Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина
З її допомогою можна порятувати кого завгодно і з якої завгодно скрути. Немає нічого простішого!
— І мене, пресвітла панно? — злегка зашарівся Завтрашній. — Соромно сказати, але мене, майже дорослого парубка! Мене — із цих похмурих покоїв! Із цієї, — посмикав себе за нагрудний бант, — ненависної привидової шкури!
— Стривайте, пане Завтрашній! А що сталось?
— Річ у тім, що я... помилився народитися! Загубився в часі! Я прожив не своє, точніше — зовсім нічиє, не заплановане Богом життя. Еге ж, Яна-Казимира не мало бути взагалі! Натомість моє життя десь блукає без мене в світах, десь марно і слізно виглядає мене! Сам же я нічого не годен вдіяти, бо ув’язнений у цьому замковищі.Якщо хтось інший не вирахує моїх справжніх координат і не доставить мене на нове, моє власне місце, — я повік сидітиму в привидах! Ви мене розумієте, файна панно?
Софійка сиділа, як громом прибита, і намагалася зрозуміти. Такої заплутаної справи аж ніяк не сподівалась! Навряд чи можна щось удіяти: як знати, куди переселити нещасного? А що, коли це дівчина, а що, коли навіть сама Софійка? І як виселити незаконного "квартиранта"? І як...
— Спокійно, спокійно! — наказувала чи то хлопцеві, чи то собі. — А що відомо про вас справжнього? Адреса? Ім’я? Вдача?
— Зовсім нічого, пресвітла панно!
Аби зараз удалині не зазвучав табірний гонг, який закликав до підвечірку, вона б, їй-богу, з’їхала з глузду.
— Мені пора, — винувато здвигнула плечима. У відповідь — такі розчаровані й водночас такі
повні надії очі!
— Але ви не хвилюйтесь, Казимире! Неодмінно щось придумаємо!
13. В кожного своє...
Аби забезпечити собі виправдання, дорогою назад усе ж забігла до Віти. Сказати їй, аби прийшла ввечері по тарілку.
— Ку-ку! Привіт! — Віта саме кришила свиням. — Ось ще нагоду’ курей, нарву кролям, покришу яблука на сушіння... Словом, повправляюсь — і навідаюсь.
— Я думала, вправлятись — це займатися спортом!.. — засоромлено визнала Софійка. — А тобі, бачу, не до гімнастики. Як це все здатна подужати одна людина?
— Та це ще що! — махнула рукою в обмішці. — Проти інших ще й мало/ Я й коро’ не пасу: це ро’ менбрат!
— Хто? Медбрат?
— Менбрат: менший брат! Чи ж не ба’: я не люблю говори’ зайвого? Моє правило: більше роби — менше говори!
— Боже, а я відпочиваю, як пані! — щиро совістилась. — А я нарікаю, що мушу забавляти Ростика! Що мама іноді в квартирі прибрати попросить!
— Що ж, кожному своє!.. — якось по-старечому пояснила Віта, наміряючись іти до криниці по воду.
Софійці від цих слів трохи полегшало. Вона б і рада чимось допомогти Віті, але, справді, куди їй братись до таких надлюдських, до того ж малознайомих справ? Тільки нашкодить!
— Авжеж, у кожного своя морока... Наприклад, я — мушу чимдуж бігти на підвечірок!
Он і в Алли Іванівни свій клопіт. Щось там із Андрієм Ігоровичем погиркались. Навіть гуляти своїх підопічних повели на різні майданчики: дівчата на першому квадраті, хлопці — на п’ятому... А в Павлика творча криза. На гуртку за інтересами хоче малювати пейзажі. А дуже тут не розженешся: все таке ж розграфлене, як ота шахова дошка, з якою Софійка так і не впоралась на першому занятті.
— Дві квіточки вправо, дві квіточки вліво — страх як мальовничо! Не дитячий табір — казарма! — нарікає він. — Тут лиш військові паради проводити!..
