Євпраксія - Загребельний Павло
Два скріплені між собою пташині крила з прив'язаною до них брудною мотузкою.
— Хто передав? Навіщо ти це принесла сюди?
— Сокольник, ваша величність. Просив прийняти.
— Оце все? Що маю з ним робити?
— Він дарує вам сокола, ваша величність.
— Ти хотіла сказати — оці крила?
— Ні, живого сокола. Він просить вас надягти рукавицю і ждати, поки він пустить зі своєї вежі сокола. Тоді треба розмахувати цими прив'язаними крилами. Це зветься вабило. Сокіл, приваблений крилами, прилетить до вас і сяде вам на руку.
— Але я не вмію махати цим. І... не хочу.
— Ваша величність, дозвольте мені. Євпраксія вказала їй на вікно.
— Але прошу вас — надягніть рукавицю. Бо сокіл так і впаде.
— Звідки ти знаєш?
Вільтруд не відповіла: висунувшись з вікна, щосили крутила вабилом. Тоді зашепотіла злякано:
— Летить, падає, ваша величність!
Євпраксія невміло надягла шорстку рукавицю. Смішно, але хвилювалася, так ніби вперше надягала шати імператриці. Кинулась до вікна, відтрутила Вільтруд, наставила рукавицю.
Птах, наближаючись до землі, опускав хвіст, розпростує його пір'я, підносить голову і легко й швидко вдаряв крилами, щоб пригасити швидкість і сісти лагідно. Сокіл падав каменем. Чи й запримічав висунуту з вікна рукавицю, чи запам'ятав, звідки викручувалося вабило, летів зі свистом, так ніби намірявся врізатися в камінь вежі й розприскатися бризками. Євпраксія мало не закричала від страху за сокола, але він попередив її, шугнув побіля обличчя, вчепився в рукавицю, круглооко втупився в жінку, мабуть, дивуючись такій зміні господаря, хижо наставив на неї жорстокого дзьоба, стрепенувся, мовби зриваючись до льоту, але тут Вільтруд вправно накинула йому на голову шкіряний каптурець, і засліплений птах з криком задряпався по рукавиці, вже неспроможний злетіти, безпорадний і слухняний.
— Він буде наш! — вигукнула Вільтруд.
— А що з ним робитимемо?
— Я годуватиму його, купатиму. Ви пускатимете до самого неба. Сокольник дасть нам пташок для годівлі.
Я поставлю для сокола воду.
— А що скаже абат Водо? — всміхнулася Євпраксія,
— Хіба бог — проти птаства? Адже й божий дух злітає птахом.
— Не соколом же — голубом.
— Це коли він ні з ким не воює. А в Германії єпископи постійно воюють. Тут, виходить, теж. Хіба то не божий "дух штовхає їх до того?
— Спитай абата Бодо.
— Я боюся його. Він такий суворий.
— Сокіл суворіший, а ти не злякалася. Бачиш, які в нього пазури. А крила? Мов залізні.
— Однаково це птах.
— А коли помітить у нас сокола сторожа?
— Ваша величність, вони не помітять!
— Чому так вважаєш?
— Вони ніколи не дивляться вгору.
— Як ти довідалася?
— Ваша величність, вони не можуть дивитися вгору. Так само, як... як ви не можете дивитися вниз.
— Не вигадуй, Вільтруд, ліпше нагодуй сокола. Так встановився зв'язок між Вежею п'яного кентавра і Соколиною вежею. Мовчазна виміна поклонів і поглядів, перельоти птахів, нестримний дух волі. Забуто про сум, про самотність, відкладено книги, не зауважувано тепер ні трав, ні квітів, ні зелених дерев, ні щедрот літа—у небо, у небо, тільки в небо!
