Листи до Олександри Аплаксіної - Коцюбинський Михайло

В знак того,, что не сердитесь, взгляните на меня. Подымите же Ваши глаза, дорогая, любимая."

Але я не звела очей. Я твердо вирішила, що цьому треба покласти край.

На другий день, привітавшись зі мною, Михайло Михайлович узяв олівець з мого столу і став щось писати на полях моєї робочої таблиці. Я, не давши йому дописати й не читаючи, стерла гумкою написане. Коцюбинський відійшов.

Через деякий час він поклав на мій стіл другу записку:

"Я больше так не могу. Я окончательно измучен неизвестностью — простили ли Вы меня. Я очень сожалею, что не сдержал вспышки своего чувства, — но чувство мое искренне и глубоко. Если бы Вы захотели выслушать меня, ее/и бы Вы позволили мне встретить где-либо Вас—я рассказал бы Вам целую поэму, или — если хотите — драму о том, как я Вас полюбил. И я уверен, что Вы тогда иначе отнеслись бы ко мне, чем теперь. Не мучьте меня, ответьте мне, напишите хоть несколько слов: неизвестность хуже самой ужасной действительности. Не мучьте же меня."

Не знаю чому, але ця записка мені здалася нещирою. Я відповіла:

■"За яку дурненьку дівчину вважаєте ви мене, думаючи, що я вірю всьому, що ви пишете."

Далі своєї відповіді я точно не пам'ятаю, але зміст її зводився до того, що я радила йому спрямувати свою увагу на когось іншого.

Другого дня Михайло Михайлович, роздаючи нам заробітну платню, разом з грішми вклав мені в руку записку:

"Вы роковым образом ошиблись. Но так, как Вы хорошее чувство мое считаете для себя оскорбительным, я никогда больше не позволю себе напомнить Вам о нем и даже о своем существовании."

Коли я прочитала це, то відчула, що все стало сірим і похмурим навколо мене.

Коцюбинський додержав своєї обіцянки. Він тижнями не приходив до нашої кімнати, навіть до телефону підходив з другого боку, обминаючи нашу кімнату. У ті рідкі дні, коли Михайло Михайлович заходив до нашої кімнати, він здавався мені таким чужим і холодним, як у тихий січневий вечір, коли я вперше зустріла його у Солонини.

Але поступово враження від нашої незлагоди розвіялося і в Михайла Михайловича і в мене. Він, як і раніше, сгав часто заходити до нас у кімнату, привітно вітався зі мяою, нібито нічого й не сталося. Проте, не виявляв уже тієї уваги до мене, яку я відчувала раніше.

Проте, я бачила, що ставлення його до мене залишилося попереднє. І я остаточно зрозуміла, що кохаю його. Інколи він знову уникав мене, був дуже замислений, заглиблений. Він помітно змінився і фізично. Говорили, що він дуже хворий, що в нього якась серйозна хвороба шлунку.

Весною 1905 року, взявши на два місяці відпустку, Коцюбинський поїхав закордон. Повернувся він схудлим, з запа-лими очима і мав, як і раніше, поганий вигляд. Я довідалась стороною, що закордонні лікарі не знайшли в нього нічого серйозного, що всі його нездужання — на нервовому грунті. Лікарі порадили йому помандрувати, що він і виконав.

Згодом Михайло Михайлович мені говорив, що йому дуже хотілося написати мені з закордону і що це бажання було особливо сильне, коли його вражало щось красиве. Але він пам'ятав про свою обіцянку і ухвалив виконати її.

Якось наприкінці 1905 року одна з співробітниць бюро, Анна Трохимівна Белкінд, запропонувала мені піти на вечірку, де Коцюбинський мав читати свої твори. Я радо погодилася.

Відразу ж після занять, пообідавши наспіх, я зайшла за Ганною Трохимівною, 5 ми пішли. Іти треба було далеко, на протилежний бік міста, на Лісковицю. Ми дуже поспішали.

Коли ми прийшли, зібралося вже багато народу. Але найбільше було молоді.

Коцюбинський самітно сидів у глибині кімнати. Ми попрямували до нього.

З неприхованою радістю привіталася я з Михайлом Михайловичем і помітила, як зрадів і він цій несподіваній для нього зустрічі. Він поступився мені своїм місцем, став за моїм стільцем і поклав руку на його спинку. Проте, нам не вдалося промовити жодного словечка: до нього підійшли і попрохали читати.

Читав Коцюбинський гарно—спокійно й виразно. Читав він "Цвіт яблуні*.

Скінчивши читання, Коцюбинський підійшов до мене. Хтось приніс йому стільця. Я, між іншим, спитала Михайла Михайловича, чи вмирала в нього дитина.

— Ні, — відповів він.

— Мене часто запитують про це,—додав він потім.

У мене в цей час був тяжко хворий брат. Я дуже нер-вувалася, погано спала. Від такої спостережливої людини, як Коцюбинський, не сховалася зміна, яка сталася зі мною.

— Ви дуже змінилися останнім часом. Є причини? Я поділилася з ним своїм горем.

Михайло Михайлович faк зворушливо і з таким співчуттям заспокоював мене, що мені легше стало на душі.

До нас підійшли і повідомили, що більше нічого не буде; боялися, що наскочить поліція. В місті була оголошена посилена охорона і всілякі збори та вечірки заборонялися. За Коцюбинським зайшла Віра Іустинівна, і вони пішли разом.

