Шурган - Капельгородський Пилип

я на це не здатен, Леве Юхимовичу. Це вже буде—справжнє висліджування.

— От вам і нате! Коли б це було висліджування для по-ліційних заходів, інша справа. Але ні я, ні Михайло Олександрович не думаємо вживати якихось утисків проти більшовиків. Ми тільки забезпечуємо наше військо проти пошести. Ось тепер іде сюди 39-а дивізія. Ну що перешкоджає їй захопити Владикавказ? Хіба не слід нам бути на сторожі?

— Та воно так... Алеж моє адьютантство...

— А що ж там адьютантство? Воно вам не стане ка заваді. Ви тут у військових колах людина нова. Перед більшовиками ви можете так поставити справу, ніби й адьютантство взяли на себе, щоб пролізти до ворожого стану.

— Скажу по правді: не до мислі мені все це.

— Алеж так треба, Гавриле Петровичу. Ось із фронту йдуть наші військові козачі частини. Є вже повідомлення, що й там завелася більшовицька пошесть. У 2-й зводній козацькій дивізії — заколоти. Наш 1-й Волзький полк і 16-й Донський одверто йдуть за більшовицькими агітаторами.

— Ну, добре... У мене є лист до т. Пашковського. Цими днями піду до нього.

— Ні, не так. Із цим листом ви підете спочатку на адресу, що я вам укажу. Це, так би мовити, невтральна квартира. Але в ній іноді збираються для дружнього відпочинку всі їхні ватажки. Ви туди зайдете нібито за рекомендацією ставропольських товаришів, щоб розшукати Пашковського. Це дасть вам змогу зробити ширші знайомства й швидше пролізти до їхньої компанії.

— Чи так, то й так. От тільки... Мужчина? Медяник засміявся.

— Жінка, та ще й козачка... Здається, з червленських Рогожіних, точно не знаю. Десь училася й працювала за межами Кавказу.

— Правду казати — не вмію я з жінками. Не призвичаївся.

— Отакої! А на мою думку—це найдоступніший фронт для всяких наступів і перемог.

— Та вже відступати не стану. Давайте вашу адресу.

Рогожін не любив ні візників, ні трамваїв. Мав звичку ходити, спостерігати й на ходу думати. Але останнього часу від* 18 чував, що ця звичка має свої неприємності. Ще в Ставрополі його погони завдавали йому на вулиці деякого клопоту,— спасав значок члена ради салдатських депутатів. Владикавказ, правда, мав трохи інше обличчя. Він стояв осторонь основної колії, що нею й понад нею рухалися сотні тисяч салдатів із кавказького фронту. Проте, хвилі стихійного руху плескали й обабіч великого шляху: чистеньке місто, притулок срібних і золотих погонів козацької військової аристократії, засіріло різаними шинелями й брудними гімнастьорками. А ще й більше того появилося на вулицях, на базарі й на передмістях чеченських, інгушських і осетинських джигітів, у хвацьких абож у рваних домотканих черкесках, із кинджалами й револьверами при боці. Щодня сунули вони з гір до "Капкаю", придивлялися, прислухалися, рознюхували, чим пахне нова політика.

Рогожін до військової школи приятелював із такими шибайголовами, блукаючи з ними по лісових хащах за кабаками абож по комишах за ланчуком. Але тепер, проїжджаючи мимо мальовничих груп на бульварах та на перехрестях вулиць, відчував на собі тільки ворожі гострі погляди з-під баранячих волохатих папах, і з-під салдатських брудних шапок. Іноді долітала придушена одверта лайка на всіх місцевих жарґонах і

мовах:

— Генуш!.. 1 ^^^^^^

— Ет баласи!.. ^

— Золотопогонна сволота!

