Євпраксія - Загребельний Павло
Він уже все підготував. Він добрий і гарний. А ви... відмовляєтеся. Чому ви відмовляєтеся, ваша величність?
Євпраксія не могла стямитися. Вже переконалася, що в цьому світі чиєсь щастя і чиясь воля можливі тільки кощтом чужих нещасть і ув'язнень, тепер несподівано поставало перед нею геть неочікуване: хтось може бути щасливий завдяки її звільненню! Дивне щастя і ще дивніша воля, отримана такою ціною. Але ж не жорстока ціна, а добра, якась особливо людяна, хоч, коли задуматися, однаково є в ній щось не зовсім чисте, коли замішано тут такого чоловіка, як Заубуш, та й маленька Вільтруд плаче не тому, що її імператриця лишається в вежі, а через поруйнування своїх сподівань на щастя. Нічого нема безкорисливого на світі. У своїй доброті ця дівчинка з янгольськими очима так само безжально жорстока, як і Заубуш, як імператор, ян усі ті, хто дбає передовсім про себе, про власну вигоду, власні наміри, власну пиху. У кожного по-своєму називається, а все те саме.
Що мала казати? Втішати Вільтруд? Ти мені, я тобі, давай мінятися, мов діти? Вже наближався ранок. Негодований сокіл гнівно шкрябався в скрині, куди його замикано на ніч. Чи й годуватимуть тепер вони і чи пускатимуть сокола зі своєї вежі? Хоч ще нічого не сталося, але вже й змінилося щось, уперше настала така зміна, або хоч заповідалося, і Євпраксія розуміла, що це — єдиний вихід. Навіть коли загрожує страх або розчарування заповітних змін, треба радіти, бо таким чином стаєш володарем власної долі, вириваєшся з тенет понурої щоденності, за яку немає нічого огиднішого.
Несподівано рано прийшов абат Бодо. Так ніби теж не спав ніч, хоч з його потемнілого, ретельно виголеного обличчя важко було щось вичитати. Він суворо насупився на Вільтруд, і та щезла вмить, забувши про всі свої сподівання стати баронською жоною, суворістю хотів абат якось вплинути і на Євпраксію, але з того не вийшло нічого, бо імператриця відразу поскаржилася:
— Цієї ночі мене відвідав злий дух, отче. Бодо злякався так, що не вмів того приховати.
— Не всі ті духи злі, які нам видаються злими, дочко моя. Блаженні...
— Цей не належав до блаженних. Маєте знати, як виглядає, аби збороти його молитвами, коли зустрінете.
Вона описала йому свого нічного гостя, після чого абат трохи вспокоївся.
— Сподіваюся, ти зборола його молитвою?
— Він сам щез. Прокричав: "Ти недовго зостанешся тут",— і щез. Як те розуміти?
— Іноді, дочко моя, найнахабніші демони, за законом божественної премудрості, можуть возвіщати людям істину. Лжею і обманом лишається тільки те, що вони кажуть од самих себе. І коли їхні пророцтва частково збуваються, то це тому, що їхня поява не зовсім некорислива для людей, надто коли боже провидіння подбає, щоб знешкодити дію їхніх підступів. Явлення такі, за свідченням святого Григорія, звіщають одних про їхню погибель, а другим слугують попередженням про зміну способу життя.
— А мені? Що звіщає мені?
— Молитимуся за спасіння твоєї душі.
— Вона вельми пильно оберігається від загроз і спокус. І душа, і тіло. Але я ще не все вам сказала,
отче.
— Хто почав, той дійшов уже до середини.
— Отже, ви знаєте про відвідини барона? І про те, що
він говорив?
— Шануючи вуха твої, не переповідатиму всього.
— І як я повелася, теж знаєте?
— Хіба можуть про щось свідчити вчинки людини, так довго й несправедливо позбавленої воді?
— Несправедливо? Ви ніколи цього не казали, отче!
— Бо не наставав мій час.
— А тепер настав?
— Так.
— Чий же? Ваш чи барона Заубуша?
— Твій настав, дочко.
Вона трохи налякано підвелася, відступила від сповідника.
— Як це розуміти, отче? Ви... теж з бароном?
— З тобою, дочко!
— Але як Заубуш? Звідки взявся цей диявол? Не вірю!
