Листи до Олександри Аплаксіної - Коцюбинський Михайло

А теперь я благодарен ей, когда она приносит мне письмо от тебя, луч солнца или цветок." Але надія на краще не залишає Коцюбинського в ці трагічні хвилини:

"Не думай, впрочем, что я кисну, унываю,— пише він мені,— мое легкомыслие, как ты называешь это, или философское отношение к жизни, как я смею думать,— избавляет меня от трагических мин. Все будет хорошо — вот мой девиз."

"Две только вещи тяжело перекосятся: разлука с тобой и невозможность писать".

Його спокій, органічна жадоба до життя, воля дужої людини змушували організм довго боротися за життя. Але надій ставало все менше. За моментами тимчасового покращання наставали різкі погіршення.

"Здоровье мое очень неровно,—пише він мені ЗО грудня 1912 року, — ряд подъемов и падений..."

Кінець-кінцем, навіть в сильного волею Михайла Михайловича терпіння вичерпалося. Він став нервуватися, проситися додому. Його нарешті додому відпустили (23 січня 1913 року).

З переїздом Михайла Михайловича до Чернігова ми не могли не тільки бачитися, а й листуватися.

Надійшли для мене жахливі дні. Я божеволіла, не маючи листів від Михайла Михайловича, не маючи змоги діяти...

Одним з близьких знайомих Коцюбинського був художник Михайло Іванович Жук. який останніми роками жив в одній садибі з нами (у цій квартирі Михайло Іванович малював портрет Коцюбинського).

Я була знайома з Михайлом Івановичем і його дружиною Анастасією Григорівною. Знаючи, що Михайло Іванович часто відвідує Коцюбинського, я щодня знаходила якусь нагоду відвідати їх і довідатися про здоров'я Михайла Михайловича.

Але передати листа через Жука я не зважувалася. Коцюбинський знав, що я бачуся з Михайлом Івановичем, але також чомусь не писав до мене. Не знаючи як поставиться Михайло Михайлович до передачі листів через Жука, я також не зважувалася писати перша.

Це були нестерпно тяжкі дні: понад два місяці я не мала жодного рядка від Коцюбинського. Проте, думка про трагічний кінець ні на одну хвилину не приходила мені в голову. Оптимізм Михайла Михайловича, його впевненість у тому, що все буде добре, посіяли і в моїй душі надію.

Смерть була несподіваним жахливим ударом...

Це трапилося у п'ятницю 12 квітня (25/ІУ за нов. ст.). Нас відпустили на пасхальні канікули. У мене був звичайний за останні місяці тривожний стан, я не мала сил залишатися вдома і поїхала з сестрою Зіною велосипедами за місто, сподіваючись, що швидка їзда втомить і хоч трохи заспокоїть мій біль.

Виїхали ми годині о 12, а о 4 вже були вдома.

Я саме витирала велосипед на терасі, не сподіваючись, що зараз одержу жахливу звістку, коли до мене підійшла служниця Жуків і подала записку.

Розгорнувши, я прочитала: "Сьогодні в 21/з год, дня помер Михайло Михайлович. Настя" (дружина Жука).

... Відразу я не повірила:

"Не може бути! Це помилка!"

Потім якесь отупіння до непритомності опанувало мною. Настирливо ворушилася десь думка, що я повинна щось зробити, щось закінчити:

"Ага! витерти велосипед і поставити на місце..."

... Всю ніч пролежала я з розплющеними очима, без думок і почуттів. Такого горя не передати словами.,.

Другого дня Анастасія Григорівна, дружина Жука, попрохала допомогти робити вінки на труну Коцюбинського.

Я поїхала на Лісковицю, до садівника Зборовського, де Михайло Михайлович завжди купував квіти для мене. Тут я хотіла купить квітів в його останню подорож...

На східцях будинку Жуків ми робили вінки. Але я не могла зосередитися, вінки в мене не виходили.

Анастасія Григорівна брала їх з моїх рук і швидко та майстерно переробляла.

Квіти приносили безперервно...

Хтось приніс кошик білорожевого цвіту яблуні.

"Цвіт яблуні!" — скорботно промайнула думка...

Я згадала, що Михайло Михайлович писав мені з Капрі під час своєї останньої подорожі, як приємно було йому там бачити розквітлу яблуню.

Я присунула до себе кошик з гілками розквітлої яблуні і швидко сплела вінок з самого цвіту яблуні. Він був най' красивіший від усіх вінків...

Анастасія Григорівна потім розповіла мені, що саме цей вінок хтось поклав у труну в головах Михайла Михайловича.

— А знаєте,— сказала вона, — Віра Устинівна прохала від вас не приймати ні вінків, ні квітів,

15 квітня Михайла Михайловича ховали...

За труною йшла сила людей, стільки я ще ніколи не бачила. Труну несли на руках від церкви аж до Троїцької гірки старовинного Троїцького манастиря, де над кручею і поховали Коцюбинського.

Вінків принесли силу—кожен намагався послати останній привіт людині що так завчасно зійшла в могилу...

Були вінки і з червоними стрічками.

Навкруги в натовпі швеньдяли городові, метушилися фотографи... >

Тягнув за душу тужливий церковний спів. Я пригадала, як Михайло Михайлович якось сказав мені: "Коли я помру, поховай мене без попів..."

...Я йшла в натовпі. Сліз не було, як і раніше. Горе було глибоке, неймовірне... Навкруги чулося: "Залишив матір, дружину й четверо дітей. Є невидані твори ..."

А весняне сонце світило незвичайно яскраво, неначе й

воно прощалося з тим, хто так любив його за життя...

Травень — жовтень 1937 р. Москва — Чернігів.