І, як то завжди буває, що більше прагнеш до неба, то болючіше доводиться відчувати тверду землю суворої безжальності. Євпраксію відкинуто було несподівано, ніщо не вказувало на те, що мало статися, колись вона нетерпляче ждала змін, їх не було, тепер не ждала нічого — зненацька поставлена була перед вибором. Але перш ніж вибирати, мала пройти ще одне коло свого пекла, свого мучеництва. Хоч спала Євпраксія мало, але десь передсвітом все ж западала в міцний сон, який того разу був порушений брутально й незвично. Тепер чи спала, чи й не спала, бачила, чи, може, марила, а то й просто згадувала, хоч сказати відверто, час був не для згадувань і не для нагадувань. Може, то було й не з нею, бо вже за кілька десятків літ нібито сталося з одним безпутним монахом, і він описав з'яву, поклавши тим своїм описом початок традиції, яка вже не мала кінця і прилучала до цієї дивної справи людей навіть геніальних. Ще в Кведлінбурзі, де було зібрано все рідкісне, що вийшло будь-де з монастирських скрипторіїв, Євпраксія могла прочитати ту книгу лисого безпутного монаха, могла й не прочитати, це не важило, бо ж однаково судилося їй пережити те саме і побачити в своїй вежі ще й духа злоби.
Воно з'явилося перед сонною Євпраксівю на світанні. Маленьке й відворотне страховисько, що ледь нагадувало людську подобу. Воно було невеличке на зріст, з довгою і худою шиєю, спитим на синець лицем, чорними очима, лоб мало зморшкуватий і вузький, плоский ніс, величезний рот, товсті губи, підборіддя коротке й загострене, цапину борідку, вуха прямі й гострі, волосся брудне й сторчком, зуби мовби собачі, потилиця звужеца на клинець, випуклі груди, горб на спині, відвислий зад і смердючий одяг. Все його тіло здавалося зсудомлене від руху. Страховисько вхопилося за край її ложа, страшно потрясло його і стало кричати: "Ти недовго зостанешся тут!"
Євпраксія прокинулася від жаху. Коло її ліжка стояла в темряві Вільтруд, біліла в пітьмі чистим своїм лицем, тихо кликала:
— Ваша величність, ваша величність!
— Що тобі? Налякала.
— Дозвольте, ваша величність.
— Що сталося? Ти з'явилася мені в образі злого духа. Досі вискакує серце з грудей, як згадаю те, що бачила щойно. Чому не спиш?
— Дозвольте йому ввійти, ваша величність.
— Кому? Хто тебе прислав?
— Він хоче вам добра, ваша величність. І я завжди хотіла вам добра.
— Хто? Про кого ти?
— Там барон Заубуш, ваша величність.
— Барон? Уночі? Тут? Чого йому треба?
— Дозвольте йому сказати, ваша величність? Євпраксія прокинулась остаточно. Побачити наяву диявола, мало не доторкнувшись до нього рукою, і почути, що десь тут Заубуш? Забагато навіть для неї, хоч уже відвикла дивуватися. Але Вільтруд просила так улесливо й принизливо, що й не схоже було на одноногого барона. Хіба він просив коли-небудь, хіба вдавався до послуг таких безпомічних посланців?
— Чого йому тут треба? Не бажаю бачити цього чоловіка.
— Він дуже просить, ваша величність. І я прошу теж.
— І ти? За Заубуша? Чи знаєш його як слід?
— Дозвольте, ваша величність.
Видно було, що не відстане. Ось так, ухопившись за край ложа, мов той нечистий з видіння, стоятиме й до ранку, й цілий день, благатиме за того барона, який, власне, міг би ввірватися й без попереджень, без благань, за своїм звичаєм.
— Де той барон?
— Він тут.
— Хай увійде. Але ти зостанься.
— Не смію, ваша величність.
— Велю тобі.
Вільтруд зникла. У вежі ще панував морок, і хоч очі Євпраксії були призвичаєні до нього, все ж вона чи й помітила Заубуша, який з'явився нечутно, не стукав нахабно своєю дерев'янкою, став якийсь мовби нижчий, менший, може, то й не барон, а знов злий дух? Поклала мовчати вперто й затято, послухати, чого йому треба, хто прислав сюди, що вони там ще затівають.
