Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

Вона вирвалася з учорашнього шефового кабінету, він її більше не гнітить. Їй, справді, попустило.

— Спасибі, ма, — каже Дарина в трубку, яку все ще цупко стискає в жмені: суглоби на руці вирізняються, як перламутрові. — Я тепер знаю, що мені робити.

Вона сама піде до Бухалова. І вона таки підніме Гелину справу — плювати вже на той фільм, раз такі діла, не в фільмі справа, — їй самій треба взнати, звідки йдуть по її життю всі ці ниточки, це капілярне сплетиво людських доль. І ще вона зустрінеться з Вадимом: він єдиний нардеп, із яким вона, можна вважати, в приятельських стосунках, — їх об'єднує Влада. Це її єдина пряма можливість перебити тим сукам їхнє шоу, яким вони хочуть прикрити чиюсь работоргівлю. Ось це те, що справді важливо.

А що робити далі з собою, де шукати роботи, і чи шукати взагалі, — це все, як жорства під ногами: звичайнісінький трусок житейської прози, з того ж розряду, що — що сьогодні купити до обіду. Так вона це зараз бачить: крупно, ясно, виправленим зором, — і знає, що це правильний погляд.

— Та я ж знаю, що ти в мене розумничка, — радіє мама. — Все буде добре, от побачиш!

— Обов'язково, ма.

— Тільки будь обережна! — звісно, мама як мама.

Дарина ледве стримується, щоб не сказати, як учора шефові: а от цього я тобі обіцяти не можу, — і мимоволі посміхається:

— Постараюсь, ма.

— Ну, будь мені здоровенька!

— Ти теж, ма. Якщо щось треба, дзвоніть. — Ритуальна фраза між ними, що означає — якщо треба грошей. Цим разом ця фраза вперше звучить не цілком щиро: на якийсь час, сподівається Дарина, їй вистачить заощаджень, але на скільки, власне, їх вистачить, щоб допомагати старим? У Адьки, теж батько на інженерній зарплаті — на харчі ще стає, а на ліки вже ні… Оце ж воно й починається, ось так вони й протікають, наші картонні хатки… Ет, ну його до біса, не хоче вона ляпатися думкою назад, у весь той кушир!

Поклавши трубку, Дарина встає і, як була, в куценькій нічнушці, підходить до вікна й ривком розчахує портьєри. І охає від несподіванки: так от звідки ця ясність, це жовте світло на портьєрі, якого вона за цілу годину телефонної розмови так і не помітила! Це сніг — уночі випав перший сніг!..

Зачарована, вона дивиться на враз просвітлілу вулицю, на важкі сиві вії дерев у сусідньому сквері й по-різдвяному, як на малюнку в дитячій книжці, побілілі дахи, — з одного комина куриться дим, і цілий краєвид виглядає так, ніби місто разом перевело подих, застигши в блаженному усміху полегкости. Її місто — цього вони теж у неї не однімуть.

— Ну що? — вголос питає Дарина, звертаючись невідомо до кого. — Повоюєм?

ЗАЛ V. ВЕЧІР НА ДВОХ

I. "ПІВШОСТА"

ПРИДБАНО В ЦЬОМУ МІСЯЦІ:

1. Польський військовий хрест за Монте-Кассіно (на щитку напис "Monte Cassino Maj 1944"), бронзовий, з кільцем, без ленти, нагородний документ відсутній.

Можна промацати з цим хрестиком наших воєнних колекціонерів. Хоча найліпше б вийти на поляків — все-таки для них то ще й історична цінність…

2. Пам'ятний нагрудний знак до 150-річчя від дня народження Сковороди, виготовлений із танкової криці, з портретом і підписом "Григорій Сковорода". На щитку напис: 1794–1944.

Ти ба, як сорок четвертий рік зачастив! Як на замовлення. Шістдесятилітній цикл, чи що? Десь я колись читав про теорію циклічного розвитку, — може, як наукова гіпотеза воно й несерйозно, але чудно все-таки, якими околясами історія часом нагадує про себе…

3. Окарина майолікова, Київщина, сер. XX cm.

