В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

В лi­сi доб­ре.

В лi­сi, як в тiй церк­вi. I спо­кiй є, i гос­подь; i зрос­ла во­на в нiм, i свiй бiль в нiм згу­бить. Во­на лиш сте­ре­же її, чи не тiн­ню за нею во­лi­четься, щоб со­бi ли­ха яко­го не за­по­дi­яла. А бе­ре­жу­чи, заєдно мо­литься: "Гос­по­ди, зцi­ли, гос­по­ди, скрi­пи, до­ве­ди до ми­ру". Са­ма вже мов не та, що впер­ве по свi­тi хо­дить. За не­дов­гий смут­ний час снi­гом по­бi­лi­ла. До­до­лу по­хи­ли­лась, гро­бу ба­жає…

Третьої дни­ни, як вер­ну­ла Те­тя­на знов з лi­су, ска­за­ла ма­те­рi: - Я йду до Мав­ри. Ме­нi тре­ба Мав­ри. Я прий­ду. Я прий­ду знов.

Мати при­тис­ну­ла її мовч­ки до се­бе - i ба­чить - у дiв­чи­ни го­ло­ва го­рi­ла, очi ди­ви­лись за чи­мось ши­ро­ко впе­ред се­бе, а са­ма во­на трем­тi­ла…

- Iди з бо­гом, доньцю, до Мав­ри, з бо­гом i вер­тай, - ви­ряд­жа­ла бiд­на, а з рук їй тяж­ко Те­тя­ну ви­пус­ка­ти. Але дiв­чи­на, мов лиш ви­жи­да­ла ос­таннього сло­ва ма­те­рi, вир­ва­лась ди­ко з її рук i в лiс, мов не­са­мо­ви­та, пос­пi­ши­ла…

- Господи, зцi­ли, гос­по­ди, скрi­пи - вiд смер­тi сох­ра­ни… - про­шеп­та­ли знов ма­те­ри­нi ус­та, i во­на вер­ну­ла­ся в ха­ту.

Тетяна вже в Мав­ри стоїть на по­ро­зi.

- Правда, Мав­ро? - бу­ло її пер­ше сло­во, ви­по­вiд­же­не чу­жим го­ло­сом, в кот­рiм всi стру­ни, що до­сi гра­ли, пiр­ва­ли­ся.

- Правда, доньцю, прав­да, - вiд­ка­зує Мав­ра, i в ду­шi ди­вується страш­нiй змi­нi, що зай­шла з дiв­чи­ною. - З ним са­ма я го­во­ри­ла. Се той, що раз i в ме­не був. Та як вже i ка­жу, са­ма з ним го­во­ри­ла. - I го­во­ря­чи, не спус­кає Мав­ра з дiв­чи­ни ока. - Смi­яв­ся, донько, що са­ме я за те­бе на нього на­ки­ну­ла­ся. "Хлоп­це­вi двi лю­би­ти мож­на", - ка­же. I вiн Ду­бiв­ну лю­бить. Хто б її не лю­бив? За її чор­нi бро­ви та за щи­ре сер­це. Нi­ко­го в жит­тi вiн так щи­ро не лю­бив, як са­ме Тур­ки­ню. Але так вже скла­ло­ся, що во­на дру­га з ря­ду - му­сить ус­ту­пи­ти. I що хоч вiн двi лю­бить, з дво­ма вiн­ча­ти­ся не мо­же. Хоч би хо­тiв - то пiп не звiн­чає. Що Те­тя­на хо­че вiд нього? Що вiн тут по­мо­же? Ки­не Наст­ку? Наст­ка не вiдс­ту­пить. Страш­но Наст­ку ки­ну­ти. Те­тя­нi лег­ше. Во­на ба­гач­ка, дру­гий пос­ва­тає, i все бу­де доб­ре. Нею вiн не жу­риться. Йо­му гiр­ше. Вiн має все чор­ноб­ри­ву пе­ред очи­ма, дар­ма що за тиж­день в них ве­сiл­ля. Так бу­де ка­ра­тись, до­ки її не за­бу­де. Са­мi дiв­ча­та ли­ха наб­роїли, йо­го по­лю­би­ли, i те­пер вiн ви­нен. Дос­та Наст­ка гнi­вається, а то ще й во­на за­во­дить. Як вiн ли­ху за­ра­дить? Як­би знав, за­ра­див би, але вiн не знає. Не­хай во­на, Мав­ра, пе­ре­ка­же Тур­ки­нi, що за тиж­день в нього з Наст­кою ве­сiл­ля, але вiн її лю­бить… Ой, - зой­кну­ла вкiн­цi Мав­ра, i ма­ло що не спла­ка­ла. - Ме­нi жаль то­го тво­го Гри­ця, донько. Жаль чо­гось i гiр­ко. Ме­нi жаль те­бе, бо ти моя, а жаль i йо­го, бо чи­мось i вiн мiй. Гос­по­ди бо­же, чо­му во­но так скла­ло­ся? А та­кий вiн гар­ний, а та­ка ти доб­ра, а скла­ло­ся так фальши­во. Са­ме як ко­лись i в ме­не. Гос­по­ди, прос­ти, я хоч прог­рi­ши­ла­ся, чо­ло­вi­ка зра­ди­ла, але ти… - i ур­ва­ла.

