Шурган - Капельгородський Пилип
Це ви сами знайшли правдиву назву своєму вчинкові.
— Пождіть, не в тім сила. Тут не було злого наміру. Тут не було певної думки.
— Як ? Ви приходите до нас на ворожу розвідку і це ви вважаєте за добрий намір?
— Неправда, Тасю,— я не ворог вам. 1 військовий уряд на чолі з Карауловим, Медяником, Вертеповим — це ж не монархісти якісь. Тут непорозуміння. Наша мета — не війна, а добрий лад, установчі збори, народоправство. Ніхто тут і не думає боротися з вами силуваними способами.
— Слухайте! Або ви — наївна людина абож нічого не знаєте. Я — не більшовичка; і мільйони інших трудящих—не більшовики. Але ми — з більшовиками. Ви не монархіст; і жменька так званих військових "демократів"—не монархісти. Але ви з монархістами. Є тільки два табори — середини не може бути. Згодом усі підуть туди, чи туди. І є тільки один спосіб розв'язати суперечку: зброя. Нам з вами нема про що говорити.
— Тасю, що бо ви кажете. Ви хочете підняти всю темну стихію на безладдя? Ви прагнете громадянської війни?
— Чого я хочу, то моє діло. А от ви хочете силою підтримати поневолення й визиск.
1— Де ж те поневолення? Де той визиск? Нас образ нарід. Він запроваджує собі справжній демократичний лад.
— Неправда! Вас обрали 72 станичних отамани, 174 заслужених вахмістрів та урядників, 60 офіцерів і 25 військових чиновників, що зібралися на військовий круг. Від народу ви хочете боронитися шаблями й багнетами, стягаючи на Терек задурманені козацькі полки.
— Ви хвилюєтеся, Тасю, як і я. Я не знайду слів, щоб переконати вас, що це — не так. Де ж той справжній нарід? І хто тоді я сам, коли я вже — не нарід? Ви ж знаєте відкіля я вийшов...
— Було колись, пане хорунжий!
— Форма не міняє людини.
— Помиляєтеся! Тут не сама форма, а й виховання, світогляд. Помалу ви перейняли їхні погляди, їхні завдання й прагнення. Ви — зрадник свого народу. Ви прийшли до нас із чужого табору для провокації. Гірше того: ви хотіли використати своє.-, свою... ну — мене для провокації!..
Рогожін хитнувся з образи.
— Є всьому міра, Тасю. Ви ж сами бачили, що я не знав, до кого йшов, кого тут знайду. Ви другий раз без жалю топчете мене під ноги. Я до вас прийшов колись бідним наймитом, і ви від мене відвернулися. Я для вас надів оцю форму, і ви тепер закидаєте це мені, як провину. Я загубив для вас голову і ладен загубити життя. Ну, нехай я помилився. Якими ж путями, яким способом можу тепер засипати ту прірву, що лягла між нами ? Чим доведу свою щирість, і знайду стежку до вашого серця ?
Щирість і мука бриніли в його голосі. Вони роззброювали й розвіювали Тасин гнів. Довгі вії впали їй на очі темною завісою. Губи затремтіли й тихо вимовили:
— Смертю!.. Тільки смертю за спільну справу!. Рогожін глибоко зідхнув, низько вклонився й рушив геть.
Біля порога спинився і глухо кинув:
— Умову приймаю. Не забудьте ж і ви її. Так і пішов улицею, забувши надіти картуз.
Тася стояла нерухомо, притулившись до лутки й напів-спустивши довгі вії на потьмарені очі. Губи їй тремтіли і в грудях скнирив смуток.
III
Від Дербенту до Чир-Юрту всі станції, колії й шляхи понад колією забила міцними пробками 39-а дивізія. Не вистачало вагонів і паровозів. Частина військових' залок, обозів і —батарей пересовувалася від станції до станції понад залізницею, шукаючи кращих зупинок. Дивізію обтяжували різні підсобні частини, зводні батальйони й маршові роти, що пристали до неї, співчуваючи й допомагаючи їй.