От не пам'ятаю, а це звідки взялося? Яка вона хоч із себе, та окарина?

Вийду з офісу, сяду в підземному переході та й заграю на окарині… Жалібненький такий буде звук — колись у метро, пригадую, якийсь дідок так на сопілці грав на ескалаторі. Нічого сумнішого я в житті не чув. Наш фольклор і взагалі не так щоб сильно веселий на голос, а вже в підземеллі, оголений тим страхітливим резонансом, і зовсім краяв по живому, як плач покинутої дитини. Глас народа, вопіющого в пустині. Покинутий звук — якраз мені зараз під настрій. Де там, блін, та окарина?..

…Давай одружимося, сказав я їй. Мені вже тридцять чотири роки, а я цього ще жодній жінці не казав. Мій тато колись для такого діла маму спеціально до ресторану запрошував, і мама від хвилювання була обляпалася вином. А на Лялюську це ніби й не зробило жодного враження: в сенсі? — форкнула вона, як вона це вміє: як лошатко, і голівкою так само скинувши. Це як — щоб штемпсель був у паспорті? Щоб я офіційно числилася не безробітною, а домогосподаркою?..

Я хотів був запротестувати: причому тут це? Звичайно, я розумію, — вона ранена тим, що сталося в неї на ТБ, куди глибше, ніж сама собі признається: вона ж ніколи не мислила себе поза роботою, в неї просто нема напоготові іншої життєвої ролі, розбуркай її серед ночі й спитай: "Хто ти?", то й спросоння відповість: "Журналістка!". По-англійськи це називається — складати всі яйця до одного кошика, і тепер, коли їй того кошика забрано, моя дівчинка почувається окраденою з цілого свого життя нараз і ні про що інше думати не годна, — я це дуже добре розумію, не ідіот, та й як би мав не розуміти, я ж свого часу переходив через таку саму ломку, — ну гаразд, хай не зовсім таку, бо мені тоді все-таки було двадцять п'ять, тоді навіть прикольно здавалося спробувати щось нового, чом би й не побавитися в антикваріат (думалося ж, тимчасово!), — а в Лялюськи зовсім інша ситуація, і коли на носі сороковник, нічого прикольного в тому нема. Особливо для жінки, чи ж я не розумію. Але тільки коли вона форкнула лошатком і сказала про штамп, який у неї вже одного разу в паспорті стояв, і навіщо я, мовляв (цього вона не сказала, але неважко було здогадатися), забиваю собі і їй голову бздурами, коли в неї на порядку денному справді серйозні проблеми, — тільки тоді мені свінуло, що в нас із нею зовсім різні уявлення про шлюб. Що я таки католик, дарма що в церкві бозна-відколи не був. А для неї ця сторона життя ніби замазана олійною фарбою, — як колись було замазане до половини вікно в нашій шкільній убиральні, і ми, хлопчиська, видряпували на ньому ножичками різні глупства, а в універі пам'ятаю на такому самому клозетному вікні надряпане: "Бог умер. Ніцше", — і внизу овал голови, з велетенськими вусами й здибленою кучмою, частоколом штрихів: портрет чи то Ніцше, чи Бога, котрий умер.

4. Дві російські мідні монети, "денга" 1708 р. і "алтин" 1723 p., обидві в хорошому стані.

