Шурган - Капельгородський Пилип

Від Чир-Юрту до Грозного скрізь самі тільки руїни.

Темне, чотирикутне, сокирою тесане обличчя Медяника взялося полум'ям.

— Добре ж ви захищаєтеся! Ви однімаєте в салдатів гармати й посилаєте їх на Сунжу проти козаків. Це не добросусідські взаємини, а підготовка війни.

— Протестую! Козаки по Сунжі сами нахвалюються загнати чеченців у гори, як тільки повернуться їхні полки з фронту.

— Це провокація!

Низенький, птахоподібний голова національної гірської ради, кабардинський кінно — заводчик і землевласник Пшемахо Коцев, метушливо замахав руками.

— Так не годиться, панове! Нам треба порозумітися, а не поглиблювати суперечки— Ми ж цю справу передали на комісію, нехай комісія скаже своє слово.

М. О. Караулов дипломатично курив свою люльку, ховаючись, де треба, за димовою завісою. На слова Коцева відповів з неохотою:

— Звичайно, всякі балачки про підготову війни треба припинити. Гарматами тут спраци не розв'яжемо. Але й комісія привезла маловтішні факти. Ось Микола Олександрович цими днями повернувся звідти, нехай він скаже.

Брат військового отамана, герой тарабанних парад і паперових перемог, полковник генерального штабу Караулов, обвів водянистими очима збори й прорипів дерев'яним голосом:

— Комісія ні до чого не призвела. Для нас ясно, що чеченці й інгуші мріють прогнати козаків за Сунжу й за Терек, щоб захопити їхні землі.

Чермоєв не витримав:

— Чиї землі? Вони були споконвіку наші! Козаки силою забрали їх, загнавши чеченців у гори!

— Ми— їх забрали, півста років тому, за правом війни. Ви споконвіку не давали мирно жити сусідам, палили оселі, грабували і вбивали.

— Ха! Ми тільки віднімали у грабіжників пограбоване!

— Пане Чермоєв!..

— Пане осавуле!

— Панове, це ж безумство! До чого призведуть такі суперечки ?!

Голови всім повернулися до члена військового уряду, старого військового чиновника Вертепова. Досі він тихо сидів біля круглого столика, розглядаючи альбом. Його присадкувата куца постать і звичайне селянське обличчя кріпенького кулачка з носом картоплиною, круглопідстриженою борідкою, хитрими очима й лукавою посмішкою, аж ніяк не пасувало до тієї ролі, що він відогравав на Тереку. Добрий, по — своєму знавець рідного краю, а ще більший знавець таємних пружин чиновницького апарату, він давно порядкував в обласному правлінні й мав добру репутацію в Тифлісі. Колись, у давноминулому, був висланий до Туруханського краю за якусь студентську історію, але згодом її прикрили погони статського совітника. Проте, після революції, він досить вдало нагадав про свої "турухаяські заслуги" і на грудях йому тепер пломенів значок члена владикавказької ради салдатських і робітничих депутатів.

— Ви за цими чварами, панове, забуваєте про основне лихо. І ви, Чермоєв, і ви, Коцев, та й ми потроху — починаємо зводити дрібні особисті рахунки, роздмухуємо наші хатні суперечки. А тим часом усім нам загрожує небезпека. Ось гляньте но сюди, панове, на хвилинку!

Він підвівся й попрямував до широких вікон, звідки розгорталася чудова панорама. Сад отаманського палацу спадав широкими терасами на південний захід. Просто перед очима, здається, зразу за містом, нависла мальовнича Столова гора з своїми суворими лініями Гранітних скель і химерних зламів, немов би штучно зроблених умілим майстром. Далі за нею і праворуч від неї лягли високі горосхили, вкриті зеленою рутою незайманого вікового лісу. Над ними встали пасмами сизосірі і бузково — фіялкові кам'яні кряжі — велетні, один від одного вищі. Здавалося, ніби розбурхане море метнулося горами — хвилями до самого неба та так і закам'яніло в своєму жагучому хаотичному пориванні. Там, у гірських ущілинах та урвищах, шукають собі притулку хмари й часом голосять вітри, розбиваючи груди об скелі. Але там же, на високих, убогих узгір'ях живуть і люди, пасинки природи, видряпуючи з каменю сякі — такі засоби до життя. А ще вище, понад кряжами, підвелися в небо сніжнобілі гребні недосяжних верховин і між ними — велична, блискуча шапка Казбеку, в легенькій куряві, так ніби хто кадив до нього з велетенської кадильниці. До неї простували всі погляди.

— Шурган, — тихо мовив Медяник: — починається шурган...

— Так, ваша правда, — починається шурган.

Коли над горами Кавказькими встає біла курява снігових віхол, десь у степах Уралу й Каспія зриваються буйні вихри і мчать у шалених перегонах на степові простори. З хижим посвистом розривають вони пісок та сніг і жбурляють їх повними жменями аж за хмари, а небо нахиляють додолу. Хмари котяться просто по землі й земля дрібним порохом вибухає в повітря. Так і мчать вони, всуміш, навипередки, сотні верст, аж до кам'яних кряжів Кавказу, змітаючи оселі, розкидаючи людей, худобу й манатки. І тільки в горах, заплутавшись у— щілинах та урвищах, розбиває шурган свої груди о гранітні скелі й умирає з хижим голосінням.