За плянами верховного командування 39-а дивізія мусілаг власне, стояти під Єрзиджаном, на турецькому фронті. Але її змили звідти перші хвилі революційної повіні. За постановою дивізійного комітету вона знялася з фронту й пішла на Александропіль. Тоді начштабу кавфронту переписав фронтову диспозицію наново, відзначивши в ній: "А 39-у дивізію перекинути до Александрополю на відпочинок"... Але невпо-кійна дивізія пробула в Александрополі недовго: після кількох мітингів і комітетських нарад вона посунула далі, на Північний Кавказ... Можливо, що начштабу кавфронту ще раз переписав би свою диспозицію, зазначивши в ній, що 39-у дивізію перекидається на Північний Кавказ... Але революційна хуртовина перекинула горичерева самого начштабу,— і дивізія пішла собі далі вже без писаних диспозицій.
А на мітинґах і просто в товариських балачках, під час довгих нудних зупинок на станціях і полустанках, салдати всебічно розробляли диспозицію неписану:
— Годі! Досить уже попили нашої кровушки!.. Що мені винен отой турок, товариші?
— У нас є вдома свої турки.
— Ого! Візьми, скажемо, нашого кубанського мухамеда — Бабіча.
— А думаєш — не візьмемо? Ми їм усім пропишемо революцію, курячим дітям 1 Ти ж подумай: десять років, як пішов з України на вільні степи, а хоч би тобі клаптик власного городу! Навіть хата — не своя... хоч і куплена.
— Ти звідки, браток?
— Аз Чорноморії. Є там така станиця — Полтавська.
— А я з хутора Карачаєва, під Армавіром. У нас, брат іще гірше. П'ятнадцять років сидимо там на князя Джанте-мірова землі скопщиками. Поставили хати, викорчували собі ділянки для городів та для засіву, завели сяку-таку худобу. За хати — платимо. За городи — платимо. За худобу — платимо. За випас і водопій — окремо. За поле даємо половину врожаю та ще й басаринок одробляємо...
— Бий тебе сила божа!.. Та це ж — правдиве кріпацтво! Як же ви пішли на це?
— А так і пішли... Село НовоТригорівку на Полтавщині знаєш?
— Ні, я з лубенських Висачок.
— Ну, дак от... Жили ми в Ново-Григорівці. Землі — 300 сажнів на двір. Тісно кругом — хоч задавись. А пан Черевань душить усіх, просто життя тобі немає. За випас корови з весни до зими —10 карб. дай. За десятину землі, щоб того-сього посіяти, оброби йому дві десятинн. За грядку для цибулі пошли жінку до горниць прибирати... та ще обов'язкова проти ночі...
Тісне коло слухачів більшало. Засмажені вітрами Арменії обличчя наливалися обуренням. У кожного з їх був свій пан, абож просто, "хазяїн14, що брав і за землю й за худобу, за випаси й водопої. І в кожного була десь сім'я покинута на поневіряння. Як там вони сами пораються?
Якась неймовірна, кругловида постать перебила оповідача глузливою фразою:
— Та й здоровий же ти брехати, Карпенко! Але гнівні поклики раптом забили йому баки.
— Ах, туди твою... Нас тут у дивізії з села Ново-Гри-горівки три чоловіка, а ти — брехати! Сам бреши!
— Дак чого ж ви терпіли?
— А того! Раз і нам терпець увірвався: подали заяву губернаторові. А пан тоді — козаків на село. Хто писав заяву, тих забрали. Та ще й знущалися, не знати як. Урядник з батькових синків розлютувався, кричить: "Ага! Вам грамоти треба ? Скарги писати ?" .. Та тоді — лясь у вухо! Вдарив і глузливо промовив: "Учітеся, брати мої"... А стражник — бабах у друге: "Думайте, читайте"... Після того пішли ми до пана... Не дає більше землі на одробіток! Кинулися сюди-туди, а воно скрізь тісно. У Максимівці — по 600 сажнів на двір. У Ватажковому — 40 десятин на 108 дворів. Усі ходять, панам кланяються. Пішли ми тоді знов до свого Ірода. А він і слухати не хоче. "Назносьте, каже, мені жменями бугор у моїм парку, щоб краєвид був на всі околиці, тоді може й помилую.