— Дияволів немає, дочко моя,— є природа людська.
А все, що поза тим, або ж боже, або...
— Нічиє? Нема на світі нічийого! І безкорисливого нема! Скрізь і у всьому користь! І від мого визволення, від моєї... Що це має бути? Втеча?
— Вибавлення.
— Але як? Утекти? Вночі, тихо, по-злодійському? Перевдягатися, затуляти своє обличчя. Від кого? І куди втікати? До кого?
— Нас послав найсвятіший папа, дочко.
— Папа? Який? Їх два!
— Один справжній. Той, що в апостольській столиці.
Урбан.
— Де він? У Римі чи в Каноссі? Всі папи сидять у Каноссі коло Матільди. Ніколи не бачила цієї жінки, але вона здається мені вищою за всіх. Може, то її дух являвся мені сьогодні вночі? І мене з цієї вежі повезуть просто до Каносси?
— Дочко моя, приніс тобі благословення від найсвятішого папи. Тебе ждуть народи. Ти гідна найвищої долі.
Євпраксія впала на коліна, поцілувала руку абатові, усе в ній здригалося. Сокіл оскаженіло дряпався, в темній скрині, вона не чула нічого. Тоді спам'яталася, відчинила скриню, винесла птаха на рукавиці до вікна, випустила. Лети! Лети й не вертайся, впивайся свободою, живи волею, бо тільки то є справжнє життя. Вправлялася з соколом з умінням досвідченого ловецького. Абат подумав, як, власне, мало він знає цю жінку. Мабуть, вміє вона кидати спис у звіра, сідлати коня, рубатися мечем. Загадкова слов'янська душа.
— Я б хотіла вийти звідси вдень, коли світить сонде, аби всі бачили, і від'їхати з Верони в пишноті ще більшій, ніж прибула сюди.
Ось безмежність жіночих примх!
— На жаль, дочко моя, це неможливо. Ми вимушені дотримуватися обережності. Але вже за Вероною тебе зустріне почет, гідний твого сану і твоєї чистоти.
— Коли це буде?
— Коли звелиш.
— Так усе просто?
— Твої недостойні слуги все підготували.
— І можна вже сьогодні?
— Вдосвіта найліпше, дочко моя.
— Чому не звечора бодай?
— Найліпший час — передсвітанкова пора. Сплять чисті душі, але сплять і негідники.
— Хто прийде за мною?
— Коли дозволено буде, ми обидва.
— Ви і Заубуш? Без нього не можна? Не хотіла б його бачити. Але зате вельми хоче його бачити моя Вільтруд. Гаразд. Я згодна.
— Веліть дівчині готуватися в путь. Ми візьмемо все найцінніше, що тут вє
— Небагато маю тут. Усе лишається імператорові.
— Про твоє майно подбають згодом, дочко моя. Євпраксія покликала Вільтруд. Абат тихо зник. Дві пари очей зустрілися поглядами. Дві спільниці. Залежні одна від одної, незважаючи на різницю в становищі. Бо хіба є хтось незалежний на цім світі?
— Що ми братимемо? Ваша величність? — захапалася Вільтруд.— Ми заберемо все, все. Ви не турбуйтеся, я подбаю, я...
— Ми нічого не візьмемо звідси. Тут на всьому печать неволі. Не хочу більше неволі. Полиш усе! Подай мені он той псалтирик! Більше не хочу нічого.
Цілий день Євпраксія не їла, не підходила до вікна, боялася визирнути, боялася зустрітися поглядом з сокольником: ану ж запримітить, як лихоманкове зблискують їй очі, ану ж попередить сторожу! Нетерплячка била її сповнювала нез'ясованим роздратуванням, злістю не знати й на кого. Коли ж, чи довго ще, чому не йдуть? А може, все те брехня? Може, нові підступи імператора? Може, Заубуш затягнув до своїх злочинів і абата Бодо? Бо що таке абат? Чи вона знала цього чоловіка? Знала його молитви, пусті слова про блаженних, намагання виправдати все на світі. А тимчасом світ сповнений такої неправди, що не хочеться й житина ньому.
Нарешті дочекалася. Прийшли одразу обидва. Були поштиві й уважні, Вільтруд крутилася десь позад них, готова до послуг і допомоги, так само нетерпляча в очікуванні свого щастя. Дивне щастя, але на те нема ради.