Я відчула, що цей вечір зблизив нас і що він не байдужий до мене. І дійсно, на другий же день я одержала від нього записку, хвилюючись розгорнула її і прочитала:

"Не выдерживаю и пишу Вам. Ведь я не могу ни повидаться с Вами здесь, ни поговорить. А, между тем, если бы Вы знали, как мне необходимо это, какую потребность я чувствую видеть Вас, слышать Ваш голос, быть вблизи Вас. Порой мне кажется, что Вы ненавидите меня и избегаете—тогда я стараюсь не показываться Вам на глаза. Иногда же мне сдается, что такое большое и сильное чувство не может, не должно пропасть бесследно. Как мне хочется поговорить с Вами! Но я у Вас ничего не прошу. Я всецело отдаю себя во власть Вашего доброго сердца. Захотите — ответите, не захотите — не ответите. Если Вам неприятно, что я пишу, порвите этот клочок и не отвечайте. Я больше не буду надоедать Вам." Я відповіла, що згодна зустрітися з ним. Добре пам'ятаю цей вечір... Це було 3 січня 1906 року. Погода була на диво тепла. Танув сніг. По дорозі блищали калюжі, що відбивали тьмяний світ ліхтарів. Низенькі будиночки э наглухо закритими віконницями, білі від снігу, що нещодавно випав, мирно дрімали у вечірній тиші. Тепле й вогке повітря, рідкий шепіт оголених дерев чимось нагадували весну.

Михайло Михайлович уже ждав мене. Він стояв на розі вулиці, очевидно, не знаючи, з якого боку я з'явлюся. Я привіталася з ним:

— Бачите, я прийшла! А ви запевняли, що я не зважуся. Михайло Михайлович нічого мені не відказав. Він помітно

хвилювався. Ми мовчки повернули до площі. Так само мовчки взяв він мене під руку. Обличчя його я не бачила — вулиця була погано освітлена. Мовчки пройшли ми квартал.

— Я розповім вам цілу поему, вірніше драму про те, як я вас покохав, — сказав він уривчастим голосом. — А ви?

— Я не прийшла, коли б не кохала...

— Розкажи мені про себе, — попросив він.

І я здивувалася, як легко й довірливо стала я розповідати йому про своє дитинство і свою сім'ю: раніше я ніколи нікому нічого про себе не розповідала.

Я була дуже потайною й недовірливою до людей. Умови безрадісного життя зробили мене такою.

Михайло Михайлович теж розповів мені про своє дитинство, про матір, яку він дуже любив.

Він, так само, як і я, був старшим у сім'ї, залишившись 22-х років після смерті батька. Йому доводилося піклуватися про матір і молодших дітей. Розповів, що і тепер у нього велика сім'я — четверо дітей, сліпа матір і сестра, які живуть з ким.

Довго ми блукали цього вечора по безлюдних вулицях заснулого міста. Нам не хотілося розлучатися.

Нарешті Михайло Михайлович, поглянувши на годинника і зітхнувши, зауважив:

— Мені пора, моя рідна!

І ми попрощалися, умовившись побачитися другого дня.

Повільно, повільно верталася я додому... Мені хотілося якнайдовше бути насамоті...

Щаслива й схвильована прийшла я до себе, взяла була книжку, але не могла читати, нічого не розуміла.

Другого дня, прийшовши в умовне місце, я не зустріла Михайла Михайловича. Трохи почекавши, я пішла в бюро.

Цього дня у нас було засідання.

Зібралися у кімнаті, в якій я працювала — вона була найбільша. Біля зсунутих столів, освітлених гасовою лампою, зібралася група співробітників, і серед них Михайло Михайлович з Вірою Іустинівною. Я зрозуміла, чому Михайло Михайлович не прийшов.

Я попрямувала до другої групи, що розмістилася в глибині погано освітленої кімнати. Стільці всі були зайняті. Коцюбинський приніс мені свій стілець, а собі взяв з другої кімнати*

Другого дня, вітаючись зі мною, Михайло Михайлович поклав мені на стіл листа в конверті, голосно сказавши при цьому:

— Спасибі, я прочитав. Ці слова були призначені для сусідів. Я довго не зважувалася розкрити конверт; боялася, щоб сусіди не зацікавилися, в чому справа. Нарешті, вибравши зручну хвилину, я прочитала:

"Я не знаю, как мне испросить у тебя прощение, моя дорогая, моя единственная. Но я был захвачен врасплох. Я знал, что я уйду один, но в то время, как я выходил, мне заявили: "Я иду с тобой на заседание"— и я был лишен свободы, не успев даже предупредить. Что я пережил в этот момент, как мне было досадно и больно, не буду рассказывать тебе. В это время я больше думал о тебе, о том, что ты ждешь меня и недовольна, что ты бог знает что можешь подумать обо мне. Не сердись же, голубка, на меня, ости: ведь я перемучился не меньше твоего. Те-ерь надо устраивать так, чтобы подобные случаи не пов-орялись.Но как мне ни тяжела такая продолжитель-гая разлука с тобой, я все же счастлив бесконечно, зная, что ты меня любишь. Это такое огромное, такое яркое, захватывающее счастье, что я, буквально, пьян от него. Ты меня любишь! Ты моя! Я могу целовать тебя, ласкать, слышать твой голос, видеть твои чудные глаза, любить тебя и отдать тебе свое сердце нераздельно. Я чувствую, что во мне что-то поет, что-то окрыляет мысль, очищает чувство. Мне хочется всем людям крикнуть в лицо: я счастлив! И я едва сдерживаюсь. Что-то сильное и могучее захватило меня — и я никому не позволю отнять от меня мое счастье, так дорого, с такими жертвами доставшееся мне. Моя милая, моя дорогая, моя ты бесконечно добрая и ласковая голубка! Как я тебя люблю! Я весь дрожу, говоря эти слова. Как я хочу, безумно, мучительно хочу сейчас видеть тебя, слышать биение твоего сердца, почувствовать хотя бы маленькую ласку твою, еще раз услышать, что ты моя. Нет, ты должна еще сегодня, хоть на момент, на мгновенье доставить мне счастье.