Вертеп брехунів - Ярошенко Володимир

Ну в якому ж конкретному зв'язку стоїть це із НЕПом чи ДОПРом. Скажіть, товаришко Абрик, чи не так я вас зрозумів?

– Тільки так, – відповіла з-за шахви Абрик. – Але ви "їх", певно, мало знаєте… А я вже звикла до таких "узагальнень"… Це здебільшого буває од поганого "їхнього" настрою, чи не так, мій любий П.? – спробувала Абрик перевести розмову на жарти.

Але не тут воно було. П. раптом зірвався з місця й гарячкова забігав по кімнаті.

– Це неможливо, – несподівано для нас обох і якимсь істеричним голосом вигукнув він, – ви просто змовились сьогодні дратувати мене своїм блюзнірством.

В кімнаті нависла павза…

Мене, признаюсь, кинуло в краску від образи і не стільки за себе, скільки за Абрик. Що, властиво, було такого в жарті дівчини, щоб обзивати його блюзнірством. На мою думку, П. просто губить межі й починає вже не володіти собою. І я, щоб тільки порушити гнітючу павзу, почав стиха насвистувать. Але жах жахний! Я ніколи не гадав, що це моє добронамірене свистіння ще більше сказить мого приятеля.

– Кинь свистіть! Ти думаєш, я не розумію, для чого це робиться. Мені, мовляв, незручно за свого приятеля, ну, от я й насвистую… Досить заялозений прийом. Колись личив він двом бурсакам, претендентами на одну єпархіялку, і зовсім не личить, особливо зараз, нам… Для чого нам грати в піжмурки.

Признаюсь, я нічого не розумів і як реагувати на поводження П. ума не прикладав… Але в цей час з-за шахви вийшла Абрик. Вона повільно підійшла до П., плавким рухом поклала йому на плечі руки і довгим поглядом зупинилась на його очах. З подорожнього свого вбрання вона передяглась уже в іншу сукню і в смеркові кімнати, проти вікна, вони обоє вирисувались тонким, темним силуетом. Здавалось, сам спокій вийшов з-за шахви й запанував у кімнаті.

– Слухай, П., – стиха прозвучав її голос у вечірньому смерку, – ти забув, що крім непманів і їх жінок, крім торгівлі й зрад, є ще ми, мій любий друже, і є наша робота…

Кохання й відданість пригасили її слова, породивши їх на початку. Я бачив, як П. так само поклав їй на плечі свої довгі руки й покірно замовк. А я сидів і чомусь моє обличчя посупилось.

"Ви забули, – думав я, – що крім вас, є прекрасні трудівники, велика маса їх – щирих і захоплених, справжніх творців життя, що працюють і не носяться з собою…"

III

Дощі перестали йти, вода постікала і земля підсохла. Настала славна осінь, пора бурштинових днів, золотого листя й ранкових приморозків… Ви, певно, спостерігали, як у такі дні мозок яснішає, ноги пружиняться й тіло сповняється бадьорістю. Хочеться мислити, робити, співать…

Осінь немолода, легковажна весна, з темними очицями й дивовижними снами, осінь і не пристрасне літо з буйним волоссям і жагучими бажаннями, осінь тиха, мудра мати з найміцнішим у світі коханням – з коханням до своїх дітей…

Тому-то я люблю осінь.

Я люблю в неділю ранком знести в руках по сходах, як на ресорах, свого велосипеда й вирушить кудись за місто.