Заубуш виступив трохи наперед. Змінився до невпізнання. Постарів, побільшало рубців на обличчі, важче тягнув свою дерев'янку, якось мовби навіть злагіднів увесь. Чи то їй тільки здається? А може, й не винен? І Журина, і колись сестра Генріхова Адельгейда, то все злочинна воля імператорова, а барон лише слухняне знаряддя? У германців знаряддя виною не обтяжується. Навіть шибеницю звуть святим деревом.
Не час було про чиїсь провини. Час визволення — для дій.
— Ваша величність,— вклонився Заубуш,— дозвольте
я проведу вас через сторожову вежу...
— Соколину,— поправила його Євпраксія.
— Прошу? — барон справді був невпізнанний...
— Я сказала: Соколина вежа. Так вирішила її назвати.
— Ваша воля, ваша величність.
— Окрім того, не хочу, щоб мене вели. Пройду сама.
— Ваша величність, сторожа...
— Я — імператриця. Хто може йти поперед мене?
— Так, ваша величність. Але сторожа... Вона нічого не знає.
— То й ліпше.
— Вона звикла пропускати мене. Коли ж побачать вас... Небезпечно будити сплячого собаку.
— Я зроблю так, як вважаю за ліпше. Гідність моя не може бути зашкоджена.
Втрутився абат Бодо.
— Дочко моя, ми повинні бути обачливі. Але Євпраксія затялася на своєму. Вона не хоче нічиєї милості. В кожного ув'язненого лишається єдине право: право на втечу. Може, вона давно вже б скористалася з цього права, але пригнічувала її непотрібність світові й людям. Куди втече, що вона світові й навіщо? Тепер прийшла звістка, що її десь ждуть, що її долею клопочуться найвищі особистості, вона вдячна була і тим, і цим, які сповістили їй. Але перший крок хотіла зробити сама. Навіть загинути в останню мить, але зберегти гордість, полишити по собі добру славу. Це ліпше, ніж у ганьбі й пониженні діставати власну свободу з таких злочинних рук, як у цього барона.
— Вільтруд! — покликала дівчину.— Одяг і інсигнїї імператриці!
Дівчина метнулася до скринь, хапливо діставала одяг, прикраси, корону, золото, самоцвіти. Шурхіт коштовних тканин, тьмаве сяяння золота, зблиски діамантів у сутіні вежі. Вдруге в житті надягала Євпраксія урочисті шати імператриці з піднесеністю, що межувала з непам'яттю. Вперше це було перед вінчанням у Кельні і ось тепер, коли відважилася вбратися так, щоб здобути собі волю.
Одягання забрало багато часу, і чоловіки вже неприховане тривожилися, але Євпраксія була мов суцільний спокій.
— Тепер можемо йти.
Кинула па обох чоловіків погляд, повний погорди, стала спускатися першою, не озираючись, вийшла в перехід між вежами.
Рукатий кентавр проводжав Євпраксію, і веселощі його тепер уже не видавалися недоречно-навмисними, як тої днини, коли імператрицю ув'язнено в цю похмуру вежу.
Таки ж недаремно, виходить, викарбувано було цю бронзу для нагадування про веселощі й красу життя.
Євпраксія не озиралася, не дивилася, знала все про кентавра, бачила веселий розкид його копит, химерну борідку, чашу з вином. Так само не дивлячись, знала, що в найвищім отворі Соколиної вежі непорушно стоїть мовчазний похмурий чоловік, стоїть перед безмежним темним простором, сам темний постаттю и лицем у передсвітанковім мороці, але світилося їй те лице ам сюди буйним подихом волі, зоріли для неї очі сокольника, мабуть, ладнався він випустити відразу мало не всіх своїх соколів на честь її визволення, щоб почалося воно у розсвисті дужих крил, в нестримності й захваті.
Імператриця дивно схитнула головою, тьмавий блиск од корони вдарив кудись угору, ніхто й не зауважив того, не побачили, як уклонився востаннє Євпраксіі сокольник зі своєї вежі, зате молода жінка знала про те, бо хода її відразу зробилася легкою мовби летючою.
— Benedictus, qui venit іn nomine Domini — пробурмотів абат Бодо, а Заубуш проказав якусь із своїх найтяжчих лайок.