Бурчить, бо який із Павлика військовий? Подушка подушкою! Але й справді: у цих одноманітних рівних алейках, у квадратних клумбочках було щось нудне, гнітюче. Та що ці негаразди порівняно з Казимировими?! Он у кого справжня біда! Софійчина думка кружляла довкола нього, як Ві-ку-ку — довкола хазяйства. На жаль, почувалася цілковито безпомічною!..
Для початку вирішила підходити здалеку. Не ставити питання руба, а потрохи-потрохи по-вивідати про Завтрашнього усе що зможе. Гляди, щось і з’ясується! Та й узагалі, чи не видумав хлопець проблеми сам? Стільки прожити в темряві й самотині — чия психіка витримає?
Правильний діагноз — це, як мовиться, вже половина лікування. Хай, наприклад, розкаже про своє дитинство, розвіється, виллє душу, покаже Софійці решту замку і таке інше.
— Ключ! Минулого разу ми з пресвітлою Софі зовсім забули про ключ! — загукав Ян-Казимир
14. Цє вже шось!
при зустрічі й простягнув Софійці різьбленого приіржавілого ключа. — Я перевіряв: балконні двері відмикає чудово!
Спокійно, спокійно! Не збитися з думки! Зараз важливі не двері, а...
— Шафа! — обірвала на півслові господаря. — Які ще речі є у шафі?
— Нічого, Софі! Тільки тріски й облущене покриття! Вони давно усе забрали. Забрали б і ключа, якби випадком не впав у щілину. Забрали б і шафу — на розпал, якби не моя поява в тісній кімнатці!
Отже, нічого? Це — нічого! Це ще нічого не значить! Є ж іще Софійчина шафа. Вона може підказати що-небудь?..
— Панна чимось заклопотана? В панни щось трапилось?
— Га? Ні! Усе гаразд! Ведіть мене, паничу Завтрашній, до нових замкових вершин!
— Софі хоче полізти на вежі?
— Можна й туди!
Вони подряпались крутющими спіральними сходами.
— Поруччя — дубове. Ще не одне століття витримає! — хвалився якістю. — А ось — бак для води, цілісінький. От лиш під час війни в котрусь із труб поцілив снаряд — тепер західна стіна постійно мокріє, що не доведе до добра!
— А ви, бачу, хазяйська дитина! Певно, помагали будуватись?
— Я? Що ви! Коли завершували дім, я ще в пелюшках лежав. Просто нас сусіди часом заливають. От би і їм таку надійну систему!
— Сусіди? — насторожилась. — А хто ваші сусіди?
— Ну, найближчі до нас — Цвітковські: вони в Лукашах мешкали. Зараз виліземо нагору, звідти побачимо те село. А інші — геть далеко, бо довкола — все батькові землі.
— Тоді як же ті сусіди могли вас заливати?
— Заливати? Ви про що, панно Софі? Заливалися вони хіба самі: горілкою та винами, коли приїздили до нас у гості.
— Але ж ви сказали "заливали"! Система, кажете, в них ненадійна!
— Ненадійна система, бо якби надійна, то досі б панували. А так — от зараз поглянете! — ні від маєтку Цвітковських, ні від якогось іншого сліду не зосталось!
Поки Дашківський вилазив на дах, аби звідти подати руку Софійці, вона швиденько дістала із сумочки заповітний блокнотик і на чистій сторінці записала:
"Сусіди нас часом заливають"
Здається, для першого разу непогано.
15.На даху
Ось і оглядовий майданчик. Огороджений ажурним парканчиком. Просто на найвищій вежі, над сірою бляхою покрівлі.
— Там, де іржаві латки на даху, — то вже недавно перекривали. Здалось їм, що краще буде, — пояснив Дашківський. — Нове пропало, стара ж бляха — досі як нова!
Стала на повен зріст і ахнула. Довкруж безконечні простори! Парк, схожий на ліс, хатки й табір із купальнями!.. Далі — неозорі поля в смугастих перелісках, якесь село...
— А там, на самому небокраї, може, наш Вишнопіль? — замружилась до обрію. Дивовижа: самого замку майже нізвідки не видко, а з нього!..
