Вертеп брехунів - Ярошенко Володимир

Вертеп брехунів

Три розділи з роману

І

Сьогодні ввечері, коли я сидів за письмовим столом і хотів уже братись до пера, в кімнату раптом постукали.

– Зайдіть… – сказав я, мало вдоволений з візити, хто б не дарував мене нею, й неохоче повернувся разом із кріслом до дверей. В двері входив мій давній приятель, ба навіть, колишній друг, художник П.

– А… – хутко зірвався я з кріселка й майже не побіг йому назустріч, – де ж ти пропадав, друже, яким тебе вітром?

– Вибач, Линику (так мене кликали колись товариші), що я забрів до тебе нежданий-негаданий, та ще й з оцим…

Тут я побачив, що в мого друга під пахвою біліє якась велика дошкувата річ, завинута в біле полотно.

– А що це має бути? – запитав я, тиснучи приятелеві руку.

Художник хитро посміхнувся, ніяково струсив із себе й з білої намітки краплини дощу й замість відповіді сказав:

– Дозволь роздягтись, чи що?

Доки П. роздягався, я пригадав своє останнє з ним побачення. Яскраво пам'ятаю, було це на пероні років п'ять тому – він від'їздив. Я востаннє помахав йому рукою, і поїзд рушив. Власне, нічого такого особливого в цім прощанні й не було, але тепер воно виплеснулось чомусь, як риба на тихій дзеркальній поверхні ріки, свіжо й недавньо…

– Де можна поставити оцю мою, коли хочеш, скажу так – таємницю?

І він, зашарілий на лиці з осіннього надвору, вже зовсім роздягнений, показав на невідому мені річ, завинуту в біле полотно.

– Став отут у кутку… і сідай, і кури, коли куриш, і розказуй.

– Знаєш, Линику, я приїхав до тебе не для розказувань і я не курю вже більше… Я маю удатись до тебе з надзвичайно серйозною справою, що має надалі визначити для мене бути чи не бути, життя чи смерть…

Признаюсь, ця заява мого друга схвилювала мене трохи й сповнила одразу ж неусвідомленою тривогою.

– Життя й смерть?.. Бути чи не бути?.. Слухай, друже, я переконався, що в житті не кожному чоловікові доводиться ставати перед такою дилемою, а ти, певно, розхвильований чимсь, ну й перебільшуєш, як завжди…

– Як завжди?.. – перебив мене, посміхаючись П. – Ні, я не помиляюся, і не перебільшую, і я таки стою перед такою, як ти кажеш, дилемою, і знаю, що ти мені не ймеш віри.

– Голубе, я не це хотів сказати, – в свою чергу перебив я П.

– А ти зовсім не говори… Ти тільки обіцяй, що слухатимеш мене півгодини і ні про що не будеш розпитувать.

– Буду, – твердо відповів я.

– Дякую… Отже, перш за все, я мушу сказати тобі кілька слів гіркої правди, – говорив П., вмощуючись у кріселко, – ніколи не вважав я тебе за значну індивідуальність, завжди ти видавався мені за людину середню, сіреньку, підстрижену під гребінець пересічності, й поважав я тебе більше, як громадянина, ніж як одиницю творчу, як горючий матеріял. П'ять років тому, пам'ятаєш, ми з тобою роз'їхались. Вірніш, я поїхав, а ти лишився тут, тоді я думав, що от я їду – і зі мною може трапитись яке хоч нещастя… Поїзд може піти під ухил, в дорозі я можу заслабнути на тиф, я можу померти з голоду, але ти… О, за тебе я не боявся – ти виживеш! Власне, як по правді, то я тоді про тебе зовсім не думав… не думав аж до вчорашнього дня, і тільки вчора згадав… Згадав про те, що в мене ж є знайома пересічна людина, до якої, при нужді, я можу вдатись.

Признаюсь, мене почало морозити від цинічного тону мого приятеля, але я вирішив бути терплячим і покірним. Єдиною ознакою нервовості, що я дозволив тоді, – це вузлуватим рухом потягтись рукою за папіросою й запалити її, більше нічим я не виказав себе.

– Але ти не сердься, – казав далі П., розглядаючи нігті, – я не маю спеціяльного наміру ображати тебе, та й не до образ мені зараз. Я маю до тебе надзвичайно важливу, коли хочеш, фатальну для мене справу, яка, справді, межує з тим чи бути мені, чи ні, чи жити, чи годі.

Він поволі встав, пішов у куток, де кілька хвилин тому поставив свою, як він сам її охрестив, "таємницю", завинуту в біле полотно, і задумливо спинився перед нею. Потім повернувся до мене й хитро примружив очи.

– Нехай уже все буде, як у пристойному геньолі… дозволь, Линику, виключити світло.

Підсвідома тривога почала опановувати мене все більше і більше, але я вирішив не викривати її й, позіхнувши, із хриплиною в голосі, удавано байдуже відповів:

– Гаси, коли цього тобі обов'язково треба…

– Обов'язково, чуєш ти, пересічна людина, ти розумієш значення слова – оббббов'язково?..

Клацнув виключувач, наївно, як собачка в нагані, і прострілив очи. Я сидів у своєму кріслі зовсім темний і тільки вухом ловив, як П. знову йшов у куток і порпався коло своєї "таємниці". По звукові я чув, що він поров зметане нитками полотно й видобував звідти свій скарб, як видовбує дзьобом квочка з яйця недолуплене своє курчатко. По правді, з цього моменту потроху мене вже починало нудити, вся ця історія мені почала набридати, і я цілком уже щиро, без будь-якого удавання, позіхнув у темноті й іронічно заплямкав губами.

– А тепер дивися сюди, – почув я з кутка голос мого химерного приятеля.

