Дар Евтодеї - Гуменна Докія

— Де я маю бути, як не в "Плузі"? Чи ті б допустили мене, отаку, що не пускає пари з уст на зборах?

31

Це, здається, тієї зими хтось сказав мені, що в редакції Пролетарської правди виступатиме Володимир Маяковський. Ось бачу перед собою сценку. Мала кімната напхана народом. Редакція містилась у колишньому приватному мешканні, тому не диво, що тут ще збереглися кахляні груби з амурами у центрі. На тлі такої груби стоїть величезний, широкоплечий дядько і громовержно читає протяжним басилищем свої вір-шилища. — "Облако в штанах". — Вот ана-а, савєтская паспор-тіна! Сматрі-ітє, заві-ідуйтє! Чітайтє! — Оце я побачила той стиль у першородному виконанні, що потім став зразком де-клямацій на сценах різних клюбів.

Стиль самолюбування.

Скінчив Маяковський читати — як посипались запитання! Записочки. Маяковський почав відповідати — без затримки, без надуми, точно, дотепно, глузливо. Навіть вводив у лябораторію своєї творчости. Я запам'ятала, що він має "заготовки", які використовує, як треба. Що творчість це — ремесло, а не над-хнення. І що стару естетику треба вже здати на брухту. Особливо ж усім сподобалось, що підтвердилося реготом публіки, як Маяковський, лаючи стару естетику, показав на купідона в центрі кахлі та назвав його: "етот рахітіческій недоносок"...

Як же було дивно почути пару років згодом, що цей повний самолюбування, вібруючий психічною й фізичною силою дядько покінчив самогубством. Маяковський!?

* * *

А то приїхала до Києва Наталя Забіла. Про неї ми вже в Києві знали, бачили не раз її чудові світлини на обкладинці журналу Плуг. Звідкілясь я вже знала, як творилась літературна біографія Наталі Забіли.

Була вона непомітною студенткою харківського ІНО і тремтіла, бо походження її, ой, далеко не пролетарське! Мало не генеральського роду... з дворян Забєлло. Жила вона тоді в гуртожитку й трусилася, що от-от на якійсь чистці її викинуть з ІНО. На якомусь літературному вечорі "Плуга" в ІНО плужани помітили красу-дівчину і взяли її під свою опіку. Дивись — красуня, тайноаристократка — вже дружина члена партії Сави Божка, плужанського світила! Відкрили в ній талант, дивись, — уже й вірші друкуються в журналі Плуг. А що така гарна дівчина, то непогано її світлиною оздобити обкладинку журналу. У подружжя Савки й Наталі з'явився син Тарас, а тоді Божко десь повіявся. Та не пропала Наталя. Знайшлися інші опікуни, інші чоловіки. Як не помиляюся, то ще три. В послідовності, не всі три зразу.

Вірші її відбивали модну тогочасну тему. Не то що еротизм, а просто таки сексуалізм... Ось запам'ятала я уривочок: "Любий мій! Я перш за все самиця..." Це була тоді така мода, крім неї відзначались ще й Раїса Троянкер і Людмила Піонтек, дружина І. Кулика. На Заході Наталя Холодна теж писала тоді поезії від імени "вампи". Це вже потім Н. Забіла переключилась на дитячі вірші. Поки до того вона дійшла, то витягали її за вуха в літературу коханці. В появі й утвердженні цього імені велику ролю відіграли краса й протекція.

Я завжди вирішую якесь питання, треба б перелічити їх. Але тоді, вдумуючись у секрети швидкопіднесної літературної кар'єри цієї авторки, я розв'язувала таку: чи це гідний таланту шлях — пробитися на вершини під протекцією коханців? Ні, ти досягни їх своїми власними силами, своїми власними важкими зусиллями й працею! В цьому цінність успіху, в цьому пункт амбіції, а не в дешевих засобах жіночої кокетерії. Тому я не дуже високо ставила Наталині успіхи.

Але ось вона в Києві, знайомиться зо мною, говорить, — справді надзвичайно гарна! Найбільше краси було в її великих синіх-синіх очах. Щось вона тоді робила в Держвидаві, була й у редакції Пролетарської правди, там Шмигельський нас і познайомив. На правах плужанської родини ми дуже скоро перейшли на "ти" і дружньо розмовляли. Я навіть не бачила в ній ніякої кокетерії, — така задушевно проста й скромна людина, своя... Хто б подумав, що вона така "самиця", як вона про себе пише...

Щоб відзначити її перебування в Києві, ми влаштували вечірку в нашій 19-й кімнаті. Головним ініціятором був Шмигельський, накупив усякого гастрономічного. Я тоді була здивована одним "винаходом". Наталя вмочала в вино хліб і їла — щоб більше витворилося алькоголю. Справді, розглядаючи її, вдивляючись у побутовій обстанові — чарівна, недаром Шмигельський доходить до максимуму свого ласкавого підкупливого уміння. Така красуня, а він — такий поношений з безформен-ним носом, очі ховаються десь у глибині зморшок, як сміється, — він дивився з такою непереможною ніжністю, ласкавістю. І голос, і слова... Ні, я таки не знаю нікого такого, що міг би так передавати зеленими очима свою ласкавість...

Ночувала Наталя не в нас, а в Шмигельського.

Так починався роман, який закінчився шлюбом. Прийшов час, Антось виїхав до Харкова і став її законним чоловіком.* Та літо він ще був у Києві.

