В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська
В лiсi добре.
В лiсi, як в тiй церквi. I спокiй є, i господь; i зросла вона в нiм, i свiй бiль в нiм згубить. Вона лиш стереже її, чи не тiнню за нею волiчеться, щоб собi лиха якого не заподiяла. А бережучи, заєдно молиться: "Господи, зцiли, господи, скрiпи, доведи до миру". Сама вже мов не та, що вперве по свiтi ходить. За недовгий смутний час снiгом побiлiла. Додолу похилилась, гробу бажає…
Третьої днини, як вернула Тетяна знов з лiсу, сказала матерi: - Я йду до Маври. Менi треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
Мати притиснула її мовчки до себе - i бачить - у дiвчини голова горiла, очi дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтiла…
- Iди з богом, доньцю, до Маври, з богом i вертай, - виряджала бiдна, а з рук їй тяжко Тетяну випускати. Але дiвчина, мов лиш вижидала останнього слова матерi, вирвалась дико з її рук i в лiс, мов несамовита, поспiшила…
- Господи, зцiли, господи, скрiпи - вiд смертi сохрани… - прошептали знов материнi уста, i вона вернулася в хату.
Тетяна вже в Маври стоїть на порозi.
- Правда, Мавро? - було її перше слово, виповiджене чужим голосом, в котрiм всi струни, що досi грали, пiрвалися.
- Правда, доньцю, правда, - вiдказує Мавра, i в душi дивується страшнiй змiнi, що зайшла з дiвчиною. - З ним сама я говорила. Се той, що раз i в мене був. Та як вже i кажу, сама з ним говорила. - I говорячи, не спускає Мавра з дiвчини ока. - Смiявся, донько, що саме я за тебе на нього накинулася. "Хлопцевi двi любити можна", - каже. I вiн Дубiвну любить. Хто б її не любив? За її чорнi брови та за щире серце. Нiкого в життi вiн так щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду - мусить уступити. I що хоч вiн двi любить, з двома вiнчатися не може. Хоч би хотiв - то пiп не звiнчає. Що Тетяна хоче вiд нього? Що вiн тут поможе? Кине Настку? Настка не вiдступить. Страшно Настку кинути. Тетянi легше. Вона багачка, другий посватає, i все буде добре. Нею вiн не журиться. Йому гiрше. Вiн має все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в них весiлля. Так буде каратись, доки її не забуде. Самi дiвчата лиха наброїли, його полюбили, i тепер вiн винен. Доста Настка гнiвається, а то ще й вона заводить. Як вiн лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але вiн не знає. Нехай вона, Мавра, перекаже Туркинi, що за тиждень в нього з Насткою весiлля, але вiн її любить… Ой, - зойкнула вкiнцi Мавра, i мало що не сплакала. - Менi жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось i гiрко. Менi жаль тебе, бо ти моя, а жаль i його, бо чимось i вiн мiй. Господи боже, чому воно так склалося? А такий вiн гарний, а така ти добра, а склалося так фальшиво. Саме як колись i в мене. Господи, прости, я хоч прогрiшилася, чоловiка зрадила, але ти… - i урвала.
Тетяна не вiдповiдала.
Стояла бiла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з мiсця, з очима, що шукали заєдно чогось по столi, важко дишучи. А коли Мавра, жалiючи її, сказала: "Пропало твоє щастя, донько, пропала твоя доля!" - вона, не обiзвавшися до неї нi словечком, пурхнула з хати, як вiд матерi, i погнала…
Бiжить бiлою стежкою, розколибана горем, хитається, хоче побороти жаль в серцi - i чує, не годна. Пiдпадає йому, вiн її глушить. Чує лише, що щось мусить статися. З нею самою чи з ним - не знає. Щось потужне, велике, щось, чого досi не було, але мусить, щоб убило те лихо, що знiвечило її щастя. Те лихо, що таке велике, таке недобре. Господи! Шалiє щось в її цiлком роздразненiм вже мiзку. Чому воно тут? Чому таке сильне? Вiдтак знов виринає, змагається перша її думка, що щось мусить статися. Передусiм статися, що б убило те лихо, що убило її щастя. Вона його уб'є. Вона чує, що уб'є. Що годна. Але як? Але що?.. Вона не знає нiчого… Нараз в її головi починає знов путатися. Хто винен? - питає сама себе. - Гриць? Нi, Гриць не винен. Вiн її любить, ось сказав i Маврi, що любить. Настка винна? Нi. I Настка не винна. I в Настки щастя нема. Її Гриць не так любить. - Нараз застановляється. - А може, i любить? О, любить, любить! - закричало щось кривавим зойком в її душi, перемагає, заглушує все попереднє. - Любить! Iнакше би не брав. Любить! - i тут же заливається вона страшним божевiльним смiхом…
Вiдтак знов вертає, напливає перша думка. Гриць винен? Нi, Гриць не винен, її серце каже, що Гриць не винен. Се щось iнше. Се те лихо винно, що в нiм заховалося i його спиняє. Лихо!!! Воно винувате, його треба вбити. Вона тото уб'є. Вона… Нараз станула, мов укопана, - закинувши руки позад голови, i роззирається блудними очима по лiсi, по верхах дерев… Хто їй скаже, як вона до лиха добереться? - заблисло питання в її мiзку. Хто їй скаже? Нiхто. Бо нiхто не знає. Але вона сама. Раптом обзивається нараз щось в нiй. Вона вже знає. Цвiт папоротi їй скаже. Цвiт папоротi! Вона знайде цвiт папоротi, i вiн один їй скаже, щоб нiхто не знав, нiхто не чув. Скаже. Хто знайде цвiт папоротi, казав їй раз Гриць, той все на свiтi знає, i своє щастя знайде. Отже й вона буде знати. Знати, як прибратися до лиха, як його убити. Вона його уб'є, - шалiє в її мiзку, - щоб його нiгде не було, в жоднiм закутку свiту. Нi в неї, нi в Гриця, нi в Настки… Нiгде не було. Тодi буде добре. Але скоро, скоро треба… iти… скоро… щоб не було пiзно… i як стояла, так звернулася i погнала в глибiнь лiсу…
***
Тетяна мовчала i вилетiла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру i поглядом. Недобре стало Маврi на душi з оцим мовчанням дiвчини. "Що замикає її уста?"