Вертеп брехунів - Ярошенко Володимир
Все в житті треба брати навіть не революцією, а "явочним порядком"… Ось я поселився в тебе в кімнаті і ти мене мусиш терпіти, бо виселити мене можеш лише з міліцією…
– Тобто теж "явочним порядком", – перебив я П.
– Так… "явочним". Але ти цього не зробиш, бо для цього ти надто "порядний", ти будеш сам мучитися і мучить інших, але не виселиш. А я, коли хочеш, крім себе, можу вселити в твою кімнату ще кого-небудь, і мені байдуже, що ти будеш думати про мене. Для вас питання сьогоднішнього дня та ще, що скажуть сусіди, стільки важить, скільки для мене все це нічого не важить.
– Ради бога, не роби хоч цього, – перейшов я на жартівливий уже тон, бачучи, що сперечатись із моїм приятелем зайво й не доцільно.
– А може, і вселю, по чім знати, – відповів мені П. і, з ноткою суму, зідхнув. І в цьому зідханні піймав я навмисність усіх його попередніх тверджень, певний розрахунок на щось і якусь небезпеку для себе. Мені здалося, що П. намислив щось учинити і зарані обґрунтовує всі положення для цього нового свого божевілля.
– Добраніч… – вже щиріше побажав я йому, кутаючись у ковдру. Мені раптом стало його шкода. – Як посувається твоя робота? – запитав я, щоб згладити вражіння від попередньої балачки.
– Дякую… Мені бракує дечого, але не буває становища, із якого не можна, коли не вийти, то принаймні виплутатись. Я готуюся до нового іспиту, про який говорити зараз іще рано, якщо тільки вже не пізно. Тому добраніч, Линику, – хай твій сон не зрадить тебе…
Мій сон мене справді не зрадив. Рано я прокинувся від холоду й помітив, що ковдра моя лежить коло ліжка на долівці. Першим ділом моїм було натягти на себе ковдру. Яке ж було моє здивовання, коли, нахилившись за ковдрою, я вздрів, що П. на ліжкові нема і одежа його із стільця зникла…
"Де він міг подітись? – промайнуло в голові, – невже після вчорашньої розмови покинув мене. А це з ним може статись. Зрештою ж він типовий інтелігент і вся його велемудра гомілетика про брехню й безсоромність великих натур – є найбезсоромніша брехня, яка тільки зіходила з його ж власних вуст. Він міг наговорити сто чортів, а під кінець образитись і втікти ганебно, як тікає струсь під власне крило. Не дарма ж він учора почав цю нудну й міщанську балачку про кімнату, про велетнів духа, певне, ця кімната давно вже йому мулить. Тільки чому він не забрав своїх речей? Фарбів? Полотна? Мольберту? Нарешті, своєї картини? Хоч, коли розмислити, – це теж у його натурі, – анархіста й ексцентрика".
І раптом мені стало соромно того, що я так грубо обійшовся з ним учора. Я мусів би обійтись терпиміше, педагогічніш, як людина розміркована й не зла, а замість того… Я картав себе за своє поводження з П., і з цими думками поволі вдягався. Більмом дивилося на мене з кутка біле полотно мого друга, більмом і докором…
– Ну, як я так міг?
Стук у кімнату перетнув потік моїх покаянних думок. На ходу пов'язуючи краватку, я підбіг до дверей і прочинив їх…
На порозі моєї кімнати стояв мій приятель, кумедний, розхристаний, червоний, з посмішкою на вустах і тримав по сакві в кожній руці.
– Вибач, друже… я потім тобі все поясню… – кинувся він до мене, – а зараз не дивуйся і сприйми все, як тобі відоме, ніби на це ти дав свою згоду… Будь щирий, будь веселий і привітний… благаю тебе. Я викликав до себе, вірніш до тебе, свою приятельку, свого друга, про якого, пам'ятаєш, оповідав тобі… На сакви, а я зараз… побіжу… вона там, на візникові. – І він, кинувши мені на руки сакви, вихорем подався назад по коритару.
Я стояв, як опудало на вгороді з саквами в руках, від несподіванки не промовив навіть півслова, стояв і забув навіть подумати, чим все це пахне для мене, що з цього буде, як скінчиться?
І, однак, за хвилю я вже бігав по кімнаті, очманілий, загрібав ногами під шафу недокурки від папірос, застеляв ліжка, пхав під подушку панчохи, розчиняв по вікнах кватирки… На обличчі я видушував милу, страшенно милу посмішку і думав про те, що одна анархістична, безтолковна голова, коли тільки їй потурати, може зарядити десяток нормальних голів безтямством і божевіллям. Вона візьме тебе не то "явочним порядком", а терором, наскоком, нахрапом і ще й видушить у тебе назустріч якійсь сороці милу й привітну посмішку. При одній думці про цю посмішку, обличчя моє скривилося в злісну гримасу, але… по коритару вже чітко цокотіли кроки, і мені в ту мить здалося, що то тесля заганяє цвяхи в труну для мене.
Кроки спинилися коло дверей кімнати і я, як ідіот, застиг у позі, з прикутими до дверей очима, з "привітною" посмішкою на вустах.
Двері поволі прочинились і в мою кімнату впливла "вона"… Я хотів зустріти її милою посмішкою на вустах і шаленою зненавистю в серці, але замість того… Але тепер уже пізно говорити про "замість того"… Тоді було у стократ краще, ніж я можу розповісти про це тепер… Тоді – було несподівано й чудово, так наче в зимну кімнату влетів свавільний вередливий метелик і сів просто на аркуш паперу, який ви допіру картали незграбними рядками. Я чоловік без особливого нахилу до фантазії і не перебільшую.
