внук. Лiп­ше, ра­дить той го­лос, пе­ре­ж­да­ти аж по йо­го ве­сiл­лi з Наст­кою. Вiд сьогод­нi за тиж­день в не­дi­лю їх ве­сiл­ля. Во­ни пож­дуть i аж по ве­сiл­лi пi­дуть до нього i роз­ка­жуть все. Та тут вже Те­тя­на стра­ти­ла знов рiв­но­ва­гу ду­шi. За­чув­ши на­но­во про ве­сiл­ля Гри­ця з Наст­кою, во­на не своїм го­ло­сом скри­ча­ла - i блис­кав­кою з сво­го мiс­ця зiр­ва­ла­ся. А ко­ли Мав­ра, не­са­мо­ви­тим ок­ри­ком вик­ли­ка­на, спи­ни­лась на по­ро­зi, а за нею i ста­рий Анд­ро­на­тi, во­на вже знов в лiс пог­на­ла…

Знов той стра­шен­ний ста­рець, що мов з пек­ла ви­ри­нув, той са­мий i те са­ме пов­то­рив! Знов про Гри­ця i Наст­ку. О, о, о! Знов, i знов, i знов!.. I знов дiється з нею щось, чо­го во­на не знає. Бiг­ла, до­ки сил бу­ло, дря­па­лась на го­ру, мов за нею гнав хто, а да­лi зсу­вається без­сильно до зем­лi i ба­чить: во­на пiд "Бi­лим ка­ме­нем". Так. Тут во­на з ним схо­ди­лась, i тут вiн за­раз бу­де.

- Грицю! Я тут! - зак­ли­ка­ла да­ле­ко­сяг­лим при­ма­ню­ючим го­ло­сом i - жда­ла. Не дов­го жда­ла так. В нiй пiд­ня­лась но­ва дум­ка: "Прий­де вiн?" А за­раз по тiм пiд­су­ну­лась iн­ша: "Хто ви­нен? Синьоока Наст­ка? О нi. Наст­ка не вин­на. Гриць ви­нен? О нi; во­на йо­го лю­бить, i вiн нi­чо­го не ви­нен. Вiн нi. Се ли­хо вин­но. Ли­хо в нiм схо­ва­лось, щоб йо­го нiх­то не най­шов, що Гри­ця здер­жує до неї вий­ти, що її щас­тя уби­ло. Се во­но вин­но. Во­на йо­го уб'є. Во­на йо­го в Гри­цю най­шла, i во­на йо­го в нiм уб'є. Так, в нiм. Не бу­де йо­го вiд­так нi­де. Нi­де, нi­де на всiм свi­тi. Те­пер во­на йде до Гри­ця i роз­ка­же все. Не­хай знає i вiн. Во­на йде до Гри­ця…" I пiд­но­ся­чись на ру­ках з зем­лi, свої ши­ро­ко ство­ре­нi очi спи­няє на­раз на ши­ро­ко­лис­тiм зiл­лi з-пiд "Бi­ло­го ка­ме­ня"…

- Гей, скiльки йо­го тут! Йо­го тут пов­но. Гей, Мав­ро! - кли­че за­ди­ха­на з ди­кою яко­юсь втi­хою. - Тво­го зiл­ля пов­но! "Ага, Мав­ра! - заб­лис­ли їй спо­га­ди про ста­ру ци­ган­ку, i знов по­чи­нає їй в мiз­ку плу­та­ти­ся. - Що ка­за­ла Мав­ра про зiл­ля з-пiд "Бi­ло­го ка­ме­ня"? Хвильку на­ду­мується. Во­на знає що. Во­но про вся­ке ли­хо - учи­ла Мав­ра. "В не­дi­лю ра­но - ка­за­ла - зiл­ля ко­па­ти, в по­не­дi­лок по­по­ло­ка­ти, в вiв­то­рок ва­ри­ти, а в се­ре­ду.." в се­ре­ду?" - кип­лять в її го­ло­вi ду­м­­ки i тут нi­би вмов­ка­ють…

Вона усi­ла на­но­во на зем­лю ко­ло зiл­ля, пiд­су­нув­ши ви­со­ко чор­нi свої бро­ви, i - на­га­дує. В се­ре­ду? "В се­ре­ду", - щось Мав­ра ка­за­ла. Га, во­на вже знає, - стрi­ли­ло їй на­раз блис­ка­в­­кою че­рез ум. В се­ре­ду, ка­за­ла Мав­ра, зiл­лям ли­хо прис­па­ти, а в не­дi­лю ве­сiл­ля!!

