Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Цей мотив буде постійним рефреном далі.
* * *
Хоч я й не прийшла на Щупакове запрошення, але час-від-часу до редакції заходила, дуже ніяковіючи та знічуючись, намагаючись своє тут відбути і чимдуж утікти. Що кожна редакція — одночасно й клюб для літераторів, я бачила, але так я зле себе почувала, не вміючи в тон експромтом жартувати, що немиле було мені й кількахвилинне перебування у цьому капищі жерців слова.
І от заходжу я раз до Качури із своєю "Догною", а там у кімнаті веселий сміх, гомеричний регіт. І хто ж тут є? Ну, Качура, то Качура, ну, Яків Савченко і Володимир Ярошенко, та ще якийсь початківець, протеже Качури, Іван Ле, — нехай! Але між ними є й Борис Антоненко-Давидович, у центрі цього веселого настрою співробітників редакції. Він читає вірші початківців, що пудами надходили до редакції і що торбами їх приносили сільські поети. Антоненко-Давидович сидить на такому відділі і тепер усі дружно та ідилічно регочуть, насолоджуючись дотепними коментарями Антоненка-Давидовича. Сіль цього у тому: як колись рвалася українська молодь на Січ козакувати, так тепер вона рветься у "літературну Січ". Потім він надрукував чудесного нариса "Літературне козакування", — оце все, що я почула, потрапивши під такий тріп до редакції.
Я також насміялася там. Хоч були вони вищі рангом за мене на літературній драбині, але мені не дали відчути мою незначність. Я впірнула в розкішну мистецьку атмосферу, що її мені так нестерпно бракувало. От якого інтелектуального середовища я хочу, ось за чим тужу!
І згадала я, що це ж ці самі персонажі були колись у ворожій позиції, на барикадах у 16-й авдиторії університету. Качура викидав Антоненка-Давидовича з авдиторії за те, що той прийшов боронити університет. А тепер такі дружні! Сидять у одній кімнаті, кожний за своїм столом.
Іван Ле також за окремим столом сидів, але він був якийсь відрубний. Серед цих усіх він тільки один був член комуністичної партії й представляв собою офіційний курс. Говорили, що він робітничого походження, а справжнє прізвище його Мойся. Справді, був він необтесаний, але не як робітник, а як дядько-мугиряка, з повільним способом розмови та інтонації, з широким пласким лицем, дуже "полтавським". Він тримався осторонь від цих, може тому, що всі вони були "з підмоченою" біографією. Антоненко-Давидович — колишній укапіст, а тепер безпартійний. Ярошенко й Савченко — "попутники", а він же чистокровна пролетарська брунька, не обтяжена ніякими минулими плямами. Один тільки Качура умів з ним ладити та навіть із відтінком протегування. Якже, він уже визнаний письменник, а Ле — тільки початківець, одне якесь там оповідання видрукуване, та й то лише тому, що він — член партії.
ЗО
Різноманітний вахляр київських літераторів доповнився ще одною організацією під назвою "Західна Україна", що побутово звалася серед письменників "Уярмлені брати". До неї належали Дмитро Загул, Василь Атаманюк, що перейшов із "Плуга", Марфієвич, Кічура, Козоріс, Агата Турчинська...
З "Гарту" виділилась комсомольська літературна організація і назвала себе "Молодняк". До неї належали Микола Шеремет, Сергій Воскрекасенко, І. Семиволос, М. Шпак, Ю. Костюк, Леонід Смілянський, Клоччя, Петро Колесник... і хто? Борис Коваленко! Він уже став комсомольцем і в цій групі — боєви-ком-критиком.
Та ще приїжджали письменники з Харкова із своїми вечо-рами-доповідями. Всі ці групи зударялися на рясних літературних вечорах, кожна обстоюючи свої творчі позиції: формалісти, футуристи, пролетарсько-марксистські вимагачі клясової боротьби в літературі та смертельні вороги "мистецтва для мистецтва". Завзято й хижо сварилися перед публікою, переважно студентами, "перебирали брудну білизну" (так вони самі казали), а потім премило і предружно гуртом верталися із дотепами та сміхами про диспут, що потрясав стіни півгодини тому. Запеклі вороги на сцені — і побратими слова по дорозі додому.
З деякого часу почала пробиватися назверх головна тема голосної літературної дискусії 1925 року, "Европа чи Просвіта?". Почалася вона у Харкові і вважається, що почав її Хвильовий, а в Києві підтримав Зеров — проти С. Пилипенка. Але в дійсності початком дискусії був лист Григорія Яковенка, ображеного, що його десь там не надрукували. Найтиповішим речником плужанського масовізму вважався секретар журналу Плуг, Биковець. Пилипенко написав статтю "Куди лізете, сопливі" в захист плужан і це дало притоку Хвильовому обрушитися на просвіту-плужанство, синонім биковеччини, як на плекання масовізму, неуцтва, та вимагати високого позему літератури, її досконалости. Київський Зеров уже давно на всіх своїх лекціях перед тисячною авдиторією кликав "до джерел", раз-у-раз підкреслював, що письменник повинен уміти читати шедеври світової літератури в оригіналі. Тепер він з усією своєю блискучою ерудицією приєднався до Хвильового і так Хвильовий та Зеров опинилися по одній стороні барикад у цій "війні".
Отак приблизно зрозуміла я цю дискусію.
В Києві дискусія пересунулася з конкретної на академічну площину: "мистецтво для мистецтва" чи утилітарна партійна література?