— Так, так, починається шурган, — іще раз повторив Вертепов:—Задме вій тепер не з Уралу, а з самісінького Петро-ґраду, з фронтів, із робітничих центрів,та з селянських осель. Задме не буревіями, а робітничими батальйонами, більшовицькими фронтовими ешельонами й селянськими партизанськими загонами... Ви тільки гляньте, панове, на ці мальовничі кряжі... Там десь праворуч, аж до Анапи, глаємо численні племена адигейців, абадзехів, шз.псугіз, карачаєвків, готових до боротьби з нами за незалежність. Між Ельбрусом і Казбеком лежить сувора Дигорія й Кабарда. Ліворуч, від Дар'ялу до Аси й Фортанги — неспокійна Інгушетія. Далі, до самої Ічкерії й Качкаликівського кряжу — войовнича Чечня. І, нарешті, від Аварії й Салата вії аж до моря — скелястий Дагестан, з добрим десятком різних племен і народів. Чимало зусиль покладено, щоб тримати весь цей край у покорі. їхня кров іще бурує молодецьким войовничим духом. А що буде, як їх зачепить велика хуртовина?

— Нічого не буде, — скрипучим, дерев'яним голосом прорипів полковник Караулов: — ми зайвий раз покажемо силу нашої зброї.

Обличчя Вертепову перекривила презирлива посмішка.

— ЦІапкаМИ закидаємо ? На жаль, шановний Миколо Олександровичу, нам на цей раз шапок не вистачить. Я навмисне почав з тилу, а тепер повернемося до фронту. Просто нас, на північ, лягли широкі степові простори Кубанщини н Ставрополя. Дозвольте нагадати вам про двомільйонну безправну бідняцьку масу — так званих городовиків-селян, що їх загнали сюди злидні. Війка придавила їх докраю, революція розкриє їм очі. А сотні тисяч озброєних фронтовиків — городовиків дадуть їм ту силу, що здійметься шурганом і змете нас і вас, панове Чермоєв і Коцев, коли ми не ЕЙСИВЄМО заходів.

Чермоев зухвало закопилив бриту губу.

— Що нам до їх і їм до нас?

— Ой, не кажіть... Коли віє шурган степами, то й урвища Б горах ревуть буревіями. їхня й ваша біднота швидко порозуміється, поставивши спільне для всіх домагання: землі!

— Землі?! ж

Просте, коротеньке слово пролунало, як постріл, як сиґнал перестороги. Тривожно заворушився в своїм кріслі Чермоєв, пригадавши свої багатющі нафтові ділянки. Очі кумицького князя Рашидхана Капланова блимнули хижими вогниками; рука підсвідомо лягла на визолочену ручку кинджала. Навіть дерев'яне обличчя полковника Караулова виявило щось подібне до занепокоєння.

— До нашої землі їм — зась!

— Землі ми їм не дамо! Наші діди й батьки завоювали ту землю власною кров'ю!

Вертепов криво посміхнувся.

— Ну що ж? А вони тепер намагатимуться завоювати її в нас — теж власною кров'ю.

Оксамитний баритон військового отамана розкотився горошинками сміху.

— Ви прибільшуєте, Григорію Абрамовичу. Що може зробити розпорошена неорганізована селянська маса проти дисциплінованої сили ? Кубанське козацтво може виставити проти їх багато — бідно 33 полки, 14 пластунських батальйонів і 6. батарей. У нас, у" терців, теж є 12 полків, 2 запасних сотні й 2 батареї. Думаю, що з такими силами козакам не страшно ваших селянських шурганів.

— А ви спробували підрахувати сили супротивника? Десятки тисяч озброєних фронтовиків буйною повінню розливаються по станицях і селах Північного Кавказу. Рушили вже не випадкові розпорошені групи, а цілі бойові одиниці, з певними бойовими гаслами. Це вже, панове, не демобілізація, а навпаки: мобілізація для нової війни в себе дома.

— Плітки! Забавка для страхопудів!

— Ні, не плітки! З Трапезунду йде на Кубань Варнавин-ський полк і 41-й мортирний дивізіон. Із Александрополя рушила збільшовичена 39-а дивізія...

Полковник Караулов невдоволено засовався в своїх кріселках і його риб'ячі очі виявили досаду.

— Я не пізнаю вас сьогодні, Григорію Абрамовичу! Ви спеціяльно взялися залякувати нас усякими химерами. Всі ці дивізії й полки розбіжаться, як тільки повернуться додому, їхніх салдатів ніщо не зв'язує, їм набридла війна, окопи й жах.

Вертепов гаряче запротестував.

— Говорити так, значить недооцінювати супротивника. 39-у дивізію зформовано з найбіднішого, з найреволюційнішого елементу Північного Кавказу — безземельних городовиків і робітників. Це, коли хочте, не просто військова частина, а озброєна соціяльна сила. Вона знає чого їй треба. Може вона й розпадеться, як дивізія, але наново організується, як десяток нових дивізій.

— Вигадки! Цілковита фантазія!

Але Вертепова підтримав Л. Ю. Медяник, що кілька років до того працював на Кубані й добре знав стан, сили й настрої тамтешніх селян.

— Ні, це не фантазія! Григорій Абрамович має рацію. Два мільйони кубанських і ставропольських городовиків — селян це справді небезпечна для нас соціяльна сила. Становлять її переважно переселенці з Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини й Києвщини, що втекли сюди від малоземелля, а знайшли собі тут нові злидні. Наші військові земельні запаси — не для їх. Такий порядок дратує природного селянина. Два мільйони городовиків фактично обробляють чужі наділи, як наймити або як дрібні орендарі, без надії на краще. На сьогодні це справді основна загроза.

Пришелепуватий голова національної ради Коцев приголомшено поводив навколо банькатими очима, шукаючи поради...

— Шо собі думає пан військовий отаман ?

М. (X Караулов остаточно розвіяв рукою хмари дипломатичного диму, поклав набік свою люльку й заговорив.

— Я для того й скликав вас, панове, щоб порозумітися. Ви, Чермоєв, і ви, Коцев, за всяку ціну мусите утримати чеченців від ворожих виступів проти козаків.