— Та бре?..
— От тобі й бре! Два місяці цілим селом носили старі й малі. Було вночі половина села спить, а половина, мов комашня, біля панського парку. Старому дідові Карпові Лимареві 95 років. Як іде, то мов од вітру хитається, а землю й він носив жменями. А за ним, було, правнучок шести років дибає, теж свою частку несе. Вночі прикажчики за роботою доглядали, а вдень пан було сидить на бальконі, каву п'є, та все додивляється, щоб хто шапкою чи приполом не приніс... Коли насипали йому високий бугор, пан виліз на нього, надувся, як жаба, й промовив: "Прощаю вас на цей раз, мужички. Але за корову надалі братиму 15 карб., а за десятину землі — три десятини одробітку".. .
— Бий тебе, нечиста сила... Вила б йому в пузо, гадові!
— Спалити б його живцем, Ірода!
— Еге, спробуй спалити, коли він собі після того інгушів для сторожі найняв! Отак помучилися трохи та й подалися на Кубань.
— До нових Іродів...
— До козаків — куркулів товстопузих...
— Ну, пожди ж ти! Повернемося ми до їх!
— Ми їм покажемо, бородачам, 1905-й рік!
— Набралися землі по горло та й обробляють нашими
руками...
Були, правда й обережніші голоси:
— Ох і насиплять же нам у штани! То ж таки — сила! Козаків тільки зачепи !..
— Брось бузу бузити! Селянство — ще більша сила! А між козаками € й такі пани, що на двох одні штани... Ми з ними поладнаємо ...
Дорогою жадібно ловили чутки, як там тепер на Кубані й на Тереку.
— Отаманьйо всяке, кажуть, гору взяло.
— Бреши більше! Я в Тифлисі сам бачив, як нашого отамана, генерала Флейшера, під конвоєм вели. Поспитав земляків, а вони й кажуть: "Оце вдруге його до Тифлісу тарабанимо. Його тут випустять, а ми знов: Нате вам ваше добро! .
— Ловко! А в нас же як там?
— А чорт їх... Нових отаманів скрізь повибирали,— нас не питалися. На Дону — Каледін. На Кубані — Філімонов. На Тереку — Караулов.
-— Ну, значить, товаришочки, без бою не обійдеться.
Серпня місяця головна колона 153-го Бакінського полку й зводний Карський батальйон спинилися на станції Чир-Юрт і вислали свої-частини на розвідку. Далі колія йшла кумицькою площею і біля Гудермесу, подвоювалася на Грозний і на Моздок. Були чутки, що до Гудермесу поїзди ходили з боєм, а за Гудермесом порядкували чеченці. Передбачалася нова пробка. Ешельони ждали представників дивізійного комітету, щоб вирішити справу дальшого походу.
День хилився надвечори. Сонце котилося до високих кряжів суворої Ічкерії. В мутних хвилях Сулака полоскалися к вовтузилися цілим батальйоном салдати, скинувши на березі купи вошивого барахла. Сміх і веселі вигуки дзвеніли в повітрі. Для терців за Сулаком починалася вже домівка.
— Єх і гарно ж братишки!
Принадно — суворою панорамою розгортався скелястий Дагестан. З південного заходу м'якими обрисами лягли зелені горосхили лісистого Ауху. Просто на південь підвелися вгору похмурі Андійські та Хубарські верховини з волохатим Ху-тумбашем позаду. До його скель тулилися сизі приблуди — хмари й гірські тумани вставали прозорим курявом із глибоких урвищ.
— У нас — іще краще...
Середнього росту, опецькуватий, білоголовий і білобровий Короп, з вусами — щіткою й носом — картоплиною, схопився, сів і повагом, хоч і захоплено, розводив руками в лад своїх слів.