Здалеку долинув до неї голос. Належав Заубушу, у цьому не було сумніву, але чомусь без звичного для барона нахабства й різкості.
— Ваша величність! Євпраксія мовчала.
— Що ви думаєте про мене, я знаю. Але ж ваша величність!
Вона не озивалася.
— Заубуш — брудна свиня, всі це знають і всі це кажуть. Йдеться не про Заубуша. Про вас, ваша величність.
Кожному завжди йдеться про нього самого. Чи задля цього треба було будити її?
— Ваша величність, ви не хочете мене слухати? Мовчить — отже, слухає. Вже цього задосить для такого брудного чоловіка.
— Я виступаю не від свого імені, ваша величність. Ніколи не виступає від свого імені. Всі це знають. Не таємниця для неї.
— За мною стоять аж он які сили, ваша величність! Більші за самого імператора!
Що їй до імператора, і до тих сил, і до всього на світі? Вже звикла покладатися на власні сили, черпати з власних джерел. Аби лиш не зміліли, не всохли, не зникли!
— Ви пошкодуєте, ваша величністьі
Навіть не дивилася в його бік. Одвернута плечима, втуплена в кам'яну стіну, за якою був безмежний простір. Линула туди серцем, душею. За гори, поза небеса, додому! Чому там, удома, вчили її тільки добра? Чому ніхто не вчив суворості? Змалечку, від самого народження, від першого крику вчити, що світ жорстокий, безжальний, твердий і треба вміти змагатися з ним, опиратися йому, виступати при потребі проти нього, знаходячи для цього сили. Виступати хоч проти всього світу! Відважно, зухвало, відчайдушне! А вона не вміла навіть спопелити поглядом, убити словом якогось там Заубуша. Зневажала, ненавиділа, але мовчки, безсило, власне, лякливо. Бо ще й не знати, які наміри в того негідника. Може, посланий для вивідництва, може, задумали з імператором ще тяжчий злочин проти неї? А вона безсила.
Заубуш зник так само нечутно, всупереч своєму призвичаєнню, не лаявся сотнею тисяч свиней і не гримів дерев'янкою, майже відразу по його зникненню знов зродилася коло імператрициного ложа ясноволоса Вільтруд, упала на коліна, вхопила руку Євпраксії, цілувала, плакала.
— Ваша величність, ваша величність! Чому ви не захотіли його слухати?
— Дурна ти, Вільтруд. Адже я слухала. Чула все, що говорив цей чоловік.
— Але ж ви мовчали, ваша величність!
— Я не хочу говорити з негідником.
— Ви несправедливі до нього, ваша величність!
Несправедлива до Заубуша? Вільтруд, ти ще надто мало знаєш.
— Я... я знаю все. Він хоче вас визволити, ваша величність.
— Заубуш? Визволити?
— Так. А ви...
Дівчина заплакала ще дужче. Не могла вже й говорити.
— Заспокойся, Вільтруд. Йдеться ж про моє визволення. Чого маєш плакати? Ти вільна.
— Ви не захотіли... для мене...
— Для тебе? Що для тебе, Вільтруд? Кажи. Я допоможу, коли матиму змогу.
— Від вашої волі... моє щастя...
— Дякую тобі, моя дівчинко. Але ти можеш бути щасливою й так. Ждати моєї волі?
— Барон звелів, аби я... Мала намовити вас..,
— Намовити? До чого ж, моя дівчинко?
Вільтруд витерла очі. Сяйнула ними сумно й жалібно.
— Він обіцяє взяти мене в жони.
— Тебе в жони? Кому ж?
— Собі. Адже він ще ніколи не мав жони. Нічого не мав. Він глибоко нещасний.
"Нещасний" ніяк не тулилося до Заубуша, не мало з ним нічого спільного. Але ж яку треба було мати душу, щоб побачити щось людське в баронові?
— Він обіцяв узяти тебе в жони?
— Так. За однієї умови. Аби я намовила вас утекти з вежі.
— Мене? Намовити? Утекти?
— Він вам допоможе.