Рогожін ламав свої брови в задумі й не знаходив собі ради. Звідки така ворожнеча ? І чим він персонально завинив перед ними, надівши ці погони ?.. Що більше думав, то більше губив рівновагу. Справа, звичайно, не в погонах: погони можна скинути, це тільки форма. А от — цілий новий світогляд, нові думки, почування й прагнення, що прищепила йому школа,— чи не стали вони, разом із погонами, між ним і цим навтопом?

Подумавши, мусів чесно визнати, що стали.

— Алеж я справді прагну добра їм усім... Натовп не завжди йшов за пророками своїми,— було таке, що він побивав їх камінням. Чи ж треба обов'язково підроблятися до натовпу? Він не розуміє, що таке — справжня демократія. Во ім'я її треба боротися з темною стихією.

І знов єхидна думка:

— Боротися з народом — во ім'я народу ? Проте й на це були готові, заялозені формули:

— Ну, що ж? А хіба не доводиться боротися з самим собою, во ім'я власних інтересів?

1 Негідник!

2 Щеня!

Логіка сьогоднішнього хорунжого заспокоювала вчорашнього наймита. Але нова шумлива, роздратована вулиця знов і знов відновляла йому дискусію з самим собою.

Відпустивши візника на Госпітальній, Рогожін поринув у тихих вуличках, таких характерних для Владикавказу. Невеличкі будинки під жолобчастою черепицею шикувалися щільно вряд, абож чергувалися з високими парканами з сірої річної цементованої галки, взятої в рамки червоної цегли. За парканами — густа плутанина дикого винограду й зелені шатра запашних жерделів, персиків, слив.

Рогожін розшукав потрібний нумер і подзвонив біля чистеньких, свіжопофарбованих дверей. Вийшла якась маленька жіноча постать, що вражала своєю ясною, ніби аж прозорою, кришталевістю. Біла у ні форма сестри, з червоним хрестом, біляві кучері буйного волосся, лагідний погляд очей, щира, довірлива посмішка .

Вона, чи не вона?

— Вам кого?

Рогожін зняв картуз і вклонився.

— Фельдшерицю Рогожіну. Маю до неї особисту справу. Ясна посмішка тривожно захиталася й зникла. Очі допитливо спинилися на обличчі.

— Може б ви передали через мене ? Вона сьогодні чергує в лікарні.

— Е, ні. Я привіз листа від ставропольських товаришів і маю дещо пояснити. Нехай уже іншим разом.

— Ну тоді зайдіть до кімнати: я її заміню на час, тут недалеко.

— Я підожду тут.

— Незручно. Це звертає увагу кожного цікавого роззяви.

Квартира була з двох невеличких світлих кімнат іщемен-іі-ого передпокою. У першій — стіл, з півдесятка стільців, шафа для книжок, буфет. З другої виглядало двоє білих ліжок, невеличкий білий столик. Усе—на видноті. Підкреслено доводилося, що квартиранткам нема з чим ховатися.

Рогожін сів і замислився. Коли читав громоподібні статті проти більшовиків і спеціяльні брошури — усе було ясно... Так, це вороги всякого порядку, аґеити кайзера, що мають єдину мету — розвалити Росію й кинути її під ноги німцям... Але кожна зустріч із ідейними керівниками цього табору до щенту нищила всякі заялозені обвинувачення. А до того ще й такі ясні жіночі постаті на ворожих позиціях, як оця товаришка... Якось не пасували вони до ідеї руйнації. З такими очима, з такою вдачею творять, а не руйнують.

— Невже й Рогожіна така? І з яких це Рогожіних? їх на Тереку не мало. Лев Юхимович натякав на червленську фамілію...

Коли почув на рундуці легенькі кроки і двері відчинилися, підвівся зацікавлений, відчуваючи якусь незручність. І враз усією істотою своєю рвонувся назустріч.

— Тасю ? .. Ти ?

Полум'я пожежею спалахнуло на ніжних дівочих щоках. Тоненькі чіткі брови здивовано підвелися над теплими тем-нокаштановими очима. Милі дитячі губи затремтіли з несподіванки.

