Листи до Олександри Аплаксіної - Коцюбинський Михайло

Всі його листи сповнені цим зачаруванням.

Ці зупинки по дорозі зле відбилися на здоров'ї Михайла Михайловича.

Так само нерозсудливо веде себе Михайло Михайлович і на Капрі. Краса південної природи захопила його цілком. Він пише з Капрі схвильовані листи, признаючись, що в нього не вистачає слів описати все, що його вражає:

"Я попал в земной рай. Более удачного места для отдыха не умею и представить себе. Не верится, чтобы на земле было такое чудо, как Капри."

Але використав він цей земний рай для відпочинку дуже погано. Жадоба до краси, непереможне прагнення якнайбільше побачити і пережити примушує його допізна засиджуватись, багато ходити, — тобто все те, що було згубним для його серця.

Другого дня по приїзді на Капрі, Михайло Михайлович пішов знайомитися з Горьким. Він був у захваті від гостинногоприйому, який виявили до нього Горький та його сім'я. Візит у Горького був дуже тривалий — від 2 годин дня до 11 години ночі, і проходив у хвилюючих розмовах про літературу.

Зюдом Михайло Михайлович пише, що він близько зійшовся з Горьким:

"Мы сжились, сдружились на чужбине, много имеем общих интересов, много ведем бесед на близкие нам латературные темы."

У Горького Михайло Михайлович зустрічається з цікавими людьми — артистами, письменниками, художниками, знайомиться з скульптором Гінцбургом, Буніним, Луначарським та іншими. Горький влаштовує для нього цікаву ночну ловлю риби.

Загалом же подорож на Капрі, не зважаючи на втому, дуже освіжила Михайла Михайловича. Навіть фізично він трохи за цей час зміцнів: загорів, помолодів, став життєрадісний і не такий нервовий.

Проте, з холодами Михайло Михайлович знову почав хворіти: кашляв, скаржився на серце і нерви.

Сіреньке, одноманітне життя Чернігова після барвистих капрійських вражінь особливо важке було для Коцюбинського. Він знову почав скаржитися, що йому не пишеться, що немає настрою працювати. Але все ж працював уперто.

В листопаді я взяла відпустку й виїхала у Вільно до своєї приятельки. Михайло Михайлович писав мені з Чернігова: ^

"Очень трудно переношу твое отсутствие и чувствую себя прескверно. Три дня был даже болен* нервы и боль в груди. Хуже всего, что болезнь мешает мне работать. Я уже совсем было приготовился к работе и не мог начать. Теперь мне лучше и сегодня начинаю*.

Як завжди, він, починаючи нову працю, заздалегідь хвилювався за якість роботи. Тоді ж він пише: "Боюсь за успех работы и так хочу, чтобы она удалась мне".

Про те, як наполегливо працював Михайло Михайлович у цей час, видно з того ж листа:

"Своей жизни не буду описывать, она очень однообразна с внешней стороны и вся сосредоточена сейчас на работе. А это заполняет жизнь/*

Робота в цей період поглинула його цілком; він зовсім відійшов від свого оточення. На моє прохання написати мені у Вільно, що нового в Чернігові, Михайло Михайлович відповів:

"В бюро — не знаю что творится. Я ведь далек от него. О себе нечего сказать. Дни проходят в работе, которая пока не удовлетворяет меня. Может быть, распишусь."

Але ж Коцюбинський завжди був незадоволений з своїх творів, йому завжди хотілось чогось кращого і досконалішого. Через кілька днів він знову пише мені: ^^^^^^

"Работается мне плохо. Я недоволен своей работой. Нервничаю, сержусь, но все же аккуратно пишу. Никуда не хожу, ни в концерты, ни в оперетку. Бегу от всех соблазнов. Писем набралась такая уйма, целая гора выросла на столе, а я никому не отвечаю, чтобы не отвлекаться от работы."

У дальшому листі знову на моє запитання, що робиться в Чернігові, пише: "До того серенько, однообразно живут люяи, что ничего о них не скажешь". 1 далі, повідомляючи про приїзд оперетки, непоганої на думку чернігівців, зауважує: "Я вообще никуда не хожу, все время пишу. Ничего не читаю даже, так занят". І тут же додає: "Работа подвигается медленно, я недоволен, волнуюсь".

Коцюбинський так захоплений роботою, що навіть нездійснена подорож до Києва через брак грошей, про яку він раніше мріяв, не дуже засмучує його: "Может быть это и к лучшему, т. к. на праздники поработою больше". І далі в тому ж листі знову згадує; "Попрежнему работаю ежедневно, ничего, кроме газет, не читаю, никуда не хожу. Веду скромную, трудовую жизнь".

Працював Михайло Михайлович цього року (1909) над оповіданням "Дебют*1 і повістю "Фата моргана".

Як і завжди, робота не задовольняла його: він нервував, хвилювався. Та й не дивно, часу для літературної роботи в нього було дуже мало. Статбюро забирало весь день, а іноді й вечори. Наші прогулянки теж відбирали час. Але відмовитися від них Михайло Михайлович не хотів. Він запевняв мене, що почуває після них бадьорість і гарний настрій, який йому необхідний для творчої роботи.

Тим часом здоров'я Коцюбинського ставало помітно гіршим. На мої розпитування він відповідав жартами і запевняв, що нічого серйозного в нього немає, що все це нерви — не більше. Однак, стомлений вигляд і запалі очі свідчили про інше. Я бачила, що він хворий і наполягала, щоб він звернувся до хороших лікарів. Михайло Михайлович дав слово виконати моє прохання, проте зауважив, що все це дурниці, що коли б у нього було інше життя, він був би цілком здоровий: "Кроме того, мне нужно солнце. Вот поеду на Капри и буду здоров".

