Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

Її було трудніше розгледіти. І якщо вже про сиґнал од провидіння, то він тут безперечно був — такий явний, що явніше нікуди, хіба би вже статуї заговорили. Чи, там, тернові кущі. Тільки я, самовдоволений баняк, мабуть, і від тернового куща пряме вогневе попередження теж тоді провтикав би: я найтупішим чином не впізнав у Сашкові себе — не побачив, що так само, як і він, живу самообманом. Що ми з ним хворі на одну хворобу, тільки в нього вона видима, а в мене ні. Мене ткнули в ту хворобу носом, а я провтикав. Замість розгледіти в Сашкові власну збільшену проекцію, я розчепірив пальці й запишався, як останній рагуль: не сторож я братові моєму. А й справді, він же мій молочний брат — за одну цицьку держалися, ще раз гиги… А кому я сторож?..

А це ж нормальна потреба всякого чоловіка — бути сторожем. Захищати те, що тобі Бог доручив: твоє місце у всесвіті, — якщо треба, то зі зброєю в руках і до останку. Олексій, наш охоронець, якось сказав мені, що коли в нього народилася дитина, він уперше по-справжньому зрозумів фразу, яку пам'ятав зі школи, з когось із класиків, — "Буду стріляти, коли прийдуть". У класика це начебто говорив якийсь падлюка-поміщик, коли йому одбирали землю, а може, то тільки за совдепівським підручником виходило, що він падлюка, а чувак був якраз нормальний, — принаймні Олексій ту фразу вимовив так, що мені мурашки побігли по спині. Найменше я сподівався від нього такої літературно викладеної філософії — хлопець він простий як двері, молодший за мене, колишній мент, — пішов звідти, бо щось там у нього з начальством не зрослося, — дружину свою любить до нестями, аж світиться, про неї згадуючи, курити кинув, коли та була вагітна… І хату сам їм збудував у своєму Обухові, де його батьки живуть, — все, як у пісні співається. Своя хата: жінка й дитина. І тато, що тримає "калаша" де-небудь під лавкою — на випадок, якщо "прийдуть". Я йому після того щоразу при зустрічі тисну руку, чого раніше не робив. Не так уже й багато мені стрічалося людей, котрі мають мужність жити своє власне життя. Своє — а не те, яке попід руку трапилося.

"Буду стріляти, коли прийдуть", — тут усе зрозуміло, в цьому є краса і ясність простого рішення. А я не відстрілювався, бо по мене ніхто й не приходив, — вийшло так, що я сам по себе прийшов. А тепер-от "відстрілююсь" од податкової… Херой, мля. Потомственний, стид сказати, вояка — лента за лентою набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відступай… Як була радісно ахнула Лялюська при нашій першій зустрічі: "Ви — внук Олени Довганівни?". Під її поглядом я обімлів (з першого погляду, в здоров'ї й недузі, доки смерть не розлучить нас…): з таким самим захватом упізнавання на мене колись дивився Струтинський, коли казав: "Ватаманюк, у вас унікальний мислительний апарат". Тільки ви двоє, Лялюська, — не ображайся за це порівняння зі старим ґномом, він був великий чоловік і великий учений, земля йому пухом, — тільки ви двоє вгледіли в мені щось більше за мене самого. Щось, ввірене мені долею, що вимагало від мене, такого, як я є, зусиль: неослабного натиску, витягання шиї до поту між лопаток, щоб до того більшого в собі дорости. Щось таке, до чого треба було доростати. Тільки він і ти, більше ніхто.

Ми зустрілися якраз під ту пору, коли я був смердів самовдоволенням, як цілий Duty Free shop у міжнародному аеропорту. Здавався сам собі зашибісь яким правильним пацаном. Саме на тій хвилі, менше ніж за місяць після зіткнення з Сашком під "Пантаґрюелем". Звідтоді ми сто разів сиділи з Лялюською в Золотоворітському скверику, в кав'ярні навпроти того казино-бару з автоматами, куди Сашко почвалав, сподіваючись за двадцятку відіграти своє життя назад, — із протилежного боку, в "Космополіті", і в пабі на розі Золотоворітської теж: обтоптали, обснували своєю присутністю, як павутинням, цілий той п'ятачок, і тільки в "Пантаґрюель" я її ніколи не водив. Жінка твого життя — здавалось би, слинява банальність, ото хіба для ресторанного репертуару й годиться, для якого-небудь галімого шансону, — вголос такого не промовиш, якщо тільки ти не повний кретин. Але той, хто це придумав перший, точно не був кретином. Схоже, всяка банальність — це істина, яку просто забагато повторювали: як мантру, до повної втрати смислу. Істиною вона від того бути не перестала, тільки що смисл її первісний, затертий од частого вжитку, кожен уже має відкривати для себе наново сам. Жінка твого життя — та, хто повертає тобі твоє життя. Твоє власне, таке, яким воно мало б бути — якби ти, мудило, його не просрав. Якби не спорснув, відмовившись тримати зусилля.