– Ні, друже, – відповів я йому, ледве стримуючи сміх, – я не кажан і в темноті не бачу.

– Дивися сюди, – знову почув я з кутка голос, і в ньому прозвучали кумедні й претензійні на демонізм нотки, достоту, як у провінціяльного трагіка. Мене буквально душило сміхом, але все ж я дивився в куток і, клянусь честю, – я нічого там не бачив.

– Ще не бачиш? – почулося з темноти "владне" запитання мого приятеля.

– Ні, серце, не бачу… Включи світло, може й поб… по…

Але я не докінчив… я побачив, і те, що я побачив, не дало мені докінчити…

А побачив я чудо. Воно стояло в кутку моєї кімнати і було справжнім чудом.

Мені в житті доводилось бачити надзвичайні фізіологічні досліди. Я спостерігав, як під рукою вправного професора одна жаба вростала в другу, і ця нова, химерна істота з двома головами з чотирма парами ніг – жила… крім того, я був свідком, як рушилися держави й царства…

Але те, що я побачив зараз, було диво, ще не знане світом… Уявіть собі глибокий темний льох, куди вдивляються ваші очи, як у ніщо, як у порожнечу, очи ваші терпнуть від напруження, але нічого не бачать, і поволі вас починає обгортати тривога, чи не осліпли ви?

Але ось раптом, ви починаєте помічать, як десь із глибини зажевріло дві, чотири маленьких цяточки, які щодалі яскравішають і запалюють довкола себе силу манісіньких мікроскопічних світлових цятинок, що, здається, рухаються, танцюють, формуючи абриси якихось знайомих уже вам площин і контурів. Дедалі потік світлових порошинок стає все більший і більший і, нарешті, вони утворюють молокасте, як Чумацький Шлях, тло, а по ньому починають жевріти зорі першої й другої й третьої великості. Контурні зорі мають свій рівнозначний розмір, напливають одна на одну і утворюють суцільну лінію, сила світлового напруження окремих груп і світлових площин утворює світлотіні… Коли ви уявите це собі яскраво, як дійсність, ви наблизитесь до уяви про те чудо, що я його побачив у кутку своєї кімнати, де за хвилю перед тим нічого не бачив.

Я дивився, як зачарований, і починав домислюватись, що переді мною картина, виконана ще незнаними досі технічними засобами, – витвір і винахід мого приятеля, художника П.

Дедалі чудо ставало все більш незмірним і неймовірним, ставлячи під сумнів чистоту мого розумового сприймання, паралізуючи контрольні центри, беручи під гіпнозу усю суму моєї свідомості. Я став свідком того, як рівне, однотонне, типу електричного світла, мерехтіння контурів і площин поволі набрало фарбів, зацвіло й заясніло всіма кольорами соняшного спектру, і переді мною виявився, нарешті, й зміст картини. Довго зупинятися на ньому я не буду. Бувають у житті парадокси й абсурди, що їх, здається, і пояснити нічим не можна. Вони часом становлять під сумнів чистоту логічного мислення, закономірність явищ і функціональність системи. Ці абсурди звучать дисонансами в симфоніях, гальмами в звичайному побуті людини, а проте, чи не виконують і вони певної функції, підкреслюючи велич і силу основного. Не даром же кажуть, що винятки для того й існують, щоб існувало правило.

Зміст цього твору-винаходу був наївний і смішний… На двох смарагдових великих листах водяної лілеї сиділо по чималій фіялковій жабі з коралевими очима й бірюзовими відбитками в темно-блакитному перламутрі води… І більше нічого… (Тифозна воша на коштовному оксамиті, під хрусталевим ковпаком…) І, все-таки, це було чудово, це було надзвичайно, понад мої сили й уяву.

Мій друг, видко, відчув свою перемогу, зрозумів, що я навчився вже бачити його твір, бачу його, весь під його владою й гіпнозом, і тому – мовчав. Мовчав і я, переможений украй, збитий із рейок звичайної для себе розважності й поміркованості, як стать, вільно й щасливо подолана другою статтю.

– Ти переміг мене, галілеянине, – тихо й примирено послав я в темінь кімнати своє перше привітання другові… – Хоч і вважаєш ти мене за людину пересічну, та здібний я зрозуміти й оцінювати твій багатющий винахід, твій внесок у скарбницю людських досягнень. – І раптом мені захотілось побачить свого друга при світлові, вдивитись у його обличчя й зрозуміти, де, в якій саме рисочці закладено ознаку його надзвичайного, своєрідного талану, і де та рисочка заховалася, що я й досі не помітив її, хоч завжди вважав себе за фізіономіста.

На моє прохання П. знову повернув виключувача коло дверей і серед мертвої тиші він прозвучав тепер уже, як стріл із револьвера, й кімнату знову обполоскало срібним холоднуватим електричним світлом…

Мій приятель художник П. стояв у кутку коло свого твору, глибоко заклавши руки в кишені, й ледве помітно посміхався кутиками своїх тонких нервових губів. Для мене це вже був зовсім інший, досі незнаний, новий чоловік.

– Линику, – звернувся він до мене, – тепер, гадаю, ти мусиш визнати за мною право на увагу до себе, бо коли не сам я, як один, так принаймні моя каторжна праця, недосипані ночі, прокурені дні – мають на це право… Чи знав хто про те, що я роблю, чи підтримав мене хто в хвилини сумнівів і зневіри?!. Тепер, коли я досяг свого, ти визнаєш, що я "переміг" тебе, але тоді?.. Ого!.. Тоді ти намагався б перемогти мене, ти, мила людино, бо я знаю твою психологію, ой, як я її знаю… Ти кажеш, – краще робити просте, але корисне для всіх діло, виконувати маленьку функцію, серед трудових буднів, ніж шугати в емпіреях.