— Гаврику!.. Гавриле Петровичу!..

Розгублено ступила й спинилася, безвладно спустивши рвійно піднесені руки. Рогожін не счувся, як опинилася в його обіймах така рідна й близька, така далека й недосяжна. Підвів її до стільця, посадив і став на коліна, не випускаючи з рук стрункого дівочого стану.

— Тасю, кохання моє!.. Молю тебе, не тікай! Дай же хоч тепер вияснити непорозуміння, що нас роз'єднало. Шість років, Тасю!.. Ти чуєш ?.. Шість років кожна думка про тебе, кожен мій помисел тобі! Я не знаю, що зі мною, Тасю. Я не можу так більше... Ти пам'ятаєш наші степові шур-гани над Урусколем? Мене скрутив, поламав і понівечив такий шурган, .Тасю. Він кинув мене тобі під ноги, відірвав від рідного ґрунту, погнав — покотив на чужі шляхи, на широкі простори. Я не вмію сказати всього, Тасю! Моя душа в сльозах і серце в тузі...

Голос йому затремтів і голова покірно схилилася їй на коліна. Раптом відчув, як маленька ніжна рука з нерішучою ласкою лягла йому на кучері і знов упала геть осторонь.

Підвів голову й заглянув у миле схвильоване обличчя. Русяві довгі вії до половини прикривали знайомі правдиві очі: очевидячки ховалася від нього й вивчала його в новій постаті. І знов охопила його тривога, як і на вулиці, як і в натовпі, де він часто відчував свою подвоєність.

— Тасю, не спіши сказати свій присуд — спочатку вислухай! Ось уже п'ять років я став ради тебе попихачем у чужих руках. Така була воля Ганни Андріївни...

Цього, мабуть, не треба було казати: вона вороже відсахнулася з наявним бажанням встати.

— Сядьте, Гавриле Петровичу, поговоримо.

Важко підвівся й сів край столу, схиливши голову на руки.

— Я всі роки шукав сліду вашого, але так і не взнав, де ви й що ви. Навпаки, ви знали, де я вчився, але жадним'словом не обізвалися.

Вона почервоніла й ухилилася від цієї теми, перевівши на інше:

— Після смерти Ганни Андріївни я вчилася, як і ви. Була в Москві на курсах, тепер от повернулася.

Несподівано пригадала, з чим він прийшов до неї і теплі очі бризнули промінням прихованої ласки й співчуття.

— Ви до мене з дорученням із Ставрополя?

Аж тепер він усвідомив собі справжній стан і вжахнувся. Як ? То це він до неї прийшов із каменем за пазухою ? З дорученням Медяника?

Мов ужалений, схопився з місця, простягаючи до неї руки з мольбою. Знав, що від неї нічого втаїти не зможе: завжди вона читала йому на обличчі все, як на розкритій сторінці друкованої сповіді.

— Тасю, вислухай!.. Я таки, справді, маю листа з Ставрополя ... Я не думав використати його на зле. Але я не сам прийшов сюди.. Ваша робота непокоїть військовий уряд... Я тут нова людина.. І повір...

Вона широко розкрила очі, починаючи розуміти причину цієї зустрічі. Гаряче полум'я залило їй обличчя і погляд запалився гнівом. Рвійно підвелася з стільця, одступила на два кроки й показала на двері.

— Геть звідси!

— Тасю, прошу тебе!.. Тут непорозуміння. Я блукаю на роздоріжжі, а ти вважаєш мене за якогось ворога, за монархіста — золотопогонника. Ти...

— Насамперед — не ти, а ви, і не Тася, а Таїса Романовна ! А подруге, ще раз — геть звідси !

— Я не можу так, Тасю. Ми другий раз трагічно розходимося— і знов ви не хочете вислухати мене. Але я тоді пішов БІД вас чесною людиною, а тепер ви накидаєте мені пляму провокатора.

Тася твердо й жорстоко підкреслила:

— Я цього слова не вживала.