32

Про іншу вечірку я пам'ятаю теж через алькоголь. Було так, як у тій пісні: "А нас, братці, п'ять, будем пить-гулять, коло мене товариші все вірні сидять!" Це мене й Василину десь на провесні запросили наші ставищанські товариші. Максим Тхорівський і Степан Кашперський вчились у Кооперативному інституті. З ними був і Захарко Задорожній, ніби-то той, з ким мала

* Чи здивована я, що в теперішніх публікаціях чоловіком Н. Забіли — якийсь маляр Шавикін? (М. Анікіна, Ф. Уманцев "Український живописний портрет", стор. 72). Ані трохи.

Василина одружитися. З чого видно, що він — Василинин жених? Ніякого сліду роману, просто дружність.

Ми гойно споживали наїдки і напої, співали наші пісні, За-харко при цьому говорив мені "компліменти"... — Читав я ваше писання і не подобається мені, так наче на котурнах... — Тхорівський, виявляється, вже одружився з дочкою Сліпансько-го, відомого кооператора з Ненадихи, а Петро Огородник помер. От тобі й маєш! Це ж він таке приказував: "Земля над нами не порозумнішає..." Кашперський весь час припрошував до горілки й тістечок, а серед цього всього сумбуру Захарко торочив про якісь підсочки.

— Чи ви уявляєте собі, як можна ціле літо прекрасно жити в сосновому лісі і нічого не робити, тільки читати собі книжки та дихати сосновим повітрям? — питав він не то мене, не то Василину, такий дуже подібний на свою сестру Зіну. — Ще й заробимо...

— Де ж це таке щастя може бути?

— Та тут недалеко, під Києвом!

— За що ж це нам платитимуть?

— Та дуже просто, — переконливо малював картину Захарко. — За те, що ми збиратимемо живицю з сосни. Це ж нічого не треба робити. Тільки підсікти сокирою, підв'язати посудину, а живиця сама буде з сосни текти. А ти тільки сиди та читай книжку. Тільки забирай повну посудину, підв'язуй порожню...

Справу підсочок ми того вечора не вирішили тому, що було забагато або горілки, або тістечок. З тістечкової закуски витворився в роті і в шлунку такий огидний посмак, що вже немилі були і співи, і підсочки, і давні товариші.

Від Наталі Забіли набула я досвіду, як хлібом підсилити алькоголь, а тепер ще знаю, що не можна докупи мішати горілку й солодкі тістечка. Досі не знала, отака невторопа! А ще й з п'яницького роду.

Але коли пройшло це неприємне і забувся кінець вечірки, то я собі не раз уявляла таку картину: ми, я й Василина, сидимо десь у сосновому лісі біля шатра, поглядаємо на "кімнати з дерев", стовбури сосон ближчі й дальші, вгорі між сосновим гіллям просвітки сонця. Кинемо яке слово одна до одної і знов читаємо, а там десь Захарко порається біля сосон, цюкає, чути сюди удари, луна відбивається...

Коли скінчився академічний рік і ми поздавали іспити, то всі кудись роз'їхалися, а я з Василиною сидимо в Києві. Я себе бачу, як їду Володимирською вулицею до кінця, а тоді пішки беруся на блакитну гору. Там на горі — селекційна станція. Там між бабами сиджу й я на підлозі у великому гамазеї та й латаю циганською голкою мішки з цибулі та картоплі. Мішки лежать при стінах стосами, а перед нами — купами. Невеликі ті заробітки, а їхати та йти — далеко. Може з тиждень я там попрацювала. Зате ж як гарно за Києвом! Блакитні далі... Якби не ходила на цю роботу, то так би й не знала.

Цікаво, що перебило мені ходити на ці заробітки? Не пам'ятаю. Може я допомагала Василині перекладати, себто ділили порцію надвоє, щоб швидше здати? Ми, головним чином Василина, перекладали, а переклади звідкілясь брав Шмигельський і кудись здавав, як від себе. Це були твори Леніна, з російської на українську.

Зайшли якісь дивні стосунки у Антося з Василиною. Там щось було, але що — не знаю. Василина ж нічого ніколи не скаже! І хоч переклади ми робили й далі, а Антось часто забігав до нашої кімнати, але з якогось часу він відчував до неї огиду й то неприховану. Мені казав, що вона — б-р-р! Розумій, як хочеш.

І от оцей самий Антось учинив мені з Василиною підлість. Переклади ми зробили, а грошей не бачили. Шмигельський їх не дав нам. А ми ж цілу весну й півліта гнули над ними спину! Не віддати зароблених грошей — це ж пограбувати! Недаром я завжди відчувала у Шмигельському нечистоту, зло, яке може кожної хвилини вийти із сховку наверх.

Якби ж ми хоч знали, звідки він їх брав, ті переклади! Ото й тільки, що ми, особливо Василина, набили руку в перекладах. Василина плекала особливий смак у доборі нюансів української мови та витягала зі свого підсвідомого багажу безліч на-родніх виразів, придатних передати найтонші звиви думки. Я мала ще раз нагоду чудуватися з її обдарованости. Воістину, Василина була моя найбільша любов, не зважаючи ні на що. Я в ній любила те, чого не було в мені: відзіґорність, швидкість, дотеп.

Ото тоді Шмигельський і виїхав до Харкова. А ми вирішили, що треба таки приєднатися до Захаркового "пекельного пляну" (висловлюючись по-нашому ставищанському). Він же торочив, що ми можемо скласти бригаду, за сезон заробимо купу грошей. Він буде підсікувати, а ми збиратимемо в бочки те, що натече з сосон.

* * *

Захарко поїхав раніше. Він нам сказав, що це треба їхати пароплавом до Лютежа, а там уже будуть і ліси з підсочками. Але біда! За що ж я куплю квитка на пароплав, як не маю грошей?

І гроші знайшлися. Саме, знайшлися! За день до виїзду йду я біля парків, де так пахнуть маслини, повз пам'ятник Хмельницькому і розв'язую цю проблему.