Тьху ти, чорт. Як це я на таку чухню повівся? Підбираю казна-що, як бомжара, аж стидно з таких заробітків…

…Мені би пояснити їй, як малій дитині: я ж не про штемпсель, Лялюсь, — я хочу, щоб ми обвінчалися. В церкві, перед вівтарем. Я, Адріян, беру тебе, Дарину, за дружину; я, Дарина, беру тебе, Адріяна, за чоловіка. В недузі й здоров'ї, в смутку й радості, доки смерть не розлучить нас. Ось так, і хулі неясно? І я хотів би, угу, Лялюська, якщо вже начистоту, як на сповіді (про яку ти теж колись не зрозуміла, чого я туди ходив, і допитувалась, наче антрополог у туземця: що то значить, відчув потребу піти до сповіді, — щось наброїв?..), — я, чесно скажу, таки хотів би, щоб по нашій із тобою хаті їздив на велосипедику, зчиняючи рейвах, маленький лялюсік, схожий на тебе й на мене одночасно, — байдуже, хлопчик чи дівчинка. Я хотів би тримати його за ручку на вулиці, помагати йому збирати розкидані по кімнатах іграшки, і сидіти коло його ліжечка й читати йому вголос, і вчити його всього, що навчився за своє життя сам, — навіть якщо сам я навчився нестак-то й багато. Ось так. А Ніцше, коли не помиляюся, вмер у дурці, де перед тим десять років хавав власне лайно.

Чого ти боїшся, скажи мені, чого?..

Маленька, перелякана дівчинка зі зціпленими кулачками, сповнена рішучости нічим не виказати свого страху, — я розгледів і впізнав тебе такою від першої хвилини, тільки-но вгледів тебе серед залаштункового хаосу телестудії, схожого водночас на заводський цех і на музей викопних кістяків, — серед мертвих, як птеродактилі, вимкнених камер і заплутаних під ногами тросів, що виповзали нізвідки, як удави в джунґлях, на освітленому п'ятачку знайомої з телеекрана галявинки ти, щойно відзнята для запису, відщіпала від себе мікрофона, перемовляючись із колеґами, і з вас усіх парувала якась неостигла, гарячкова накрученість, — так, ніби ви щойно гуртом висипали з нічного клубу і не знали, що робити з рештками свого штучно підігрітого збудження. Я тоді ще не знав, що це необхідна умова творення всякої віртуальної реальности, і екранної насамперед: щоб існувати, вона потребує від своїх творців постійної енергетичної підживки, підкидання в огонь щоразу нових дровець, нових кілокалорій живого запалу, — це так, як із брехнею, яку теж треба ввесь час підживляти, бодай тільки держачи її в пам'яті постійним розумовим зусиллям, бо, полишена на себе, вона вмить здувається, як кожна паразитична форма життя, як омела, коли падає виссане нею дерево, і з телевізією те саме. Ти належала до армії тих, хто годує її собою — власною кров'ю, блиском очей і свіжістю шкіри, з часом я навчився розрізняти в тобі й твоїх колеґах цей короткочасний, наче наркотичний, підігрів камерою і стежити, як поза нею він вичахає — в кого швидше, в кого повільніше, а дехто взагалі по кількох роках роботи на ТБ робився сонний і хлялий, наче з розетки вимкнений, і оживав уже тільки на екрані, — ненадовго сплескував хвостом, як укинута в воду рибка, а потім знову впадав в анабіоз. Тоді я всього цього ще не знав, мене вразила тільки, як зворотним неґативом осліпивши, твоя різко освітлена фігурка єгипетської статуетки в чорних вузьких штанцях: доти я й уявити не міг, що екран так грубо нам бреше навіть у зображенні, в тому, як крупні плани всіх роблять однаково мордатими, а насправді, в житті, ти така хрупка й тендітна — делікатна, як любила казати бабця Ліна: в її устах то був найвищий для жінки комплімент… І ти здалась мені тоді не королевою цього задзеркалля, а навпаки — дівчинкою-жертвою, ягнятком із начорненими під Моніку Белуччі очима й губами: як начеб дитина граючись розмалювала себе маминою косметикою. Коли я підійшов ближче, твоя маківка виявилась акурат на рівні моїх губів, і ніби хтось підштовхнув мене тої хвилини, промовивши в ухо: ось, Адріяне, жінка, скроєна в акурат на твою мірку.

Я мав би тебе тепер захистити, але не знаю як.