В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська
Розпачаючи отак, Тетяна не помiтила, що опинилася коло вiдчиненого вiкна Маври…
Так. Їй вiд Маври страшно. Тому вона пiд її вiкно сховається. I з тою напiвбожевiльною думкою вона притискається пiд вiкно на призьбi до стiни i, заривши руки в волосся, що давно розбурхане звисає чорним шовком по плечах, i, стуливши очi, - сидить нерухомо. В її душi заходить щось страшне. Вона нараз не знає, чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох, як страшно! Хiба пригадає… i, нiби пригадуючи, вона безтямки риє в волоссi…
Чи чує якi звуки округ себе?
Нi.
В її головi мiшається i Мавра, i Гриць, i цвiт папоротi, i вiнок з Iвана Купала, i те лихо, що в Грицю заховалося, i котре вона має убити… остаточно вона не знає нiчого i шарпає все далi несвiдомо довге шовкове волосся своє.
Нараз… здiймає голову i пiдсуває високо чорнi брови… що се? Чи вона сього досi не чула? В Мавринiй хатi мужеський голос. Вона напружує слух… i слухає. Слухаючи, мов вiдзискує свiдомiсть, i з тим чим раз, то блiдне.
Всерединi в Мавринiй хатi чує той самий голос, що передавав їй звiстку, що Гриць Настку бере, двох вiдразу любив. Вiн саме оповiдає, щоби їм обом, Маврi i йому, не йти тепер до Гриця признаватися до нього, розповiсти йому, чий вiн син, бо вiн циганiв не любить - i, може, i господарiв проти себе зворохобить, як довiдаються, що вiн… бiдної циганки син i цигана внук. Лiпше, радить той голос, переждати аж по його весiллi з Насткою. Вiд сьогоднi за тиждень в недiлю їх весiлля. Вони пождуть i аж по весiллi пiдуть до нього i розкажуть все. Та тут вже Тетяна стратила знов рiвновагу душi. Зачувши наново про весiлля Гриця з Насткою, вона не своїм голосом скричала - i блискавкою з свого мiсця зiрвалася. А коли Мавра, несамовитим окриком викликана, спинилась на порозi, а за нею i старий Андронатi, вона вже знов в лiс погнала…
Знов той страшенний старець, що мов з пекла виринув, той самий i те саме повторив! Знов про Гриця i Настку. О, о, о! Знов, i знов, i знов!.. I знов дiється з нею щось, чого вона не знає. Бiгла, доки сил було, дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а далi зсувається безсильно до землi i бачить: вона пiд "Бiлим каменем". Так. Тут вона з ним сходилась, i тут вiн зараз буде.
- Грицю! Я тут! - закликала далекосяглим приманюючим голосом i - ждала. Не довго ждала так. В нiй пiднялась нова думка: "Прийде вiн?" А зараз по тiм пiдсунулась iнша: "Хто винен? Синьоока Настка? О нi. Настка не винна. Гриць винен? О нi; вона його любить, i вiн нiчого не винен. Вiн нi. Се лихо винно. Лихо в нiм сховалось, щоб його нiхто не найшов, що Гриця здержує до неї вийти, що її щастя убило. Се воно винно. Вона його уб'є. Вона його в Грицю найшла, i вона його в нiм уб'є. Так, в нiм. Не буде його вiдтак нiде. Нiде, нiде на всiм свiтi. Тепер вона йде до Гриця i розкаже все. Нехай знає i вiн. Вона йде до Гриця…" I пiдносячись на руках з землi, свої широко створенi очi спиняє нараз на широколистiм зiллi з-пiд "Бiлого каменя"…
- Гей, скiльки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! - кличе задихана з дикою якоюсь втiхою. - Твого зiлля повно! "Ага, Мавра! - заблисли їй спогади про стару циганку, i знов починає їй в мiзку плутатися. - Що казала Мавра про зiлля з-пiд "Бiлого каменя"? Хвильку надумується. Вона знає що. Воно про всяке лихо - учила Мавра. "В недiлю рано - казала - зiлля копати, в понедiлок пополокати, в вiвторок варити, а в середу.." в середу?" - киплять в її головi думки i тут нiби вмовкають…
Вона усiла наново на землю коло зiлля, пiдсунувши високо чорнi свої брови, i - нагадує. В середу? "В середу", - щось Мавра казала. Га, вона вже знає, - стрiлило їй нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра, зiллям лихо приспати, а в недiлю весiлля!!
Так. В недiлю, казав старець, в недiлю весiлля. I з тим задивлюється знов на зiлля. Його тут повно. Аж само в руки лiзе, то треба рвати. Мавра буде рада, а вона уб'є ним лихо, що в Грицю сховалося. Але… борзо… борзо… щоб не утiкло. I з судорожно дрижачими пальцями, в шаленiм майже поспiху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копає, рве зiлля i ховає в подолок. Вiдтак, нарвавши його над мiру, стає на рiвнi ноги, опускає голову низько назад, що довге її волосся майже дотикає землi, i кличе з усiєї сили: "Я прийду!" А зараз по тiм, наслiдуючи голос жайворонка, кличе щасливо: "Люблю!.." - Врештi вмовкає, задивившись великими очима та пiдсуненими вгору бровами кудись далеко, i слухає: з другої сторони скали, мов аж тепер дiйшло, обзивається почерез пропасть i тут же завмирає: "Люблю!!"
Настав вечiр в середу перед весiллям.
Мавра стоїть коло своєї лави i перебирає при свiтi зiлля, роздумуючи, котре б дати Тетянi, щоб її жаль за Грицем утихомирився. Вона була саме нинi знов у Iванихи Дубихи, яка зз сей короткий час з горя побiлiла.
Та от вже i перебрала зiлля. Вона дасть Тетянi зiлля з-пiд "Бiлого каменя". Воно добре, чудотворне. Як дати його мало, воно в сон кидає - з примiвкою: серцю, головi дає спокiй; а дати забагато, воно iнодi i смерть приводить.
Нараз в тих гадках вона зупиняється. Нi. Нинi вона вже не годна Тетянi зiлля дати. Вже пiзно, i Тетяни вдома нема. Хiба, може, завтра. Вже третiй день, як вона, нещасна, лiсами блукає, ба навiть десь аж в сусiднiм селi її бачили, де й ночувала. До того нинi обiцявся i батько прийти до неї, а може, й зараз надiйде, тож не пiде з хати.
Так розгадувала Мавра, перекладаючи i перебираючи рiзне своє зiлля.
На всi гори, скiльки тут здiймаються, немає щасливiшої вiд Маври. Вона вiднайшла свого батька, якого вважала мертвим,