Денга, алтин — знову вертаюсь на той самий рядок, читаю й не розумію прочитаного… Ні, щось не йде мені сьогодні робота…

…Скільки їй років? — спитав мене тато про Лялюську, коли ми приїздили записувати його спогади (і ввесь той назбираний фільмовий архів, майже два роки Лялюсьчиної праці, тепер лясне псу під хвіст, бо ж то власність каналу!). Я сказав: вона на п'ять років старша за мене. Я чекав від старого згадки про маму — хай не прямо в лоб, мовляв, вона схожа на маму (хоча в чомусь таки й схожа — в Лялюсьці теж є щось від альпіністки, тьху-тьху, стукаю по дереву…), — чекав, що тато стане згадувати історію свого власного найголовнішого в житті кохання, то був би знак, що він Лялюську прийняв і розуміє, наскільки це для мене серйозно. Натомість він розчулився, але якось не в тему: о, зрадів, ти завжди любив старших дівчат, пам'ятаєш, тобі було три роки, а сусідській дівчинці чотири з половиною, і ти всім розказував, що з нею женишся? Лазив за нею хвостиком, ведмедика їй свого подарував, — пам'ятаєш?.. Я не пам'ятав — ні дівчинки, ні ведмедика, проте й собі розчулився: завжди приємно переконуватися, що час — величина відносна, що ні в чому істотному людина з роками не міняється, і той біленький малюк із перетятими ниточкою пухкими ручками на старому фото та нинішній дуболом, метр-вісімдесят-вісім-вісімдесят-два-кіло, — таки одна й та сама особа. Коли я потім розповів про дівчинку з ведмедиком Лялюсі, вона, посміявшись, сказала, вкотре вразивши мене безпомильним попаданням у не висловлену мною думку: а тобі не здається, що це твій тато про себе думав — про те, що він сам запам'ятав із своїх трьох рочків, із тої ночі, коли його розбудили поцілувати на прощання тету Гелю, я ж його про це розпитувала, от його й повело за аналогією?.. Розумничка моя, доктор Фройд мій доморослий. Жінка, що входить у твоє життя, прошиваючи його наскрізь, буквально, як голка з ниткою, — збираючи докупи, стягуючи на одну нитку його розсипані в часі шматки-пацьорки в цілісний рисунок, що почав низатися задовго до твоєї появи на світ. Жінка, що сягає глибше твоєї власної пам'яти, — і тому з нею ти твердо знаєш, хто ти.

І перший показник, що це Вона: Лялюська вернула мені мої сни. Увімкнула світло в невживаних кімнатах. То байдуже, що частина тих снів виявилась насправді не моїми — ніби за час моєї відсутности, поки я тупо напаковував собі голову звітами до податкової, методами вламування клієнтів, пошуками путнього бухгалтера, юриста, надійних експертів, надійних хабарників у міській адміністрації та іншим лайном, і того лайна було так багато нараз, що голова не встигала перетравлювати й страждала хронічним закрепом, — за цей час у тих невживаних кімнатах оселився хтось чужий. Хтось, кого я знати не знаю, і так і не збагну, чого він там блукає з своїм ліхтариком, як на ретро-кіносеансі, раз у раз демонструючи мені кавалки якогось старого фільму, — і який має стосунок до мене й моєї родини. Що якийсь має — це я здогадуюсь із того, що родина також загостила в мої сни, тільки якось химерно, боком — тета Геля проходить крізь мене, як крізь порожнє місце, адресуючись до Лялюськи, ніби я їм не більше ніж посередник, — гаразд, хай буде так, я не ревную, але трошки все-таки й кривдно, бо хто тут кому, питається, рідна кров? Чийого тата в трирічному віці витягали з ліжечка поцілувати на прощання, а потім везли до Казахстану в телячому вагоні, на безводному сухому пайку, і бабця Ліна свої півчашки води, які їм видавав конвой на станціях, набирала по ковточку й націджувала з рота в рот дитині разом із своєю слиною, щоб ні краплі не змарнувалося? (Сам тато тієї подорожі не пам'ятає, але розказував нам як по писаному — як од бабці чув.) "Виходить, — співчутливо й м'яко, як вона це вміє, випитувала в нього Лялюська в нашій малогабаритній вітальні, де тато сидів під камерами штивно, як у гіпсовому корсеті, боячись порушити позу, між розп'ятим на стіні гуцульським килимом і сервантом із недобитками старого сервізу корецької порцеляни (у світлі камер мене мов уперше осліпило жалюгідне вбозтво цієї старанно зліпленої з уламків старовини обстанови радянського добробуту, в якій я виріс), — виходить, Вас, по суті, репресували дитиною — тільки за те, що Ваша тітка воювала в націоналістичному підпіллі?" Тато зніяковіло крякнув: йому явно не сподобалось бути, в його-то літа, "репресованою дитиною", хотілось якось мужніше пописатися перед майбутньою невісткою, і він несподівано для мене став розказувати — я навіть, грішним ділом, подумав, чи старий не вигадує, принаймні раніше я ніколи не чув од нього цієї історії, — як уже в Казахстані, на поселенні, він, п'ятирічний карапуз, одного разу кинувся захищати свою маму від солдата-вохрівця, вчепився тому зубами в руку й прокусив до крови: "Той розлютився, ух, каже, бандеровскоє отродье, стрелять вас всех, гадов, — але маму пустив!", — тато засміявся, стягуючи рясні (які ж поряснілі, подумав я!) зморшки з цілого лиця до очей і сяючи зовсім як той, п'ятилітній, — тішачись зі своєї вперше проявленої чоловічої доблести, — і я побачив, що він каже правду. Ти мені цього ніколи не розповідав, закинув я йому потім, на що він, усе ще в піднятті, весело відгукнувся: та я й сам забув, аж диво, як воно пригадалося!.. Так я побачив, що Лялюська вміє вмикати світло в невживаних кімнатах не лише мені. Це її дар — добувати з людей заховану інформацію, як натискати на кнопку: клац! — і спалахнула лампочка. (Тобі би детективом працювати, жартома казав я, — ага, як Коломбо! — підхоплювала вона: в нас із нею вже виробився свій репертуар постійних фраз і словечок, єдине призначення яких — заступати дотики, бо не можна ж цілий час жити не рознімаючи обіймів, і на те й вигадані любовні слова, щоб ними обійматися, — тепер із цього репертуару дещо доведеться скреслити, щоб не ятрити їй душу зайвий раз, тепер моя Лялюська більше не Коломбо…).