Останні орли - Старицький Михайло

У скронях в неї стукало, і в очах миготіли червоні іскри... — Лицемірство й брехня. Ох, що ж цеі Вир якийсь... і берег тікає з-під ніг..."

Від цієї думки серце Дарини болісно стислося, невимовне гостре почуття самотності й туги охопило її. Побоюючись зустрітися з ким-небудь стороннім у саду, вона подалася квапливо до монастирської церкви, тим більше, що дзвін уже кликав до вечерні.

У церкві було багато прочан, коли Дарина ввійшла туди; незабаром потяглися в храм довгою чорною низкою й ченці.

Вони зупинилися біля протилежного криласа. Дарина глянула в той бік і відразу ж побачила Найду; очі їхні зустрілися на одну тільки мить, але зразу ж Найда потупив погляд і так і не обернувся до Дарини до самого кінця служби.

Погано спала тієї ночі панна і вранці встала сумна й збентежена... Цілий день провела вона знову в монастирі, але Найда, видно, уникав зустрічі з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.

На третій день, під час раннього сніданку, отець Мельхіседек сказав своїм почесним гостям, що він допіру одержав листа від ігумені Лебединського жіночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо митрополит уніатський має намір за всяку ціну вирвати в неї монастир і повернути його в уніатський. Митрополит спантеличує усіх, кажучи, що він, Мельхіседек, поширює тільки неправдиві чутки про королівські декрети, що король одхилив усі прохання схизматів та інтерцесії іноземних дворів, що схизма всюди буде знищена, а ті, що доброхіть не приймуть зараз же унії, будуть жорстоко покарані, і от деякі з черниць, маловірні, починають вагатися, а якщо хоч одна з них погодиться прийняти унію, то монастир загинув, бо митрополит оголосив усім, що коли в монастирі хоч мала частина братії захоче перейти в унію, то такий монастир переходить уже до єпархії митрополита уніатського, а тому мати ігуменя просить його, отця Мельхіседе-ка, прислати їй автентичний список королівського декрету, а також когось із вірних статечних людей, щоб умовити й утримати маловірних.

— Я поїду, таточку, — промовила Дарина, звертаючись до батька. — Ви обіцяли відпустити мене.

— Обіцяв, але вирішив, що тобі краще буде виїхати туди з Києва; твоє слово мало їм допоможе, а я попрошу в Києві у пана губернатора точне підтвердження королівської відповіді цариці, та й з тобою пошлю козаків з десяток-другий, а для охорони твоєї ще візьму в пана губернатора листи до знатних польських осіб.

— О, сіє не пошкодить, не зважаючи ні на що, — погодився Мельхіседек. — А я тим часом пошлю їм сьогодні автентичний список королівського декрету, одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього ніхто не зуміє переконати малодушних. Він став тепер моїм першим помічником.

Дарина зашарілась.

"Найду пошлють сьогодні з монастиря, вони виїдуть до Києва, і, отже, вона вже не побачиться з ним... можливо, ніколи... Ні! Треба побачитись, треба поговорити".

І нараз у неї мимохіть загорілося бажання побачити Найду, повідати йому про все й попрощатися, хоч би й навіки...

"А що, коли та, котра розбила його серце нездійсненною мрією, як казав він, чи як їй здавалося, що він казав, виявиться несподівано..."

Дарина тихо скрикнула.

— Що з тобою, дитя моє? — сполошився обозний.

— Щось ужалило... Мабуть, оса... — зніяковіло відповіла Дарина, хутко обернувшись до вікна, і потім, опанувавши своє хвилювання, додала, звертаючись до батька: — Я згодна, шановний батечку, виконати вашу волю, але дозвольте мені в такому разі написати хоч листа до превелебної матері ігумені й повідомити її про мій скорий приїзд.

— Добре, доню! — погодився обозний.

— То я піду в свою келію і приготую листа, а ви, превелебний панотче, звеліть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцеві, я передам через нього листа.

При останньому слові Дарина знову почервоніла, але уклін сховав її збентеження.

— Усе виконаємо, ясна панно, піклувальнице наша, виконаємо все. Ох, господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, їй високу долю, — додав з ласкавою усмішкою ігумен, благословляючи Дарину, яка схилилася перед ним.

— Авжеж, — відповів самовдоволено обозний, проводячи рукою по гаптованих золотом грудях жупана. — Правда, дякую повсякчасно Всевишньому: не соромно назвати своєю, і розумом, і красою видалася серед усіх, задивляються на неї й сіятельні російські особи, і доля їй, справді, судилася висока! — пан обозний багатозначно всміхнувся й поправив свій короткий вус.

Останніх батькових слів Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона з трапезної й подалася до призначеної їй келії.

Ввійшовши в келію, Дарина причинила двері, поклала на столі аркуш паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар і присіла до столу.

Минуло хвилин десять, але дівчина й не доторкнулася до пера.

"Що скаже вона ще Найді? Навіщо покликала його сюди? Для чого?" — роїлися в її голові бентежні думки, а в серці разом з тим росла страшна тривога; і жах, і надія, і передчуття чогось невідомого, що одним помахом ламає життя, охопили її тремтячі груди.

Та ось коло дверей келії почулися кроки, і знайомий голос промовив:

— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!

— Амінь! — відповіла нетвердим голосом Дарина. — Ввійди!

Двері відчинилися, в келію зайшов Найда; ступивши кілька кроків, він низько, по-чернечому, вклонився дівчині й зупинився.