Легенький вітер за околицею починає обвівать вас, – ви їдете й співаєте. І ніхто вас не чує, і нікому до вас немає діла. Ви відпочиваєте, після тижневої праці, ви почуваєте себе молодо й бадьоро. Пригадуєте дитинство, як ви колись були малим, бігали й лазили по деревах – і ще дужче, натискаєте на педалі свого вело…

Ви навіть починаєте розмовляти сами з собою. І цікаві, щирі, зворушливі слова злітають із ваших уст. Часом ви забуваєте про свої літа, про свій стан, про свою "поважність" і, як пустотливе дитя, кричите на всі легені… Вам хочеться спинити велосипеда, зіскочить, кинутись на землю, впасти на неї, притиснутись грудима й проказати їй щось ласкаве, ласкаве, таке, як ви нашіптували колись своїй матусі… Ви кажете собі вголос:

– Дурню, нащо ти сьогодні рано голився? Для чого ти вчора дві години, в прокуреній кімнаті, програв у шахи? Який ти такий буржуй, що можеш красти в себе години й дні життя, тратити своє здоров'я, прокурювати й пропивати його у колі своїх приятелів? Ти не вмієш жити – відповідаєте ви. Ти вигадуєш турбот і дріб'язкової метушні більше, ніж треба, ти транжириш життям, просипаєш, пропиваєш, проїдаєш і пробалакуєш його. Тут ви згодні з моїм приятелем, художником П., а я згодний з вами.

Ах, як мені хочеться крикнути звідси туди, у місто, до вас, щоб і ви негайно ж кинулись у поле до мене, розбіглися, і хто перший добіжить он до того ліска…

– Горі… горо… гори, – співаю я і танцюю на велосипеді, і з грудей мені мало щось не вискочить… – Але що ж я співаю?.. – пробігає в голові, а вітер шумить і я жену якомога швидше свою машину…

І от я вже на узліссі, поставив під куща велосипеда й ногами згрібаю цілу гору жовтого, лапатого, кленового листу. Це буде для мене постіль. Не вузеньке кімнатне ліжко, рипуче й мульке, а широке й безмежне ложе.

Як я люблю ліс за те, що він дужий, за те, що шумить… Корпусами пішов угору кремезний дубняк, струнким підмурком ліг під ноги йому молодий сосновий ліс і зеленим дахом хитаються над усім крони високих, старих, жилуватих сосон.

Тут колись лежали праліси… Звідси починалось життя й розтікалось у поля й степові безмежі, тут і зберігалось воно, ховаючись по хащах і яругах, коли займались блискавиці, гриміли громи, смерчі гнули в обіддя тисячолітні дерева і проливався над землею доісторичний дощ. Тепер ти не той, що тоді, але все ж дужий і шумиш… Шуми… Шуми…

Товариші, не дивуйтеся! Мені сьогодні весело… не кепкуйте з мого настрою, я не пив. Все як слід, все в порядку… Сьогодні ж день відпочинку, сьогодні я маю право відпочивати, як тільки хочу. Ти, товаришу з фабкому, стань мені в обороні, а ви, товаришу з адміністрації, не робить такого суворого обличчя – це ж смішно, як ви цього не помічаєте.

Шановний професоре з катедри міжнароднього права, вибачте, що я не помітив вас. Але, коли ви вже тут, одверніться, будь ласка, на хвилинку і протріть носовою хусткою свої великі окуляри й не дивіться в мій бік, бо я мушу трохи подригати ногами… Клянусь честю, шановний професоре, я почуваю в цім фізичну потребу. Що? Вам це не подобається. В такім разі насуньте знову на носа окуляри, простеліть на пенькові хусточку, сядьте обережненько і не одмовте послухати од мене кілька слів.

– Дорогий ювіляре. Року тисяча дев'ятсот двадцятого, жовтня дня чотирнадцятого заарештували мене в Білій Церкві поляки і під час трусу відібрали в мене фотографічну картку одного письменника з написом і справжню англійську бритву з білими колодочками. Військовий польовий суд, на чолі з капітаном Квятеком, засудив мене тоді до розстрілу, а тепер мене цікавить, яким чином я можу повернути назад свою англійську бритву з білими колодочками і портрет українського письменника з написом? Га?