– Знайомтесь… це мій приятель, про якого я не раз говорив тобі, письменник, зветься Лиником, а це, – коли можна сказати так, – моя мистецька дружина… В повсякденному житті та для ближчого кола друзів, – вона ще може називатись Абрикосом або Абриком, що одне і теж… знайомтесь.
Юнка, зашарівшись, простягла мені руку, а я, незграбно хіхікнувши, піймав її на льоту і, пригадую, потис так, що юнці певне стало боляче.
– Ну, Абрик, тепер будемо розташовуватись… – заметушився П.
– Роздягайтесь, – спохопився і я, і помітив, що тільки тепер наші з нею погляди розітнулись. Уявіть собі, як заведений на початку шипить грамофон – це я сказав: "роздягайтесь", але далі мембрана починає викристалізовувати чистий принадний голос співачки – це Абрик сказала:
– Дякую… не турбуйтесь, я й сама… – і пройшлась по кімнаті до вікна – це, в'явіть, як, хвилюючись, пливе на флаґшток судовий прапор і потім затримується… Це Абрик спинилася коло мольберта.
– А зроблено от мало, зовсім мало… менше, ніж навіть про це в листах було писано, – прошумів на флаґштоці прапор.
Мій приятель підбіг до мольберта і почав довго й марудно пояснювати й виправдовуватись. Я не можу зараз переказати його слів, бо я їх не чув. Я вже сидів у протилежному кутку кімнати в кріслі, поклавши на поручні руки і спершись на них підборіддям. І переді мною чомусь умить перебігли уривки з мого дитинства, школа, революція – увесь я – до цієї хвилини. І мені здалося дивним, як уві сні химерним, що оце я, такий собі, як каже П. – пересічний чоловік – і мені доводиться нарешті зустріти…
– Товаришу, а ви хіба не цікавитесь новою роботою П.? – перетнула плин моїх думок Абрик. – Ах, правда, ви ж мали можливість бачити її щодня, хоч бачити її зараз – це ще не значить "бачити"…
Я не мав що їй відповісти, коли б на виручку не підоспів П. Він затараторив, забігав коло неї, як дитина; почав кидатись в усі кінці кімнати, шукаючи вільного стільця, і це дало мені можливість стямитись, передихнути і взяти себе до рук.
– Вибачте мені, товаришко, – звернувся я до Абрик, – я почуваю себе дуже винним… Я так ганебно заспав, що до вашого приїзду не встиг навіть прибрати кімнату, хоч П. мене точно попередив про годину.
Вона проспівала щось у відповідь, а П. глянув на мене з таким захопленням, ніби я став його другою "мистецькою дружиною". А сам я, признатись, подумав у цю мить, що не кожну свою теорію П. зможе перевірити на цьому молодому людському індивідуумі.
Рештки дня пробігли непомітно для всіх і навіть у щирому захваті. Ми з П. один поперед одного, вертіли по кімнаті шахву, як пачку з-під сірників, наші ліжка мандрували з кутка в куток, як трами по рейках, і все це для того, щоб одно із ліжок примостилось за шахвою і щоб не визирало звідти ні краєчком. Там мав розміститись покій "мистецької дружини" мого приятеля. Доки ми займались цим, дівчина доп'яла десь ганчірку й, високо засукавши рукава, протирала вже порох з мого люстра, з письмового столу, стільців і вікон. Наприкінці П. зняв віником у кімнаті нечувану куряву й на наші з Абрик протести зауважив, що на житловій площі він не дозволить панувати нахабній антисанітарії.
Цих кілька годин були для всіх нас трьох святом теплих відносин і щирої приязні, як буває між кількох, навіть зовсім чужих людей довкола якоїсь спільної, хоч би й маленької праці.
Так і вечір заповз у кімнату непомітно й розвішав по стінах химерні, довгі тіни.
– Ви гляньте, – озвалась до нас Абрик із своїх "покоїв", – якими огромами поклались квадрати тіней на брук вулиці, яким монументальним спокоєм дихає місто…
Я мимоволі глянув у вікно, а П… – о, істотне джерело заперечень! – П. не витерпів і тут…
– Я малий прихильник дешевого захвату і бутафорської елегіки, – відповів він. – Такий уже закон фізики, що навіть палець над вечір кидає від себе тінь, рівну телеграфному стовпові, а тінь від халупи дорівнюється будівлям Нью-Йорка… Але, чи справді вони такі великі? Чи справді мертвий спокій тіней на брукові перекаже нам спокій міста і чи є він? Чи не метушаться в цій монументальності тіней дрібні людські істотки, шаркаючи тротуарами, хто куди? Там письменник бочком протискається в казино, шукати сюжетів і вивчати "побут"… Там жінка "відповідального", розкидаючи пахощі Теже, іде на побачення зі студентом із незаможників, що "підтягся" весь, аж до пояска на животі, й манячить на розі… А там і сам "відповідальний" втискає в ресторан дружину свого приятеля, що лишень годину тому "відбув" у службову командировку… І всі вони кидають на брук "монументальні" тіні. Але… – то тільки вечір…
– Не розумію все-таки, – не витерпів я, перебивши навіть Абрик, яка теж хотіла щось відповісти П., – я ніяк не розумію, про що ти тут говорив. Чи про те, що тіні, покладені на брук, – не є тіні, чи що над сучасним письменником ще тяжить "богема", що не кожен "відповідальний" – відповідальний, не кожен студент ситий і не кожна непманка вірніша своєму чоловікові більше, ніж він сам їй вірний. Не можна ж мішати все докупи, колотить чорне з білим, а потім говорити, що все сіре. Я так зрозумів товаришку, що їй сподобалась монументальна вечірня гра тіней на брукові міста, що від них дихає зоровим спокоєм і… тільки.