Тетяна не вiд­по­вi­да­ла.

Стояла бi­ла, як смерть, все ще ко­ло две­рей, не ру­ха­ючись з мiс­ця, з очи­ма, що шу­ка­ли заєдно чо­гось по сто­лi, важ­ко ди­шу­чи. А ко­ли Мав­ра, жа­лi­ючи її, ска­за­ла: "Про­па­ло твоє щас­тя, донько, про­па­ла твоя до­ля!" - во­на, не обiз­вав­ши­ся до неї нi сло­веч­ком, пурх­ну­ла з ха­ти, як вiд ма­те­рi, i пог­на­ла…

Бiжить бi­лою стеж­кою, роз­ко­ли­ба­на го­рем, хи­тається, хо­че по­бо­ро­ти жаль в сер­цi - i чує, не год­на. Пiд­па­дає йо­му, вiн її глу­шить. Чує ли­ше, що щось му­сить ста­ти­ся. З нею са­мою чи з ним - не знає. Щось по­туж­не, ве­ли­ке, щось, чо­го до­сi не бу­ло, але му­сить, щоб уби­ло те ли­хо, що знi­ве­чи­ло її щас­тя. Те ли­хо, що та­ке ве­ли­ке, та­ке не­доб­ре. Гос­по­ди! Ша­лiє щось в її цiл­ком розд­раз­не­нiм вже мiз­ку. Чо­му во­но тут? Чо­му та­ке сильне? Вiд­так знов ви­ри­нає, зма­гається пер­ша її дум­ка, що щось му­сить ста­ти­ся. Пе­ре­ду­сiм ста­ти­ся, що б уби­ло те ли­хо, що уби­ло її щас­тя. Во­на йо­го уб'є. Во­на чує, що уб'є. Що год­на. Але як? Але що?.. Во­на не знає нi­чо­го… На­раз в її го­ло­вi по­чи­нає знов пу­та­ти­ся. Хто ви­нен? - пи­тає са­ма се­бе. - Гриць? Нi, Гриць не ви­нен. Вiн її лю­бить, ось ска­зав i Мав­рi, що лю­бить. Наст­ка вин­на? Нi. I Наст­ка не вин­на. I в Наст­ки щас­тя не­ма. Її Гриць не так лю­бить. - На­раз зас­та­нов­ляється. - А мо­же, i лю­бить? О, лю­бить, лю­бить! - зак­ри­ча­ло щось кри­ва­вим зой­ком в її ду­шi, пе­ре­ма­гає, заг­лу­шує все по­пе­реднє. - Лю­бить! Iнак­ше би не брав. Лю­бить! - i тут же за­ли­вається во­на страш­ним бо­же­вiльним смi­хом…

Вiдтак знов вер­тає, нап­ли­ває пер­ша дум­ка. Гриць ви­нен? Нi, Гриць не ви­нен, її сер­це ка­же, що Гриць не ви­нен. Се щось iн­ше. Се те ли­хо вин­но, що в нiм за­хо­ва­ло­ся i йо­го спи­няє. Ли­хо!!! Во­но ви­ну­ва­те, йо­го тре­ба вби­ти. Во­на то­то уб'є. Во­на… На­раз ста­ну­ла, мов уко­па­на, - за­ки­нув­ши ру­ки по­зад го­ло­ви, i роз­зи­рається блуд­ни­ми очи­ма по лi­сi, по вер­хах де­рев… Хто їй ска­же, як во­на до ли­ха до­бе­реться? - заб­лис­ло пи­тан­ня в її мiз­ку. Хто їй ска­же? Нiх­то. Бо нiх­то не знає. Але во­на са­ма. Рап­том об­зи­вається на­раз щось в нiй. Во­на вже знає. Цвiт па­по­ро­тi їй ска­же. Цвiт па­по­ро­тi! Во­на знай­де цвiт па­по­ро­тi, i вiн один їй ска­же, щоб нiх­то не знав, нiх­то не чув. Ска­же. Хто знай­де цвiт па­по­ро­тi, ка­зав їй раз Гриць, той все на свi­тi знає, i своє щас­тя знай­де. От­же й во­на бу­де зна­ти. Зна­ти, як приб­ра­ти­ся до ли­ха, як йо­го уби­ти. Во­на йо­го уб'є, - ша­лiє в її мiз­ку, - щоб йо­го нiг­де не бу­ло, в жод­нiм за­кут­ку свi­ту. Нi в неї, нi в Гри­ця, нi в Наст­ки… Нiг­де не бу­ло. То­дi бу­де доб­ре. Але ско­ро, ско­ро тре­ба… iти… ско­ро… щоб не бу­ло пiз­но… i як сто­яла, так звер­ну­ла­ся i пог­на­ла в гли­бiнь лi­су…

***

Тетяна мов­ча­ла i ви­ле­тi­ла так мовч­ки з ха­ти, не пог­ля­нув­ши на Мав­ру i пог­ля­дом. Не­доб­ре ста­ло Мав­рi на ду­шi з оцим мов­чан­ням дiв­чи­ни. "Що за­ми­кає її ус­та?"