Мені дивно, що ви смієтесь, вельмишановний професоре, дуже дивно. Іще більше мене дивує те, що ви встали, забрали з пенька свою хусточку і, навіть не попрощавшись, ідете…

Що ж? Коли мають пропадати моя бритва й фото письменника – хай пропадають, – я не буду плакати й удруге вертатись, до цього питання теж не буду… Прощайте…

А тепер, ви, шановна товаришко Абрик. Я хотів поцікавитись, чи реєструвались ви у мистецькому загсі, коли ставали мистецькою дружиною П. і, коли реєструвались, то за яким, вибачте, нумером… До речі, хотів нагадать вам, шановна товаришко, що ви забуваєте закручувати крана у ванній, коли виходите звідти… Справа, бачите, в тім, що мені немає діла до ваших почуттів і вашої розгубленості. Хе-хе-хе… і, за одно, радив би вам не снитись мені… це, між іншим…

Тепер, шановний професоре і ви, люба моя товаришко Абрик, бувайте здорові. Більш нічого такого цікавого не буде. Ви ще можете дивитись, як я розгрібатиму своє ложе з листя, як покладу наспід під себе велосипеда, як завалю його зверху лапчатками клену і розтягнуся проти осіннього сонця на листі. Тепер уже рішуче все… Мені тепло і м'яко… А ви, Абрик, наженіть за кущами шановного професора і він поведе вас на береги річки Недотечі і викладе вам історію її правого берега порівняльно до історії лівого берега, що вже дослідив його професор геологічних наук і навіть академік П. Але нащо ви крутите перед моїми очима червоними парасольками?.. Абрик, Абрик. Вони сліплять мене й наганяють сон… ну… гаразд…

Дихало вечором, коли я прокинувся. Кілька годин короткого осіннього дня сплили і захід пишався, як намальований. Похапцем розгріб я кучугури сухого листя й видобув звідти велосипеда. Прохолода пересмикувала тіло під одежею й лоскотала нерви, – треба було поспішати.

Півверстви зігріли мене.

Захотілось їсти і пригадалося, що я ж сьогодні не обідав. Але, зате, як я славно відпочив. Як повно й глибоко дихають груди, як напружуються й відпускаються м'язи, як ясно і легко працює голова.

Вранішній настрій не кидає мене. Щохвилі все швидше й швидше котяться колеса, з грудей вириваються уривки з невідомих пісень, невідомих мотивів на незнані слова.

…Слава життю і радости життя і невпинному рухові слава. Живи, життєдавче коло гори над одвічним обрієм і не лисій так швидко, як лисіє той професор, що вивчає тебе…

Коротшає шлях до міста і жвавішають і старішають думки: вже не бавляться в голові, як веселі, безжурні діти, не бризкаються водою на березі залитої сонцем ріки, не заливають сміхом зеленого узлісся, не ловлять на квітах необережних метеликів…

Бадьорими групами, трудовими колонами поспішають вони на мітинг, стають, завмирають і слухають…

Місто. Ти вирисовуєшся з-за обрію… Вже нижуться гірлянди ліхтарів на твої рамена, позначаючи численні пульси твого життя. Товпляться, громадяться плечі будівель, виходять задимлені голови фабрик, труби заводів, мережива проводів і геометрії вулиць. Я поспішаю до тебе, місто, я боюся, що ти зачиниш переді мною ворота. Стій, великий воротарю, не спускай шляґбаума, твій син запізнився трохи в полі й поспіша додому…

В кімнаті світиться, це я бачу ще з вулиці, значить, Абрик і П. дома. І мені стає радісно, що в мене хтось є, що я не один у кімнаті, що з сьогоднішнім своїм настроєм я потраплю не в чотири порожніх і мовчазних стіни, а в коло людей, більш чи менш близьких мені…

Підхоплюю на руки велосипеда й легко виношу його на третій поверх. Рука голосно й бадьоро стукає в двері.

– Прошу, – доноситься з-за дверей голос Абрик, милий голос такої близької й такої далекої сусідки.