Упритул до Зерова стояв Юрій Меженко, тонкий рафінований інтелігент у золотому пенсне. Він на всіх диспутах посідав ясну й виразну позицію: формалізм. В літературі все вирішує форма, все зводиться до неї. Як нема форми, — нема чого говорити про літературне явище. Звичайно, говорив він мудріше й фаховіше, але суть ця. На своїй практиці я переконалася, що це так. Поки не знайду форми, нічого не можу зліпити, все — каша. А для кожного задуму притаманна тільки якась певна форма. Але для тодішнього пролетарсько-жовтневого-марксист-ського клімату ця формалістична позиція видавалась несусвітнім ідеалізмом. Література повинна служити ультра-практич-ним цілям перебудови світу, побудови соціялізму й комунізму.
Юрій Меженко безстрашно боронив свою позицію. Для того, щоб дійти досконалости і служити, треба опанувати спадщину попереднього досвіду. А на нього мокрим рядном накидалися футуристи, які казали, що вперед треба все зруйнувати вщент, викинути на смітник всякі естетики, всі форми й традиції, — а тоді вже будувати пролетарське комуністичне мистецтво. Спочатку деструкція, аж тоді — творчий акт будови нового світу.
Та всі ці істини виголошували старші літератори. Найчастіше у напхом напханій залі Всенародної бібліотеки на Бульварі Шевченка 14. Потім у всі кінці Києва розходилися ті маси, продовжуючи бої далі, коментуючи все почуте й побачене, пережовуючи все те, що почули на таких "цирках". Молодші — плужани, гартованці, молодняківці — не наважувалися встрявати в бій.
Але Борис Коваленко такої скромности не мав. Він скалькулював, що це найкраща нагода для придбання так довго очікуваної слави. За ним уся офіційна лінія цека й агітпропу і можна безжально громити цих буржуазних інтелігентів, що позасідали на ключових позиціях. З якою їдцю виступав він проти Зерова! Філігранну блискучість і діямантовість Зерова він задумав шахувати грубою невігласною пролетарсько-марксистською дубинкою, — студент його! Він мав нахабство лізти на трибуну із своїми суконними двохверстовими цитатами з Маркса (і пам'ятав же він їх!). З нього реготалися, він вже придбав прізвисько Голобельника, але він говорив своє, мов таран, із обличчям погребника та мішком тельбухів у синій чемерці. Та й діставав же він потім від Зерова, під грім оплесків від усієї публіки.
Я сама бачила, як одного дня в понеділок після такого диспуту ішов Коваленко біля університету, майже на розі Во-лодимирської, а назустріч йому Микола Зеров. Не Коваленко, а Зеров зняв широким жестом капелюха і привітався до Коваленка з усмішкою, де було 991Л відсотків іронії і пів відсотка привітання. Чи зрозумів Коваленко цей джентльменський жест? Не кладіть помаранчів перед свинями, вони думають, що це картопля. Якби Зеров не привітався, то Коваленко й не здогадався б, що з супротивником теж треба вітатися.
Зо мною Коваленко не вітався ніколи, а прошивав ненависним поглядом, наче я йому батька вбила.
* * *
Як же я ставилася до всього того, що чула на всіх тих вечорах і диспутах? Член "Плуга", а належати до "Плуга" почало вважатися просто непристойним.
Моя думка під бомбардуванням дискусій і дійсности двоїлася. З одного боку, я всіма чотирма кінцівками голосувала за вдосконалення, за напрям "до джерел", що проповідував М. Зеров, прагнула осягнути високу майстерність. А з другого... Ось я чула, що якийсь студент-початківець прийшов до Зерова із своїми віршами, просити поради, а Зеров захисно підняв руки й перелякано вигукнув: — Ні, ні! Бога ради, звільніть мене від цих дохлих цуценят! — Почувши цю історійку, я чомусь прийняла й на свій рахунок... Може й мої оповідання — "дохлі цуценята"? Так ніколи я до Зерова не підійшла ні з чим. З його висловів я ж знала, що він зневажає тих, які не володіли чужими мовами, не можуть читати в оригіналі творів світової літератури, що цю частину громадян він вважає неуками, не прощає їм того, що батьки не навчили... Може Зеров був і доступний, он Теліга й Смолинська у його семінарі і говорять про нього з побожністю, може він тільки літературознавство визнає...
Але ж... Якщо мене всі будуть відпихати, бо я не доросли до мірки, якою міряють рафіновані, то як же я можу рости? В діяльності Пилипенка, що ото на нього сиплеться цей весь град ударів Хвильового-Зерова (ще й зневажливий термін^видумали — "пилипенківщина"!), я вбачала величезний подвиг. Його опіка над виходцями із села, над початківцями, його вибачливість за невишліфування — просто до сліз зворушливі. Як вони не розуміють, що мусить же бути десь школа для тих, що не мали змоги від папи-мами навчитися по-французькому, а дорослими вже вчаться, борючись із голодом-холодом. І такою школою є "Плуг", оті всі його філії "в кожному селі". Так, це там, у тих філіях прищеплювалася любов до мистецького слова. І тоді я так думала, і тепер бачу, що вірно думала. Це ж ті всі з плужанських масових гуртків поробилися вчителями, прищепили наступному поколінню любов до літератури, а це покоління стало батьками теперішніх Ліни Костенко і Івана Драча...
З історії літератури бачимо, що вершини так нізвідки не беруться, а їм передує клімат, що його створюють оті самі малоталановиті і непомітні літератори.
І як казати щиро, то високомайстерні також перейшли школу "Плуга", з нього починали Панч, Сенченко, Головко, Довженко, Сосюра, — для першого ряду прикладів...
То де ж моє місце? — роздумувала я після всього цього.