Незважаючи на вдаваний спокій, видно було, що послушник теж дуже схвильований.

Дарина підвелась, хотіла щось сказати, але, глянувши на Найду, збентежилась і змовкла.

Запала ніякова мовчанка.

— Ясновельможна панно, — промовив Найда, — отець ігумен посилає мене сьогодні в Лебединський монастир: ти хотіла дати й від себе деякі ординанси.

— Так... хотіла, ось поки що лист! — заговорила, збиваючись, Дарина, опустивши очі на чистий аркуш паперу. — А потім з Києва сама приїду... привезу їм автентичні декрети... — і нараз, урвавши свою мову, вона промовила схвильованим тоном, звівши на Найду очі: — Скажи мені... ось уже третій день, як я живу у вашому монастирі... Чому ти ні разу не підійшов до мене?

Це одверте запитання дівчини збентежило Найду.

— Справи... клопіт... — відповів він ухильно. — Весь час прибувають богомольці.

— Справи, клопіт! — з гіркотою мовила Дарина. — Справи твої лишаться з тобою, а я поїду, і хто знає, чи побачимося ще коли! Я ж і так ледве умовила батька приїхати сюди.

— То це ти умовила його? — жваво спитав Найда.

— Я... Незважаючи на мир, він побоювався їхати сюди, Дарина замовкла. Найда мовчав теж...

— Ти перейшов сюди одразу ж після того, як бачився з владикою в нас на хуторі? — заговорила знову Дарина.

— Так... А ти звідки довідалась про це?

— Питала в Печерах. Ну, як тобі живеться тут?

— Допомагаю в міру сил своїх отцеві ігумену... Їжджу по селах, монастирях, підбадьорюю слабких, умовляю тих, що відпали...

— І довго ти гадаєш залишатися тут?

— До кінця днів моїх.

— Як? То, виходить, незважаючи ні на що, ти не скинеш ряси? — скрикнула Дарина.

— Нащо? — мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очі.

— Тепер кругом мир і спокій і мої сили не потрібні нікому! — стримано додав Найда.

— Отже, ти задовольнився, що Росія заступилася за одновірців у справах церкви, й на тому заспокоївся? А приниження пограбованих, убогих, що їх мають за худобу, тебе не обходить?

— Авжеж, панно! — глибоко зітхнув Найда. — Стогони і зойки навколо... Та хіба мало є на світі горя, перед котрим треба смиритися. Дарина спалахнула.

— Чому ти говориш зі мною так холодно, так вороже? — заговорила вона швидко й гаряче. — Чому раніше ти говорив правдиво й сердечно? Адже ти обманюєш мене!.. Ти не думаєш так, як кажеш. Якщо й гризе твоє серце якесь таємне сердечне горе, то невже не зосталося в тебе жодного правдивого, ласкавого слова для мене?

Найда мовчав.

— Але якщо це правда! — з щирим смутком скрикнула Дарина. — Якщо ти так змінився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б мені було й не зустрічатися з тобою!

Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до стіни.

— Панно... панно... — схвильовано промовив Найда, ступивши кілька кроків до неї. — Ти плачеш... Дарино... — додав він несміливо. Останнього слова Дарина не чула.

— Так, плачу, — заговорила вона уривчасто й різко, віднімаючи руки від очей і обертаючи до Найди обличчя. На віях її ще блищали сльози, але очі паленіли гнівно й збуджено. — Плачу. Але що тобі до того, преподобний отче? Тобі байдуже і до мене, і до нещасної вітчизни! Іди ж бий поклони й радій спасінню своєї душі!

— Панно, що ти говориш?

— Те, що є! — запально казала Дарина. — Не про себе турбуюсь я: вітчизни доля рве мені душу, бо не бачу вже ні єдиної людини, котра б могла ще врятувати її. Ти докоряв батькові за те, що він продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душі! Невже ти можеш вірити в цей мир? Чи знаєш ти справжні наміри держав? Ні, не знаєш, а я знаю, тому що батько вже не раз прохоплювався словом про це. Досі я думала, що ти ще любиш свою батьківщину, але бачу — помилилася я в тобі, смиренний отче.

Останні слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.

Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.

— Ні, — перебив він Дарину, — ти не помилилась: перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда — гайдамацький отаман.

Найда розправив плечі й гордо підвів голову; від цього руху він став, здавалося, ще вищий і могутніший.

— Ти не помилилася в мені, я зрозумів усе й давно вже прочитав між рядками королівських декретів і милостивих інтерцесій те, про що ти кажеш мені зараз. І знай: як тільки сейм одхилить наші вимоги, як тільки ляхи простягнуть знову руку на нашу віру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю під свій стяг козаків, гайдамаків і всіх, кому ще дорогий наш край.

Радісний крик вирвався в Дарини, обличчя її прояснилося; вона ступила крок уперед і застигла на місці, чекаючи якогось вирішального слова, що, здавалось, ось-ось мало зірватися з уст ченця.

— Відчай, ганебна слабкість і нещасне кохання привели мене сюди, — говорив далі Найда, — але я їх поборов у собі, і відчай, і кохання.

— Хіба та, котру ти кохаєш, померла? — несміливо перебила його Дарина.

— Ні, вона жива.

— Не кохає тебе?

— Не сміє кохати, бо вища за мене своїм становищем, — при цих словах по устах Найди майнула їдка усмішка.