Запрошував Михайло Михайлович і мене з собою. Але це було нездійсненне. Я заробляла так мало, що мені ледве-ледве вистачало на життя, а в нього завжди була гостра нестача в грошах. Хоч Віра Іустинівна працювала також, та одержувала вона небагато, а сім'я у них була чималенька.

За станом здоров'я Михайло Михайлович взяв двомісячну відпустку і поїхав на Капрі. Але хвороби чіплялися за його ослаблений організм: у дорозі він захворів на гастрит. День Михайло Михайлович пролежав у Києві, а потім виїхав до Одеси. По дорозі в Одесу він пише мені:

"Врачи огорчили меня. Нашли у меня болезнь сердца, запретили много приятных вещей—волноваться, купаться, много ходить и утомляться. Но, конечно, — додає він, — я не очень послушен, лишь би только очутиться мне на воле, вырваться из объятий вагонов и пароходов — забуду о всех болезнях."

Але всієї правди про своє здоров'я на цей раз Михайло Михайлович мені не сказав, очевидно^ побоюючись, щоб ця звістка мене дуже не засмутила. І тільки вже з Одеси він сповіщає, що лікарі констатували у нього порок серця і астму на сердечному грунті. І хоч в листі він заспокоює мене, що діагноз цей він зустрів цілком спокійно — "ведь это в тысячу раз

лучше, чем какая-нибудь чахотка, с плохим сердцем можно все таки жить хорошо", — я відчула як тяжко це йому. В цьому ж листі він ясно викриває свій фізичний і моральний стан:

"В голове у меня как-то пусто, впечатлений почти не воспринимаю... Усталость, усталость и усталость. И даже безразличие какое-то. Не думаю, чтобы диагноз врачей меня обескуражил."

Любов до життя у цієї людини була така велика, що вже в дорозі він відчув себе краще і зараз же забув про всі поради лікарів. З Константинополя Михайло Михайлович пише:

"В последнем письме я, кажется, огорчил тебя своею болезнью. Теперь мне гораздо лучше. Как только сел на пароход, сейчас же почувствовал себя превосходно."

Коцюбинський на цей раз вирішив проїхати на Капрі морем, бо такий шлях спокійніший і дешевший. Знов повторюється те ж, що й минулого року. Михайло Михайлович не минає жодного міста, де зупиняється його пароплав (італійський пароплав Ьеуапго). Жадоба ввібрати в себе всі враження нових місць, потреба бачити життя в усіх його виявах цілком опановують його. Про здоров'я йому думати нудно та й часу для цього немає. Він захоплений життям. Він повинен все бачити, чути, спостерігати. І він жадібно вивчає навколишнє життя. ^^^^ ^

"Что за чудный город!" — пише він мені про Константинополь,— "такую красоту не легко отыскать". І Михайло Михайлович втішається цією красою. Бере провідника і оглядає все, що тільки можна оглянути за один день стояння пароплава. Спочатку Коцюбинський відвідує європейську частину міста — Пера. Проте, тут довго затримуватися нічого: "грязная улица, смесь Европы и Азии—поскорее отсюда!". По дорозі він купує феску й їде далі в Стамбул — "старый мусульманский свет, где поражает своим величием Ая-София". Він втішається чудовими мозаїками, архітектурою величного будинку, відвідує ще й інші мечеті і, нарешті, заходить до старовинної кав'ярні:

"Ложусь на диван, подают мне сладкий, ароматный кофэ, горящий уголь для папирос. Лежу и наблюдаю эту своеобразную, азиатскую жизнь."

По обіді Михайло Михайлович маленьким пароплавом їде в околиці Константинополя, вилазить на гору, вкриту надгробними пам'ятниками, і милується такими краєвидами, "каких обычный турист, толкущийся в центре и боящийся забираться так далеко за город, никогда не увидит." Тільки ввечері він повертається на свій італійський пароплав. І так діє людина з хворим серцем і астмою, якому лише кілька днів тому лікарі заборонили багато ходити, стомлюватися!

Те ж саме повторюється в Салоніках, в Афінах, на острові Кріті, Сіцілії. Проїжджаючи Мессіну, що недавно зазнала жахливого замлетрусу, який засипав 40 тисяч чоловік, Михайло Михайлович не може залишитися на пароплаві, як інші пасажири. Він іде туди, де на руїнах міста відбуваються розкопи. "Какая картина!—пише він мені, — всю жизнь не забуду!".

Описуючи жахливу картину руїн, він далі розповідає:

"На горах из мусора сидят городовые. Но вот видишь, как городовой встает и делает под козырек: это отрыли человеческое тело. При мне извлечена была какая-то женщина. Я уже не смотрел, пошел далее по улице-кладбищу. Но вдруг — ужас! Почва заколебалась подо мной, развалины двинулись, раздался треск. Землетрясение! Оно продолжалось один момент, секунды три-четыре, но люди онемели. Я думал, что уже конец мне."

Проте землетрус минув і Коцюбинський продовжує далі оглядати загинуле місто, спостерігаючи "упертість людей", які будують поруч із зруйнованими будинками нове житло — маленькі, незручні двоповерхові будиночки. "На улицах движение, но в глазах у всех ужас,"—додає він далі і сумно дивується: "Как здесь живут люди, как не ссорятся в тесноте, где слышно, что делается и говорится у десятого соседа".

Але з чутливістю художника Коцюбинський на цьому сумному кладовищі помітив не тільки жах і горе людей, але й людську упертість, їх жадобу і енергію до життя.