Музей покинутих секретів - Забужко Оксана
Її, Даринині, батьки теж не були жодними дисидентами, і ні в яких підручниках ніколи про них не напишуть. Їм усього тільки стало сили чинити так, як вони вважали за правильне, — і сповна прийняти за те все, що в тій країні належалося прийняти, до смерти включно.
І якимось чином (яким?!) тої їхньої сили — тої, що здавалась такою марно розтраченою, бо ні на що видиме не перекладалася, — виявилось достатньо, щоб забезпечити їхній дитині запас міцности. Щоб в іншу добу, в іншій країні, напханій смертями, як бочка оселедцями, вона змогла лишитись живою.
Тому що це правда — вона жива, і цього в неї не однімуть.
Як там стариган Ніцше казав — все, що не вбиває, робить нас сильнішими? Та ні, мабуть-таки, не все. Але часом те, що нас убиває, робить сильнішими наших дітей.
От тільки своїх дітей їй ніколи не хотілося мати…
І тут вона раптом згадує — мало не ляскає себе по лобі, за перейнятою від Адьки звичкою, — перебиваючи плин маминого потішального монолога (якого й так — не слухала, відімкнулась: все про те, що "тепер" — не те, що "тоді", і що якось воно буде, бо ще ніколи не було так, щоб ніяк не було…), — згадує, з чиїх уст її недавно, цієї-таки осени вдряпнуло було оте недоречно-офіціозне "Анатоліївна", — аж чудно, як вона могла забути в мами спитати, геть викреслити матір із тої історії з есбеушним архівом, куди Адька ще кілька разів тицявся, і все намарно: справу тети Гелі все ніяк не могли знайти, а тепер уже що ж, тепер уже не варто й рипатися, раз кіна не буде? — чітко, боляче згадує, як із минулого життя, залитий вересневим сонцем ріг Золотоворітської й Рейтарської, їхній з Адькою перший наліт на ново-збудований архів СБУ, свою тодішню націленість на пошук, — і вражається з того, яка ж вона ще недавно була щаслива — і скільки в тій щасливій цілеспрямованості висипалося їй з поля зору непомічених подробиць, як камінців із-під копит розігнаній учвал іподромній конячці, аж ось він, камінець, — застряг у щілині розтріслого копита, не спинили б конячку — либонь, так і не згадала б…
— Мамо, вибач, я тебе переб'ю, — Ольга Федорівна послушно вмовкає. — Я в тебе все забуваю одну річ спитати. Тобі щось говорить таке ім'я — Бухалов?
У трубці й далі тихо.
— Мам? Альо, ти мене чуєш? Роз'єднали, чи що?
— Бу-уха-лов? — нарешті відгукується мама — дуже здивованим, молодим альтом: тим, що колись належав брюнетці в жовтогарячому платті. — Так звали нашого куратора. А ти звідки його знаєш?
— Якого куратора? — Дарині здається, що вона недочула: хіба в материні часи існувала така професія — куратор? Коли ні незалежних мистецьких виставок не було, ні ґалерейного руху, нічогісінько ж?..
— Від КҐБ, якого ж іще. Кожен радянський заклад мав у КҐБ свого куратора, така спеціальна посада в них була.
— А-а.
Що ж, де в чому часи таки змінилися, — раз змінилося значення слів.
— Бухалов, чи ти ба, — бурмоче мама. — Як же його звали, пожди-но, зараз згадаю…
— Не Павло Іванович?
— Точно! Павло Іванович, Пашенька наш. Він молодий був, молодший за мене, йому тоді, мабуть, ще й тридцяти не було, десь він уже після війни народився… Красавчик такий був!.. — у голосі мами проступає відсвіженим теж явно тодішній терпкий осуд, наче для гебіста бути "красавчиком" — то додаткова обтяжлива обставина: — Чорнявий, і очиська, як маслини… Йому б не в КҐБ, а в кіно зніматися, на Омара Шарифа був схожий… А ти звідки його знаєш?..
— В архіві есбеушному зустріла, по справі Адріянової бабусі. Очиська в нього й досі такі — як у арабського огиря. Він тобі привіт передавав.
— Дивись-но ти, не забув! — знов терпко дивується Ольга Федорівна. — То він тепер в архіві? Людей більше не пасе? — Вона вже оговталася, все одно що поправила обіруч, підпушивши пальцями, своє все ще пишне волосся, — є в неї такий жест, і Дарина його зараз мов навіч бачить: — Він зі мною все був співбесіди проводив, ще перед тим, як батька на психіатричну експертизу забрали, — щоб я, мовляв, на батька вплинула… Вчепився, як чорт в грішну душу. Колектив у музеї невеличкий, яка там у куратора могла бути робота, — ну, то він на мені й старався, заробляв свою зірочку… Раз я була визвірилась, бо вже сил неставало, — чого, кажу, ходите, чого мене мучите, мало що чоловіка зацькували, так ще й через вас мене начальство поїдом їсть, — а мені тоді директриса наша, ми її між собою Ельзою Кох звали, таке веселе життя була влаштувала, як у концтаборі: на десять хвилин, було, вискочиш із приміщення, біляшів на розі купити, — вже пиши пояснювальну! І так на кожному кроці. Просто виживала мене, щоб я не витримала й звільнилася, — злякалась, видно, чорної овечки в стаді… То він тоді ніби якось засоромився. Клявся, що дуже високої про мене думки і що дуже добрий рапорт про мене написав. Може, й не брехав, бо директриса десь після того вгамувалася, дала мені спокій… А він потім десь зник — перевели його кудись, уже, казали, інший був у нашого музею куратор, то той мене вже не чіпав, я його й не бачила… Думаю, що чимось проштрафився наш Пашенька, бо таки якийсь невеселий він ходив наостанці. Сказав мені, що хотів би, щоб його жінка так його захищала, як я Толю, — в маминому голосі, теж немов підпушеному зсередини, виразно чути нотки гордощів: може, думає Дарина, це й була їй найбільша підтримка за весь той час, коли вона лишилася сама?.. Ось такий-от, від Павла Івановича Бухалова поданий знак, що вона теж усе робить правильно?