— Може бути, прекрасна панно! Не знаю, на скільки миль видно (ніколи не любив алгебри). Але знаю, що недарма військові облюбували замок: видно все на світі!Саме звідси я помітив вас уперше, мила панно! На колишніх купальнях, зроблених татком для моєї матки! Спершу вас навіть за русалку сприйняв!
— Ота вимощена каменем стежечка в травах — теж робота вашого татка?
— Так, для її ранкових прогулянок.
— Він, мабуть, дуже кохав свою дружину?
— Можливо, — ухильно відповів Ян-Казимир.
Ти ба, не хоче признаватися? Соромиться? Не довіряє?
Він же перевів на інше:
— Я подовгу люблю сидіти на вежі. Це прискорює час.
— Прискорює час?
— А ви не знали, люба Софі? — Завтрашній примостився на баштовому зубцеві, на сусідньому запропонував сісти Софійці. — Чим вище — тим швидше, це ж зрозуміло! Тут я можу просидіти хоч і цілий день, а здається — ніби одну годину.
— Ви хочете сказати, що внизу...
— Так-так, Софі! Ви помічали, як повільно йде час у підвалі? Там побудеш хвилину — а наче цілих півдня!
Еге ж, коли бродили з Вітиним татом по підвалу, гадала, що минула ціла вічність!
— Це видно навіть на перший погляд, — продовжував. — Стільки всього вже поміняли на даху: і покриття, і цеглини у вежах... А в підвалі — все як і було! Час там стоїть, а тут — летить. А на ставку, і взагалі поза мурами замку, час іде ще скорше. Він — як вітер, що обвіває замковище, майже не чіпаючи його самого. Тут він мовби зупинився. І я разом з ним...
Знову — про наболіле! Софійка співчутливо потисла Казимирові руку: все буде гаразд, мовляв. І вкотре помітила: його тіло мовби і є, але,
коли натиснути на нього міцніше, — то наче повітря..-
__Я — ніби те деревце, — показав на дубочка ніколи не стану розлогим і крислатим, але
ж і вирвати мене можна хіба разом зі стіною...
16.Ще один дарунок
На гуртку Софійка намагалась подолати натюрморт, любовно виставлений Любою Савівною. І думала тяжку думу. Пам’ять підсунула їй недавні Казимирові слова. Ні, те, щона даху він мовив: "Не знаю, на скільки миль видно", — підозри не викликало. А те, що сказав далі... "Ніколи не любив алгебри!" Для його десяти років — наче трохи зарано? Софійка й то вчитиме цей предмет лиш із вересня (хоч уже має до нього відразу), а він...
Здається, Казимир знову сказав щось дивне, сам того не помітивши! Може, це промовляє у ньому його справжня суть? Майбутня суть?
Що ж це виходить? Сусіди заливають квартиру... І Софійчину також, відколи переселились, горішні сусіди уже один раз залили! Не любить алгебри!.. І Софійка не любить! Виходить, що й Софійка може бути Завтрашнім? Ой люди до-о-обрі! Чи не тому той нещасний і поривається так до неї, що знайшов у "панні"... себе?!
В цю мить Павлик тихенько підійшов до Софійки і простягнув якийсь аркушик.
— Не думай, що дуже ціную твої здібності, але... Просто ти єдина, хто, як і я, придивлявся до нього. Чи схожий?
З малюнка на Софійку дивились... очі Привида! У ту мить, коли вперше побачила його у вікно.
— Мов живий! — Софійка геть забула про ворожнечу. І про те, які тяжкі підозри мала щойно стосовно Яна-Казимира.
— Справді? — зашарівся Павлик. І схаменувся: — Могла б і підколоти! Бо аж незвично!
Та Софійці було не до жартів і не до підколок. Її навідала шикарна ідея.
— Що хочеш в обмін на цей малюнок? — запитала рішуче.
— Ти маєш на увазі, щоб я тобі його подарував? Будь ласка, забирай!
Еге ж, розщедрився! Аби потім знов дорікати!
— Ні, просто так гостинців я не приймаю.