Так. В не­дi­лю, ка­зав ста­рець, в не­дi­лю ве­сiл­ля. I з тим за­див­люється знов на зiл­ля. Йо­го тут пов­но. Аж са­мо в ру­ки лi­зе, то тре­ба рва­ти. Мав­ра бу­де ра­да, а во­на уб'є ним ли­хо, що в Гри­цю схо­ва­ло­ся. Але… бор­зо… бор­зо… щоб не утiк­ло. I з су­до­рож­но дри­жа­чи­ми пальця­ми, в ша­ле­нiм май­же пос­пi­ху, не­на­че за нею сто­яв хто та на­га­няв до то­го, ко­пає, рве зiл­ля i хо­ває в по­до­лок. Вiд­так, нар­вав­ши йо­го над мi­ру, стає на рiв­нi но­ги, опус­кає го­ло­ву низько на­зад, що дов­ге її во­лос­ся май­же до­ти­кає зем­лi, i кли­че з усiєї си­ли: "Я прий­ду!" А за­раз по тiм, нас­лi­ду­ючи го­лос жай­во­рон­ка, кли­че щас­ли­во: "Люб­лю!.." - Вреш­тi вмов­кає, за­ди­вив­шись ве­ли­ки­ми очи­ма та пiд­су­не­ни­ми вго­ру бро­ва­ми ку­дись да­ле­ко, i слу­хає: з дру­гої сто­ро­ни ска­ли, мов аж те­пер дiй­шло, об­зи­вається по­че­рез про­пасть i тут же зав­ми­рає: "Люб­лю!!"

Настав ве­чiр в се­ре­ду пе­ред ве­сiл­лям.

Мавра стоїть ко­ло своєї ла­ви i пе­ре­би­рає при свi­тi зiл­ля, роз­ду­му­ючи, кот­ре б да­ти Те­тя­нi, щоб її жаль за Гри­цем ути­хо­ми­рив­ся. Во­на бу­ла са­ме ни­нi знов у Iва­ни­хи Ду­би­хи, яка зз сей ко­рот­кий час з го­ря по­бi­лi­ла.

Та от вже i пе­реб­ра­ла зiл­ля. Во­на дасть Те­тя­нi зiл­ля з-пiд "Бi­ло­го ка­ме­ня". Во­но доб­ре, чу­дот­вор­не. Як да­ти йо­го ма­ло, во­но в сон ки­дає - з при­мiв­кою: сер­цю, го­ло­вi дає спо­кiй; а да­ти за­ба­га­то, во­но iно­дi i смерть при­во­дить.

Нараз в тих гад­ках во­на зу­пи­няється. Нi. Ни­нi во­на вже не год­на Те­тя­нi зiл­ля да­ти. Вже пiз­но, i Те­тя­ни вдо­ма не­ма. Хi­ба, мо­же, завт­ра. Вже тре­тiй день, як во­на, не­щас­на, лi­са­ми блу­кає, ба на­вiть десь аж в су­сiд­нiм се­лi її ба­чи­ли, де й но­чу­ва­ла. До то­го ни­нi обi­цяв­ся i батько прий­ти до неї, а мо­же, й за­раз на­дiй­де, тож не пi­де з ха­ти.

Так роз­га­ду­ва­ла Мав­ра, пе­рек­ла­да­ючи i пе­ре­би­ра­ючи рiз­не своє зiл­ля.

На всi го­ри, скiльки тут здiй­ма­ються, не­має щас­ли­вi­шої вiд Мав­ри. Во­на вiд­най­шла сво­го батька, яко­го вва­жа­ла мерт­вим,