— А чого ж їм від тебе було треба? Хіба батькові шили політику?
— Або їх розбереш, Дарусенько? Всюди влізти їм треба було, і все опоганити. Допитувався, чи "у вашего мужа склочний характер", — видно, матеріал збирав для психіатрів, це до мене вже аж потім дійшло… І щоб я батька вмовила забрати назад усі заяви — "разве ви нє хатітє жить спокойно"? Я сказала — вже ж що хочу, але ж я хочу ще й поважати свого чоловіка, і мій чоловік ніколи не погодиться на таке мерзенство — оклепати невинного, та ще й посмертно… То він так дивно на мене глипнув — "вот ви какая!..". Мені взагалі здається, — мама трошки бентежиться, — що я йому подобалась…
— Ов, а це вже порушення статуту! Доблесним радянським чекістам сантименти до підопічних заборонялися, спеціальні інструкції на цю тему були, я читала…
"Матінка ваша — ще жива? — Дякую, а ваша?" Дарина відчуває, що червоніє від цієї згадки: як вона тоді парскнула, форкнула, ніжкою тупнула, як коза-дереза, — аж вони, бач, мало що не родичі з Павлом Івановичем! Десь у тому самому архіві, де поховано справу Олени Довганівни, лежать і рапорти Павла Івановича на Гощинську Ольгу Федорівну, 1939 р. народження, українку, безпартійну, заміжню, чоловік — ні, це вже неактуально, цю графу краще пропустити.
"Дуже приємно, що в неї виросла така відома дочка", — з наголосом на першому складі. А могла б і не вирости? Відставний терорист, волоокий Павло Іванович Бухалов з опасистим задом і печінковими заїдами, люблячий тато студентки-консерваторки, тридцять років тому, коли ще не мав тих заїд і робив кар'єру на так званій оперативній роботі, написав на її матір "добрий рапорт". Чи слід розуміти так, що якби він написав поганий, маму теж, як і батька, вигнали б з роботи, а то, чого доброго, й посадили б? І що було б тоді з нею, Дариною? Фіґ зна, ну нічого хорошого, це напевно, — діти політв'язнів і до освіти-то доступ тільки вже аж після розвалу Совка отримали… Швидше всього, загриміла б у який-небудь інтернат, страшне діло. Чи тьотя Люся не дала б їй пропасти, забрала б до себе на Полтавщину? Але і в цьому випадку її шанси вирости "відомою" були б нульові, він, мабуть, тому так і сказав. Недовго їй, правда, лишатись "відомою", і взагалі неясно, що робити з собою далі, — ну, та це вже не Павла Івановича вина…
І враз на неї наринає те саме, схоже на вестибулярне, коротке замикання-запаморочення, що було з нею вже раз навесні, того дня, коли вона допізна затрималась на студії, переглядаючи інтерв'ю з Владою, а Адріян дзвонив розповісти їй про свій сон: на якусь частку секунди — довше це не може тривати, довше цього не витримати живій людині, — її виносить нагору стрімголов-розігнаним-ліфтом-чи-велетенським-оглядовим-колесом — не понад простір, як на Владиній картині, а понад час: понад вчорашній кабінет із жестикулюючою в ньому шефовою фігуркою, і відбитий від нього, прямою перспективою вглиб, інший, 1987-го року кабінет за дерматиновими дверми, понад мокрі бліки голландських черепичних дахів крізь готельне вікно, і далі, крізь анфіладу залів прямої перспективи, де кухня зразка сімдесятих кипить спузирілою білизняними горбами виваркою на плиті, і калюжа від сніговичка розтікається по брунатно фарбованій дощаній підлозі, і на сходовому майданчику стоїть її молодий батько з задертою головою, — ракурсом згори, з пташиного польоту, на якийсь прослизаючий хвостик миті вона бачить, як усе те разом пульсує, приведене в рух, мов скреслі тороси серед світового океану, увімкнене в якесь велетенське, неосяжне поле струму, і як крізь нього течуть, прошиваючи її життя, тонкі, мерехкі й незліченні, аж в очу рябить, ниточки — поза межі її життя, поза обрій видимого, складаючись в осмислений, ні, мислячий, живий візерунок, Довганівна — Адріян — Бухалов — мама — вона — Влада — Р. — шеф — капітан — батько — ще, ще мить, од самого наближення до якої поймає млістю, і, здається, ось зараз усі вони, живі й мертві, зсунувши часи докупи, як стільці при одному столі, займуть свої місця на увімкненій мапі зоряного неба, і все стане ясно, — що, все? — а нічого, мить пройшла, цілісна панорама, так і не склавшись, розпалася на друзки, на пласкі шкельця спогадів, з яких уже жодної Вавилонської вежі не збудуєш, і Дарина сидить на розкиданій, зім'ятій постелі, кліпаючи очима на під'яскравлену сонцем до яєшно-жовтого кольору портьєру з тінню віконної перекладини — наче з вигнутим крізь лупу хрестом… Ниточки, тільки й перевертає навздогін думка, мов язик нерозгризну клейку цукерку. Ниточки, ниточки. Мама — вона — Бухалов. Ні, не так: Довганівна — вона — Адька — Бухалов. Ні, вже не відновити, вже погасло. Знову, як і тоді навесні, — зблиснуло й погасло.
Але одну річ вона з цього зблиску зафіксувала: позицію-над — у стосунку до того, що трапилося вчора.
